— Подумайте ще — коли щось пригадаєте, відразу ж повідомте мене..
Інспектор замислився. І ця розмова, на яку він так розраховував, також нічого не дала. Все в біографії хлопчика було звичайне, не викликало жодної підозри. Ніде де видно бодай найтоншої провідної ниточки. Та й самі Піронкови були на вигляд зовсім звичайні, тож навряд чи можна сподіватися на щось більше, коли докладно розпитувати про їхнє життя.
Останнє запитання він задав з відчуттям, що лише марно втрачає час.
— Скажіть мені — чи немає якоїсь людини, що вас ненавидить і хоче вам чимось накапостити?
Мебляр енергійно похитав головою.
— Про це не може бути й мови! — категорично мовив він. — Хто може нас ненавидіти і за що?.. Відколи я народився, я не зобідив і мухи...
Отже, розмову було закінчено. Інспектор поставив ще кілька дрібних запитань і приготувався йти. Рантом Варко, який досі майже не озивався, зашарівшись, підвівся зі свого стільця.
— Товаришу начальник, — проказав він благально, — дозвольте й мені щось зробити...
Інспектор широко й щиро всміхнувся.
— Я теж так думаю! — дружньо сказав він. — Звичайно, ти можеш нам допомогти... Якщо бажаєш...
— Як же не бажати, — запалився хлопець.
— Справа не дуже легка..
— Це ще в краще...
Інспектор знову усміхнувся:
— Ну, гаразд, тоді слухай уважно... Збереш завтра всіх дітей, які живуть на цій вулиці й поблизу... Навіть п'яти-шестирічних... І докладно розпитаєш їх про таке... Перше — чи бачив хтось Васка в той день, коли він зник... Чи бачили його перед цим з якоюсь дорослою людиною... Взагалі, чи бачив хтось якусь дорослу людину, що вешталася тут без діла — чогось чекала чи про щось розпитувала... Запам'ятав?
— Запам'ятав.
— Треба дізнатися, чи не сталося в той день чогось незвичайного... чогось цікавого, на що дорослі не звернули уваги...
Інспектор задумався.
— Оце на завтра! — махнув він рукою. — Завдання складне, чи зможеш ти виконати його?
— Неодмінно виконаю! — вигукнув хлопець. — Ще зранку я їх зберу...
— Не дуже поспішай... перевір, чи всі діти вдома... і добре їх про все розпитаєш...
— А потім як я вам перекажу?..
— Про це не хвилюйся — я тебе знайду...
Незабаром інспектор Табаков розпрощався й вийшов. Дільничний був сумний — він розумів, наскільки його опит, проведений кілька днів тому, був неповний і неточний. Обличчя в інспектора було похмуре й заклопотане. Вони мовчки прямували до районного відділення, неквапливо піднялися сходинками й зайшли в кабінет до лейтенанта.
— Справи кепські! — схвильовано сказав інспектор. —— Виходить так, що ми скрізь наражаємось на перешкоди...
— Зі мною теж так було! — зітхнув молодий лейтенант.
— На завтра маєш два завдання, — вів далі інспектор. — Передусім відвідаєш зоосад... Хоч уже збігло чимало часу, та, може, хтось із наглядачів пригадає... Чи шастало в той день біля зоопарку або в зоопарку хлопченя без дорослих і як воно виглядало.
— З цього нічого не вийде! — похмуро проказав лейтенант.
— Байдуже — треба перевірити...
— І друге?
— Спробуй знову перевірити, чи не спинявся того дня на цій вулиці або десь поблизу автомобіль... Може, хтось щось пригадає... Не виключено... Коли щось таке виявиться, спробуй з'ясувати всі деталі... Зрозуміло?
— Зрозуміло! — кивнув лейтенант.
Невдовзі інспектор пішов, такий же замислений, не в настрої. Щоб розвіятись, він трохи відхилився від свого маршруту й вийшов на Російський бульвар. Було вже досить пізно, але до саду струмував потік молоді, яка йшла туди на прогулянку. Він слухав веселі голоси, безтурботний дівочий сміх і відчував, як дедалі дужче стискається в нього серце. Ні, годі думати про це сьогодні, хай клопоти й тривоги залишаться на завтра. Був такий чудовий м'який липневий вечір, так яскраво сяяв над неоновими ліхтарями повний місяць. Табаков прогулювався по бульвару, аж поки заспокоївся, потім рушив додому. Там йому теж буде не дуже весело. Всі мовчатимуть, сумуватимуть за морем. Генерал сказав — п'ять днів... Але хіба цього часу вистачить?.. Навряд... Інспектор відчував, що він не зможе залишити цю справу, що він боротиметься до кінця, до повної перемоги.
Інспектор піднявся сходами кооперативного будинку, в якому мешкав, і неуважно подзвонив. Двері відчинилися несподівано швидко, на порозі з'явилася його жінка з переляканим обличчям.
— Ілля, Паско зник, — вигукнула вона хрипким від хвилювання голосом.
Інспектор здивовано подивився на неї, в першу мить не повіривши тому, що почув:
— Що ти кажеш?.. Зник?..
— Загубився! — вигукнула у відчаї мати.
— Як він міг загубитися...
Перелякана мати похапцем розповіла все, що їй було відомо. А відомо їй було дуже мало. Дізнавшись про те, що вони не поїдуть на море, Паско похнюпився, вигляд у нього був зовсім розпачливий і зажурений. Щоб вів трохи розвіявся, мати пустила його погуляти надвір.
— Коли це було? — урвав її інспектор.
— Близько шостої години.
Хлопчисько пішов — і наче крізь землю провалився. Ніхто з друзів не бачив його, ніхто не зустрічав. Десь о пів на дев'яту мати вийшла пошукати Наска, але ніде не знайшла його, ніхто їй не міг нічого сказати про нього.
— Ти заявила в міліцію? — нетерпляче запитав інспектор.
— Заявила...
— Уявляю собі, яку ти там зчинила метушню! — похмуро сказав Табаков. — Дарма, ми його знайдемо...
Інспектор сперся руками об стіл, обличчя в нього одразу ж прибрало знайомого виразу. Дружина, яка знала його дуже добре, зрозуміла: він напружено думав. Вона нетерпляче знизала плечима — нема чого думати, треба шукати, діяти. Добре, що його товариші з міліції вже зайнялися цією справою. Нарешті інспектор підвів голову й тихенько пробурмотів:
— Виклич негайно таксі.
— Що? — не зрозуміла дружина.
— Я сказав тобі — виклич таксі... За півгодини Наско буде вдома.
Хоч його голос був сповнений впевненості, він десь глибоко в душі відчував, як його гризе сумнів і страх. Що це за дивне зникнення?.. Чи не діє тут чиясь невідома дужа рука? На щастя, швидко прибуло таксі й відвернуло його від похмурих роздумів. Інспектор і його дружина вийшли на вулицю, він сів біля шофера і неголосно наказав:
— Їдь передусім до кондитерської в ЦУМі...
Та все ж дружина почула.
— В який ЦУМ? — здивувалась вона. — В тебе на плечах є голова чи ні?..
— Побачиш! — спокійно відповів інспектор. — Думаю, що він там...
Невдовзі таксі зупинилося біля кондитерської. Вони похапцем вискочили з машини, але інспектор не забув кинути шоферові:
— Зачекай трохи... Ми відразу ж повернемось...
І вони одночасно зайшли в кондитерську, проте інспектор першим помітив хлопця.
— Бачиш його?
— Де? — затремтіла мати.
— Он там — біля музичного автомата...
Справді, в кондитерській був великий музичний автомат. Клієнт кидав у нього дрібну монету й натискав на широкій клавіатурі кнопку проти тої платівки, яку хотів почути. І тоді розпочиналась магічна дія. Під скляним ковпаком простягалася довга металева рука і з математичною точністю вибирала саме ту платівку, яку хотів почути клієнт.
Ось перед цим веселим технічним винаходом і завмер Паско. Як відбувається це диво? Як ця рука розрізняє, яку саме платівку треба взяти?
— Гей, товаришу, ти що тут забув?
Голос не здивував хлопчика. Він лише обернувся, швидко й неприязно глянув на свого батька.
— Дивись! — показав він якось нервово.
— Ходімо...
Хлопчик не поспішав. Саме в цю мить рука повертала програну платівку на місце, потім таким же спокійним порухом виконала нове замовлення.
Дивина та й годі!..
Набагато пізніше, коли Наско вже спав, мати, зітхаючи, запитала в батька: — А як ти здогадався, що Паско в кондитерській?
— Ти не стежиш за дитиною! — з гіркотою в голосі сказав інспектор. — Не знаєш, про що він думає, що його хвилює....
— А ти звідки знаєш?
— Він казав мені...
— Казав тобі! — образилась мати. — А чому він мені нічого не казав?
— Бо ти не цікавишся й не питаєш його...
— А хіба він тобі казав, що збирається піти в ЦУМ?
— Цього він мені не казав... Та невже ти забула, як десять днів тому ми водили його в кондитерську?
— Пам'ятаю...
— В тім-то й річ! — сказав інспектор, зачісуючи гумовою щіткою поріділе волосся. — Він не одривався від автомата, потім кілька днів тільки й розповідав про нього...
Мати винувато замовкла — тепер вона таки пригадала ці подробиці.
— Звісно — дитя образилось... Хто винний, що ми не їдемо на море?.. Звичайно ж, тато... А якщо я винний перед ним — мій авторитет неминуче похитнувся... Похитнувся через затримку. Совість у дитини була чиста, і вона відчула право зробити щось незвичайне — хоча б для того, щоб помститися...
— Ач який негідник! — проказала сердито мати.
— Облиш, дитина гарна! — посміхнувся Табаков, — Усі діти дуже чутливі до несправедливості... Отже, він пішов... Але куди йому податися?.. Звичайно туди, де його щось найбільше вразило останнім часом... Зваживши все, я одразу здогадався, де він може бути...
Інспектор на мить замовк, а потім тихо додав:
— Нам треба знати дітей... Знати й розуміти їх... Це на користь і їм, і нам...
Цілу ніч Зарко спав неспокійно, крутився уві сні, тихо стогнав. Він прокинувся рано, як ніколи. У вікні світилося червоне вранішнє небо, десь у гіллі дерев весело щебетали пташки. Раптом йому захотілося швидше встати, швидше взятися за справу. Йому здавалося, що коли він виконає все, що сказав йому "начальник", то неодмінно довідається про щось дуже важливе, може, навіть, вирішальне. Хто зна, чи не від нього залежить, коли, нарешті, знайдуть Васка.
Зарко підвівся з ліжка й подивився на великий будильник— минала п'ята година. Всі в будинку ще спали. Якщо встати зараз —кого знайдеш у таку рань? Він ледве дочекався шостої години й піднявся разом з мамою. Вона не повірила своїм очам, побачивши, як він хлюпається водою в умивальнику.
— Слухай но, що з тобою сталося? — здивувалась вона. — Куди ти збираєшся?
— В мене справа, — коротко відповів хлопець.
Але мати вже забула про вчорашню розмову, та й не вірила, що маленький хлопчик може виконати якусь відповідальну справу. Зарко поснідав і гайнув на вулицю. Було дуже рано, і діти ще не повиходили. Він обійшов усі двори, зазирнув по всіх закутках і, зрозумівши, що в такий час він нікого не знайде, повернувся додому й розбудив свого меншого братика.
— Ану, вставай, — невдоволено проказав він.