Відповіла сама Міртл, яка почула запитання,— відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.
— От бачите! — переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос.— Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.
Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.
— Коли вони все ж таки поберуться,— вела далі Кетрін, — то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.
— Тоді вже краще було б переїхати до Європи.
— О, то ви любите Європу? — несподівано голосно вигукнула Кетрін.— Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.
— Справді?
— Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.
— I довго там пробули?
— Ні, ми тільки з'їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до ниточки. I досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!
Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.
— Я теж мало не зробила жахливої помилки,— енергійно призналася вона.— Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. I всі мені казали: "Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!" Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.
— Так-так,— покивала головою Міртл Вільсон.— Але ви все ж таки за нього не вийшли.
— Та звісно, що не вийшла.
— А от я вийшла,— не зовсім точно сказала Міртл.— Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.
— А нащо ти це зробила, Міртл? — спитала Кетрін.— Ніхто ж тебе не силував.
Міртл на мить замислилася.
— Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом,— сказала вона нарешті.— Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.
— Ти ж якийсь час кохала його без тями,— зауважила Кетрін.
— Кохала? Без тями? — обурилася Міртл.— Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.
Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.
— Якщо я й з'їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів — його саме не було вдома — якийсь тип прийшов по той костюм.— Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають.— "Як? — кажу.— Це ваш костюм? Уперше чую". Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.
— Їй справді вже треба йти від нього,— знову зашепотіла до мене Кетрін.— Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.
Пляшка віскі — вже друга того вечора — тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй "і без нього весело". Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти — мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив'язувала мене до крісла. А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився з огорнутої присмерком вулиці вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого, й дивився вгору його очима, й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.
Міртл присунула своє крісло до мого і, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене історію свого знайомства з Томом.
— Ми сиділи у вагоні одне навпроти одного, на тих двох місцях біля тамбура, що їх завжди займають в останню чергу. Я їхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неї заночувати. Він був у фраці, в лакових черевиках, і я не могла відірвати від нього очей, але щоразу, як він на мене дивився, я вдавала, ніби розглядаю рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приїхали й почали виходити, він опинився поряд зі мною й так притиснувся своєю білою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полісмена, але він мені, звісно, не повірив. Від хвилювання я була мов у тумані: коли ми з ним сідали в таксі, я навіть не розуміла, чи це таксі, чи вагон підземки. А в голові одна думка: "Живемо тільки раз, живемо тільки раз".
Вона озирнулася на місіс Маккі, й кімната виповнилась її робленим сміхом.
— Ох, люба! — вигукнула вона.— Я подарую вам цю сукню, як тільки вона мені зовсім набридне. Завтра я куплю собі нову. Мені треба скласти на завтра список усіх справ. Масаж, потім перманент, потім купити нашийник для собачки, й оту гарнесеньку попільничку з пружинкою, і вінок з чорним шовковим бантом на могилку матусі, такий, щоб пролежав ціле літо. Неодмінно треба все це записати, щоб я нічого не забула.
Була дев'ята година, та майже відразу ж я знову глянув на годинник, і виявилося, що вже десята. Містер Маккі спав у кріслі, поклавши на коліна стиснуті кулаки — в позі, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважні ділки. Своєю хусткою я стер з його щоки засохлу мильну піну, що цілий вечір муляла мені очі.
Щеня сиділо на столі і, витріщаючи засліплені димом очиці, раз у раз тихенько скавучало. Якісь люди з'являлися, зникали, домовлялися кудись іти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на відстані трьох кроків. Уже десь над північ Том Б'юкенен і місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право вимовляти ім'я Дейзі.
— Дейзі! Дейзі! Дейзі! — вигукувала місіс Вільсон.— Чув? Скільки схочу, стільки й казатиму. Дейзі! Дей...
Коротким вправним ударом долонею Том Б'юкенен роз'юшив їй носа.
Потім були закривавлені рушники на підлозі ванної, обурені вигуки жінок і болісні уривчасті зойки, що перекривали весь цей галас. Містер Маккі прокинувся, підвівся і, мов сновида, рушив до дверей. На півдорозі він зупинився, обернувся й обвів поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрін, лаючись і втішаючи Міртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами між громіздких меблів, а на дивані нещасна, залита кров'ю жертва намагається сторінками "Таун теттла" прикрити гобелен зі сценами Версаля. Потім містер Маккі знов обернувся і рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слідом за ним.
— Давайте коли-небудь пообідаємо разом,— запропонував він, коли ліфт, застогнавши, поїхав униз.
— А де?
— Де хочете.
— Не чіпайте важеля,— сердито застеріг ліфтер.
— Перепрошую,— з гідністю мовив містер Маккі.— Я не помітив, що торкаюсь його.
— Гаразд,— сказав я.— З приємністю.
...Я стояв коло його ліжка, а він сидів на ньому в спідньому, з великою папкою в руках.
— "Красуня і звір"... "Самотність"... "Стара шкапа бакалійника"... "Бруклінський міст"...
Потім я лежав на лаві в холодному залі Пенсільванського вокзалу і, силкуючись у напівсні вчитати ранковий випуск "Тріб'юн", чекав поїзда, що відходить о четвертій ранку.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Літніми вечорами з будинку мого сусіда линула музика. Чоловіки й жінки, мов рій метеликів, з'являлись і зникали в синяві його саду, серед шелесту голосів, шампанського і зірок. Вдень, під час припливу, я бачив, як його гості стрибають у воду з вишки на причалі або засмагають на гарячому піску його пляжу, а два його моторні катери розтинають хвилі протоки, й за ними у вирі шумовиння злітають акваплани. По суботах і неділях його "ролс-ройс" перетворювався на рейсовий автобус і з дев'ятої ранку до пізньої ночі возив гостей з міста чи до міста, а його фургончик, мов прудкий жовтий жук, бігав до станції зустрічати кожний поїзд. А в понеділок восьмеро слуг, серед них і додатково найнятий другий садівник, бралися за швабри, щітки, молотки й садові ножиці і цілий день у поті чола усували сліди вчорашніх руйнувань.
Щоп'ятниці п'ять ящиків апельсинів та лимонів прибувапи від постачальника з Нью-Йорка, і щопонеділка ті самі апельсини й лимони покидали будинок з чорного ходу у вигляді гори розполовинених шкурок. На кухні стояла машина, що за півгодини вичавлювала сік з двохсот апельсинів; для цього треба було тільки двісті разів натиснути пальцем на кнопку. Щонайменше двічі на місяць до мого сусіда приїздив цілий загін декораторів, які привозили кількасот метрів брезенту й таку ж кількість різноколірних лампочок, ніби збиралися перетворити величезний сад Гетсбі на різдвяну ялинку. На столах, між принадних закусок, громадилися нашпиговані прянощами окісти, пістряві, мов убір арлекіна, салати, поросята в тісті й індики, в чародійський спосіб перетворені на червоне золото. У великому холі споруджувалася висока стойка з обніжком із справжньої міді, й у тому барі було все — і джини, і лікери, і всілякі трунки такого давнього походження, що більшість запрошених дівчат, через молоді літа, просто не знали, що то таке.
...О сьомій прибуває оркестр — не якийсь там жалюгідний квінтет, а в повному складі: і гобої, і тромбони, і саксофони, і альти, і корнети, і флейти, і великі та малі барабани. На цей час останні пляжники, повернувшись з берега, вже одягаються нагорі; машини з нью-йоркськими номерами вишикувалися перед домом у п'ять рядів, і в залах, у вітальнях, на верандах, що міняться всіма барвами веселки, можна побачити зачіски, зроблені за останнім неймовірним криком моди, і шалі, які не снилися навіть кастільським модницям. Бармени тільки встигають наливати, таці з коктейлями пропливають між деревами саду, і вже саме повітря стає п'янким і дзвінким від говору й сміху, побіжного обміну новинами, схожими на плітки, побіжних знайомств, що за хвилину будуть забуті, й палких вітань, якими обмінюються дами, що ніколи не знали одна одну на ім'я.
Ліхтарі яскравішають у міру того, як земля відвертається від сонця, і ось уже оркестр заграв хмільну, рвучку мелодію, і хор голосів зазвучав на тон вище. Сміх з кожною хвилиною стає жвавішим, нестримнішим, він вибухає вже від одного жартівливого слівця.