Настрій у всіх на борту літака був поганий, як і завжди у неділю. Вихідний — це ж для відпочинку чи відвідування якогось нічного клубу; треба розслабити нерви. Всі похмуро мовчали, навіть не дивились один на одного. Тільки полковник Купер час од часу повертався і похмуро оглядав нас своїми скляними очима. Він був командиром ескадрильї, але три місяці тому дістав пониження за якусь бридку пригоду з неповнолітніми дівчатами. Відтоді ніхто не бачив його усміхненим. Не скажу, що ми вмирали з бажання побачити його пісну усмішку, а втім і кислий вираз його обличчя було нелегко витримувати. В польоті ми були схожі на справжній повітряний ковчег.
Пролетіли над Мессінською протокою, зробили коло над Палермо і взяли зворотний курс. Коннолі сидів праворуч від мене і весь час мовчав. Зрозуміло, інші теж тримали язик за зубами, але мене, не знати чому, мовчання Коннолі насторожувало. Він сидів, мов закам'янілий, незвичайне напруження відбивалось на його сухорлявому обличчі. Після, вчорашнього дня, проведеного в балаканині, такий настрій був природним. Погано було інше — я не бачив його очей, він уникав дивитися в мій бік. Нарешті, я не витримав і стиха запитав його:
— Тобі погано?
— З чого ти взяв? — відповів він трохи різко і навіть не глянув на мене.
Ми летіли над морем, чорним і невидимим у мороці, поки бачили світло Неаполя. Потім — знову над сушею. Я двічі був у Неаполі, але місто мені не сподобалось. До того ж два роки тому Везувій знищив рослинність довкола себе майже до берега моря. Та й нічні клуби в місті були переповнені дешевими повіями, наляканими нашими моряками. Останнього разу...
Раптом літак кинуло вгору. Я добре знав причину цього, цей порух вріс у мою душу. Але цього разу я, звичайно, помилився; ми були не на навчанні, отже, зі справжніми бомбами на борту. Я мимоволі поглянув на Коннолі. І закляк од жаху. Його важіль був у положенні "включено", стрілка манометра почала свій лиховісний відрахунок. Мені здалося, що все це сон, я навіть струснув головою. Ні, це сон, все діялось наяву. Полковник Купер засувався на своєму місці, наче хотів повернутись до нас, але не повернувся. Я сидів в оціпенінні, зовсім нічого не думаючи і не відчуваючи. Знову подивився на Коннолі. Тепер і він дивився на мене, очі його були сповнені страшної туги.
— Прощай, Джеку ! —тихо промовив він.
— Чи ти здурів? — закричав я.
Купер роздратовано обернувся до нас.
— Що сталося?
Я доповів:
— Полковнику, Коннолі скинув бомбу.
Коннолі незворушно, як статуя, сидів на своєму місці. Обличчя кам'яне: ні думки, ні переживання.
— Ти верзеш дурниці, система заблокована! — сердито вигукнув Купер.
— Бомба летить... Подивіться на табло...
Лише тепер ця тупа тварюка спромоглася поглянути на табло. Коли полковник знову повернувся до нас, обличчя його пожовкло,
— Коннолі! — дико заревів полковник.
-Слухаю, сер!
— Вибуховий механізм бомби вимкнуто?
— Ні, сер, ввімкнуто, — відповів Коннолі якимсь чужим голосом. — Бомба ось-ось вибухне.
— Навіщо ти це зробив? Мерзотник! — кричав Купер.
Я знову подивився на табло — бомба невблаганно летіла до своєї цілі... Яка ціль, чи взагалі щось могло бути ціллю? Внизу під нами був Рим, мільйонне місто, населене невинними людьми. Як це могло статись, який диявол вселився в душу Коннолі?
Коли я підвів погляд, Купер тримав пістолет, наведений на Коннолі. Тої ж миті пролунав оглушливий постріл, Коннолі зворухнувся, але залишився на своєму місці. Купер кинувся до навушників.
— "Ка-3", чуєш мене? — кричав він як ненормальний. — "Ка-3" чуєш? Спиш, тварюко? Говорить полковник Купер. "LZ-8". Бойова тривога! "LZ-8". Бойова тривога. Термоядерний напад на Рим і базу...
— Нещасні, — ледь чутно промовив Коннолі.
Він мав рацію, ніяка сила не могла порятувати тих, хто був унизу. Ні сирени, ні панічні завивання сигналізацій не спроможні їм допомогти. Я вже уявляв, як сповнені жаху льотчики зриваються зі своїх постелей, хапають одяг, в дикій безтямі скупчуються біля дверей. Даремно, все даремно... Величезний вибух не зможе наздогнати тільки нас, зараз тільки ми для нього недосяжні.
Я не зводив очей зі стрілки, яка повільно і невідворотно наближалась до червоної лінії, аж поки вони злились.
— Полковнику, бомба вибухнула! — мертвим голосом доповів спостерігач.
Так, ніхто, навіть Купер, ніколи не бачив вибуху водневої бомби. Досліди з атомною і термоядерною зброєю давно вже були заборонені. Зараз ми всі спостерігали за тим, про що не раз доводилося чути. Спочатку спалахнуло невелике сліпуче сонце і відразу засяяло в усіх ілюмінатора А потім зникло. З обличчя Землі в цю мить зникли сотні тисяч живих людей. Тільки Коннолі не бачив білого жахіття, що його зробив своїми руками. Я поглянув на нього— голова була відкинута сам він був схожий на мерця. Як не дивно, в цю мить я не думав про інших, серце боліло за нього.
— "Ка-3", чуєш мене? "Ка-3", чуєш мене? — надривався Купер.
Але радіостанція бази, схованої в залізобетон на тридцять метрів під землю, не відповідала. Тоді Купер почав викликати командування військово-повітряних сил. Я знову повернувся до Коннолі і доторкнувся до його руки. Вона була тепла, Коннолі ще жив. Зі свого місця я не бачив, куди йому влучила куля, видно було тільки кров на устах.
— Коннолі, — тихо погукав я.
— Чую, Джеку...
— Навіщо ти зробив це, Коннолі? — з відчаєм запитав я. — Навіщо?
— Треба було, — ледь чутно відповів він.
Мені видалось: я не розчув.
— Що ти сказав?
— Рим повинен був загинути, — з великим зусиллям відповів Коннолі. — Щоб урятувати світ...
— Ти збожеволів... Ти не в собі...
— Ні, Джеку, збожеволів не я. Вони забули Хіросіму, вони все забули. Вони знову збожеволіли. Треба, щоб побачили ще одну, набагато страшнішу Хіросіму. Треба — щоб протверезіли назавжди. Інакше загине весь світ, загине все, що...
Далі я не чув. Купер знову розкричався. Напевне, його з'єднали з головним командуванням, там хотіли когось розбудити. Голос командира зовсім захрип, важко було зрозуміти, що він говорить. Він замовк у чеканні.
— Мойсей! — прошепотів Коннолі.
— Не розумію тебе...
— Мойсей. — повторив він. — Старий Мойсей... Він урятував свій народ. Кам'яний, він врятує весь світ через власне самознищення...
Тільки тепер я зрозумів його, свого нещасного, одинокого побратима. Тільки тепер зрозумів його трагічну жертву. Зрозумів останні слова мого друга і весь останній його день, який він провів, уже будучи приреченим, щохвилини переживаючи жах, подібний до щойно відчутого нами. Він наче утратив свідомість, він ще дихав. Я навіть не помітив, коли він помер, адже був у полоні жахливих подій.
Нарешті Купер зв'язався з відповідними особами. Не поспішаючи, він ясно і чітко доповідав, що о такій-то годині душевнохворий член нашого екіпажу скинув водневу бомбу на Рим. Найстрашніше було те, що йому одразу, без будь-яких додаткових уточнень, повірили. Дали нам новий повітряний коридор через Альпи до Західної Німеччини. Коли розмова закінчилась, Купер відкинувся на спинку крісла і хвилин п'ять сидів нерухомо.
Летіли у повному мовчанні, мовби назавжди ізольовані від усього світу. Купер знову випростався, навушники не знімав. Ні разу не повернувся до нас, наче гребував нами. Його худа шия була біла як крейда, обличчя інших членів екіпажу виглядали не краще. Земля під нами так само світила мирними вогнями і раптом погасла. Полковник нервовим жестом поправив навушники і вислухав короткий наказ. Коли повернувся до нас, обличчя його було бліде, як у мерця. І голос звучав якось мертво:
— Цієї ночі комуністичний блок напав на наші міста. Наказ: знищити об'єкт "А-2". Про аеродром для посадки нам повідомлять додатково.
Літак ледь відчутно схитнуло — він лягав на новий курс. Земля під нами тонула в мороці, який розривався від істеричних зойків сирен. Людський мурашник прокинувся зі сну і, осліплений, борсався в безвиході. Справді, навіщо було гасити світло, якщо ракети наводились автоматично. Кнопку було натиснуто, і ніяка сила на землі не могла зупинити катастрофи. Нещасний Коннолі розпалив війну. Наші генерали вирішили використати його наївність і дурість. А може, зрозуміли, що це їхня остання нагода розпочати війну. Так чи ні, вони були сильніші, вони завжди прагли бути сильнішими за нещасного, самотнього Коннолі. Тепер і моя бомба мала полетіти вниз і забрати сотні тисяч людських життів. Та це ще було в моїх руках, я твердо тримав їх на важелях. У душі ж, спочатку невиразно, а потім сміливіше, визрівала думка помститися за невдаху... Хоча б ця бомба не повинна вбивати людей, перетворити в пару тисячі життів.
Я поглянув на Коннолі — він був мертвий. Доторкнувся руки — так, мертвий.
Щасливу кулю випустив, у нього Купер. Коннолі б не пережив останнього наказу.
Почувся голос полковника:
— Капітане Горден!
— Слухаю вас, полковнику! — здригнувся я.
— Звільніть своє місце! — сухо наказав полковник. — Вас змінить лейтенант Хук.
— Єсть.
Ми помінялись місцями з переляканим лейтенантом. Вони були сильніші, сильніші й хитріші за нас. Наш літак наближався до своєї цілі.
— Полковнику!
Голос Григора вивів мене з оціпеніння.
— Полковнику, за нами зенітна ракета.
— Бачу! — різко відповів полковник.
І ми її бачили на зеленому екрані. Здавалось, вона ще вагалась, розшукуючи нас. потім стрімко лягла на наш курс — зловісна світла крапка в центрі розкресленого. як мішень, екрана. І зразу ж розпочалась шалена гонитва. Наш літак різко змінив напрям руху, потім з усією силою реактивних двигунів помчав до зірок. Світла крапка зникла з екрана, але через якусь хвилину знову з'явилась на ньому — безжальна і вперта. Знову змінили напрям, різко пірнули до землі. Даремно! Ракета знову й знову з'являлась на нашому екрані, спочатку невпевнено шукаючи нас. а згодом ставала страшною і близькою.
Не знаю, як довго тривала ця гра. Всі сиділи на своїх місцях, мовби паралізовані. боячись навіть поворухнутись. Нам здавалось, що ракета вже використала своє пальне, коли щось із страшним тріском розітнуло корпус нашого літака. Блиснув сліпучий спалах...
IV
Для чемпіона світу з легкої атлетики будь-яка прогулянка містом стає проблемою. Звичайно, простіше за все викликати повітряне таксі. На жаль, для мене це неможливо.