Вона почекала, поки він зник, потім через грядки молодої салати пройшла до невеличкого звіринця, де відразу зашаруділи кролі, різноголосо й зухвало загомоніли голуби й папуга. Спустившись звідти на інший прискалок, вона підійшла до невисокого, вигнутого підковою парапету й глянула вниз. Із сімсотфутової висоти перед нею відкрилося Середземне море.
Місце, де вона стояла, було колись центром гірського селища Тарм. На цій скелі донедавна тулилася купка селянських хатин; п’ять із них об’єднали в одну споруду — віллу, а чотири знесли й на їхньому місці посадили сад. Огорожу, однак, лишили стару, і тому знизу, з шосе, садиба не вирізнялася з-поміж фіолетово-сірого скупчення тармських будинків.
Ніколь постояла хвильку, дивлячись на море, але там роботи не було навіть для її невтомних рук. Тим часом Дік вийшов із свого флігеля з підзорною трубою й почав наводити її на схід — на Канн. За мить у поле його зору потрапила Ніколь; він одразу ж зник у своїй майстерні й вигулькнув звідти — вже з мегафоном. Він мав силу-силенну всіляких технічних іграшок.
— Ніколь! — прогримів він.— Я забув попередити тебе про своє останнє апостольське діяння: я запросив також місіс Абрамс, оту сиву даму.
— Я так і знала. Це неподобство!
Її слова чітко пролунали в тиші, і, щоб не вийшло так, ніби вона сміється з його іграшки, Ніколь гукнула голосніше:
— Ти мене чуєш?
— Чую.— Він опустив був мегафон, але зразу ж підніс його до рота.— Я хочу запросити ще декого. Отих двох молодиків.
— Гаразд, запрошуй,— лагідно погодилася вона.
— Я хочу влаштувати справді скандальну вечірку. Щоб були і сварки, і перелюбство, щоб хтось образився й пішов, хряснувши дверима, і щоб яка-небудь дама зомліла у вбиральні. Це буде не вечірка, а чудо!
Він зник у майстерні, але Ніколь уже знала, що його пойняв добре знайомий їй настрій,— напад непогамовного збудження, яке передавалося всім довкола й незмінно кінчалося глухою тугою, якої він ніколи не показував, але яку вона завжди вгадувала. Приводом до веселощів ставала часом дрібничка, значення якої аж надто перебільшувалось, і в таких випадках Дік маніпулював людьми справді віртуозно. За винятком хіба затятих циніків та недовірків, усі довкола переймалися беззастережною, сліпою любов’ю до нього. А реакція приходила потім, коли він усвідомлював, скільки сили й снаги розтрачено надаремне. Оглядаючись іноді назад, на роздмухане ним карнавальне вогнище пристрастей, він жахався, як жахається часом генерал, дивлячись на криваву січу — наслідок власного наказу, відданого, щоб задовольнити йому самому незрозумілий інстикт кровожерності.
Але люди, що бодай ненадовго опинилися в товаристві Діка Дайвера, мали дивне почуття: їм здавалося, ніби він не випадково вирізнив їх з-поміж інших, а побачив у їхній долі винятковість, якою можна пишатися. Він блискавично полонив серця своєю надзвичайною уважністю й чарівливою чемністю, здобуваючи перемогу раніше, ніж переможені встигали усвідомити це. І тоді без зайвих слів, аби не прив’яла перша квітка дружби, він широко розчиняв перед ними браму в свій чудесний світ. Поки вони беззастережно корилися законам цього світу, Дік робив усе, щоб вони почувалися в ньому щасливо; та досить їм було хоч на мить узяти ці закони під сумнів, Дік немов розчинявся в повітрі у них перед очима, не лишаючи навіть спогаду про свої слова та вчинки.
О пів на дев’яту того вечора він вийшов зустрічати перших гостей, церемонно несучи плащ на руці, як тореадор накидку. Вірний собі, він, привітавшись із Розмері та її матір’ю, помовчав, даючи їм першим розпочати розмову,— мов розраховуючи на те, що звук власного голосу допоможе їм швидше освоїтися на незнайомому місці.
Розчервонілі, збадьорені свіжим гірським повітрям, Розмері і місіс Спірс зацікавлено роздивлялися довкола. Буває, ознаки величі людей небуденних виявляються навіть у перекручених мовних зворотах; отак і дбайливо виплекану красу вілли "Діана" не потьмарювали навіть такі тривіальні недоречності, як нічим не виправдана поява покоївки чи корок від шампанського під ногою. Поки прибували перші гості — провісники нічних розваг, у будинку повільно завмирало денне життя, останнім виявом якого була вечеря малих Дайверів та їхньої гувернантки на відкритій терасі.
— Який чудовий сад! — вигукнула місіс Спірс.
— Це сад Ніколь,— сказате Дік.— Вона не спускає з нього ока, все порається в ньому, лікує від усіляких хвороб. Боюся, що й вона сама одного чудового дня захворіє на яку-небудь плямистість чи фітофтороз.— Потім, посварившись пальцем на Розмері, сказав їй жартівливим голосом, у якому, здавалось, бриніла батьківська турботливість: — Мій обов’язок тепер — урятувати вас від сонячного удару; я подарую вам пляжного капелюха.
Він повів їх на тересу, де заходився готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й здивувався, побачивши Розмері. Тут він поводився спокійніше, ніж на студії, неначе залишив свої химери за її брамою, але Розмері, миттю порівнявши його з Діком Дайвером, рішуче віддала перевагу останньому. Поряд з Діком Ерл Брейді видавався трохи неотесаним, навіть трохи вульгарним; але й тепер, дивлячись на нього, вона відчула щось схоже на електричний розряд.
Ерл тим часом приязно, як давній знайомий, звернувся до дітей, які щойно підвелися з-за столу:
— Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам пісеньку? Заспівай нам разом з Топсі яку-небудь гарну пісеньку.
— А яку б ви хотіли? — спитав хлопчик, кумедно розтягуючи слова, як усі американські діти, що виросли у Франції.
— Ну хоча б "Mon ami Pierott".
Не манірячись, брат і сестра стали поряд, і у вечірній тиші полинули два тоненькі дзвінкі голосочки:
Au clair de la lune,
Mon ami Pierott,
Prête-moi ta plume,
Pour ecrire un mot,
Ma chandelle est morte,
Je n'ai plus de feu,
Ouvre-moi ta porte,
Pour l'amour de Dieu. [2]
Пісенька скінчилася; діти, червонощокі в призахідному промінні, всміхаючись, вислухали оплески; Розмері думала про те, що вілла "Діана" — це і є, мабуть, центр всесвіту. На такій сцені конче повинно статися якесь диво. Вона ще більше пожвавішала, зачувши дзенькіт коло хвіртки — сигнал про прибуття нових гостей.
Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.
Розмері аж гірко зробилося від розчарування — вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гідністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні безмежні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприймала як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.
— Ми з вами зустрічалися в Парижі,— сказав Маккіско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слідом за ними.— Власне, навіть двічі.
— Атож, атож, пригадую,— відповів Ейб.
— А де саме, пригадуєте? — спитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.
— Де саме? Здається... Здається...— Ейб не хотів далі прикидатися.— Ні, не пригадую.
Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері подумала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається саме собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, поставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він подасть їм усім знак до розваг.
Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні особливо похмурим і сердитим — здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їздить.
— Повертаєтеся додому?
— Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.
— На яку війну?
— Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не читав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.
— А вам хіба однаково, за що воювати?
— Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.
Розмері спідлоба глянула на нього:
— Але ж ви приятелюєте з Дайверами.
— Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.
Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.
— Ви напівамериканець,— сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.
— І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені сповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під прапорами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів,— я їх дуже люблю, особливо Ніколь.
— Хіба ж їх можна не любити,— просто сказала вона.
Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе.
В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зраділа, що не сидітиме поруч з ним за обідом; коли вона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: "особливо Ніколь".
Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвіялися. Вже рік,— а для неї це була ціла вічність,— вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на романтику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала в світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ні перед чим.
— Я весь час милувався вами,— сказав Дік, і вона знала, що це правда.— Ми вас дуже полюбили.
— А я закохалась у вас із першого погляду,— стиха промовила вона.
Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони просто обмінялися компліментами.
— З новими друзями,— сказав він серйозно, вкладаючи в свої слова якийсь важливий зміст,— з новими друзями часто почуваєшся краще, ніж з давніми.
Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зрозуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів.