– Нехай нас пошлють до Ікітоса з арештантами. Тоді нам хоч дадуть кілька днів відпустки.
– Може, вона й відьма, може, надто присадкувата й усе таке інше, – сказав Чорний. – Та що не кажи, Важкий, будь-хто не відмовився б від цієї чунчі, і ти перший. Адже, коли ти вип'єш, то тільки про неї й балакаєш.
– Охоче б на ній поїздив, – погодився Важкий. – Але невже б ти одружився з язичницею? Я – ніколи в житті.
– Він цілком здатний застрелити його й потім сказати: кинувся на мене, я повинен був його вколошкати, – запевнив Малюк. – Цей п'юранець на все здатний.
– А раптом Ньєвеса обмовили? – висловив припущення Блондин. – Коли з'явився посланець з Борха і я прочитав рапорт лейтенанта, то знаєш, Малюче, не міг повірити. Ньєвес абсолютно не схожий на бандита й здається дуже порядною людиною.
– Овва, ніхто не схожий на бандита, – сказав Малюк, – чи, точніше, всі схожі на бандитів. Але я також отетерів, коли прочитав рапорт. Скільки років йому дадуть?
– Хто зна, – відповів Блондин. – Напевне, багато. Вони пограбували силу людей і нажили собі тут лютих ворогів. Пам'ятаєш, скільки часу місцеві хазяї домагалися, щоб ми шукали бандитів, хоча вони вже нікого не грабували.
– Але в те, що Ньєвес був їхнім ватажком, я не вірю, – заявив Малюк. – Зрештою, якби він награбував стільки, як кажуть, то не був би голий та босий.
– Який там ватажок, – мовив Блондин. – Урешті це діла не міняє, бо якщо інших не спіймають, то Ньєвес і той дурнуватий розквитаються за все.
– Я плакала, сержанте, благала його, – розповідала Лаліта. – Від хвилини, коли ви попливли на острів, увесь час плачу, прошу: тікаймо, сховаймося, Адріане. Після того, як ви повідомили нас, хлопці назбирали фруктів, спакували його речі, Акіліно теж його благав. Але він нічого не чує, ні на кого не звертає уваги.
Світло каганця впало просто на Лалітине обличчя, освітлюючи прищаву шкіру, вилиці, чиряки на шиї й розкуйовджене волосся, що лізло до рота.
– Окрім мундира, у вас є добре серце, – сказав Адріан Ньєвес. – Тому я згодився стати вашим весільним батьком.
Але сержант його не слухав. Він озирнувся, пильно оглянув терасу і, приклавши палець до вуст, прошепотів: доне Адріан, стрибайте через поруччя, і на річку, я порахую до десяти, вистрелю в повітря, швидко вибіжу з криком, – хлопці, він утік туди, – і поведу жандармів у бік лісу. Швидко відіпхніть човен і не вмикайте двигун доти, доки не випливете на Мараньйон, а потім женіть щодуху і не дайте себе зловити, доне Адріан, бо тоді й мені будуть непереливки, головне – щоб вас не зловили. І Лаліта: так, так, я відв'яжу човна, витягну весла, я поїду з ним, – зморшки її на чолі розгладились, шкіра раптом набула своєї давньої свіжості, – Адріане, одяг уже готовий, і їжа, нічого нам більше не потрібно, ми веслуватимемо щодуху і перед гарнізоном Борха сховаємося в лісі. А сержант, тихо, – знову виглянув у двері й роззирнувся на всі боки, – полягаєте на дно човна, але не вистромлюйте голів, бо якщо жандарми вас помітять, то почнуть стріляти, а Малюк ніколи не схибить.
– Дякую вам, але я вже думав над цим багато й зрозумів, що річкою не втечеш, – сказав Адріан Ньєвес. – Ніхто зараз не зможе переплисти через пороги, сержанте, хоча й був би чарівником. Ви ж самі бачите, що лейтенант застряг на Сантьяго, а Сантьяго – це невинна річечка порівняно з Мараньйоном.
– Доне Адріан, чого ж ви хочете в такому разі? – спитав сержант.
– Єдине, що можна зробити, це сховатись в лісі, як я зробив раніше, – відповів Ньєвес. – Та я не хочу, сержанте, від тієї хвилини, коли ви попливли на острів, я думав про це стільки, що голова аж тріскалася від думок. Ту решту життя, яка мені залишилася, я не бажаю переховуватися по лісах. Я був у нього тільки лоцманом, як оце тепер у вас, правив човном, і нічого мені не зроблять. Тут я завжди поводив себе добре, це всі можуть підтвердити, матері, лейтенант і губернатор також.
– Вони не б'ються, – зауважив Малюк. – Було б чути крики, здається, що розмовляють.
– Напевне, сержант застав його сплячим і чекає, доки він одягнеться, – сказав Блондин.
– А може, бавиться з Лалітою, – докинув Важкий. – Мабуть, зв'язав Ньєвеса і зараз тішиться в нього просто на очах.
– Завжди ти, Важкий, щось вигадаєш, – дорікнув йому Чорний. – Здається, ти теж покуштував любовного напою, тому цілий день і цілу ніч такий збуджений. Та хто там лізтиме на Лаліту, коли вона вся в прищах?
– Але ж вона біла, – мовив Важкий. – Волію мати християнку з прищами, аніж дикунку без прищів. У неї лише обличчя таке, я бачив, як вона купалася, ноги має добрі. Тепер, коли вона залишиться сама, треба її розважити.
– Відсутність жінки доведе тебе до божевілля, – виголосив Чорний. – Хоча, правду кажучи, в мене інколи теж таке буває.
– Ви ж маєте голову на плечах, доне Адріан, – переконував його сержант. – Якщо ви зараз не втечете, то вам кінець, хіба ви не розумієте, що будете відповідати за все? В рапорті лейтенанта написано, що дурнуватий вмирає. Не будьте такі вперті.
– Мене потримають декілька місяців, але потім житиму спокійно й знову зможу повернутися сюди, – стояв на своєму Адріан Ньєвес. – Якщо я втечу до лісу, то не побачу ніколи ні дружини, ні дітей, а я не хочу жити до кінця днів своїх, як загнаний звір. Я нікого не вбив, нехай сам Пантача скаже, і дикуни. Тут мене знають як порядного християнина.
– Сержант добра тобі бажає, – мовила Лаліта. – Слухай його, Адріане. Заради твоїх дітей, Адріане.
Вона копирсала ногою підлогу, торкалася бананів, голос їй уривався. Адріан Ньєвес почав одягати заношену сорочку без гудзиків.
– Ви не уявляєте, як мені прикро, – зітхнув сержант. – Я й надалі вважаю вас своїм приятелем, доне Адріан. Та й Боніфація засмутиться. Вона думала, як і я, що ви вже далеко.
– Візьми, Адріане, – захлипала Лаліта, – взуй черевики.
– Не треба, – сказав лоцман. – Сховай їх, доки не повернусь.
– Ні, ні, взуй, – закричала Лаліта. – Взуй черевики, Адріане.
Якийсь заклопотаний вираз на хвилину з'явився на обличчі лоцмана. Він розгублено подивився на сержанта, присів навпочіпки і одягнув черевики з товстими підошвами. Доне Адріан, я зроблю все можливе для вашої родини, про це не турбуйтеся. Ньєвес уже стояв, і Лаліта притиснулася до нього, взяла під руку. Ти не будеш плакати, Лаліто, правда? Ми ж стільки разом усього пережили, і ти ніколи не плакала. Мене невдовзі відпустять, життя тоді буде спокійніше, а тим часом добре доглядай дітей. Вона притакувала, як автомат, обличчя в неї знову постаріло, зморщилось, очі згасли. Сержант і Адріан Ньєвес вийшли на терасу, зійшли по сходах, і коли дістались до перших ліан, жіночий крик розітнув ніч, а в темряві, праворуч, почувся голос Блондина: маємо пташечку. І сержант, чорт забирай, руки вгору, і спокійно, бо продірявлю на місці. Адріан Ньєвес послухався. Ішов попереду, піднісши руки вгору. Сержант, Блондин і Малюк ступали слідом за ним між рядками города.
– Чому ви так затрималися, сеньйоре сержант? – спитав Блондин.
– Я влаштував йому допит, – відповів сержант. – І дозволив попрощатися з дружиною.
Коли вони підходили до очерету, Важкий і Чорний вийшли їм назустріч. Нічого не кажучи, приєдналися до них і, так само мовчки, дійшли стежкою до Санта-Марія де Ньєви. Коли проходили повз ледь помітні хижки, звідти чувся шепіт і люди, що стояли між капіронами та біля паль, проводжали їх поглядами. Однак ніхто до них не наближався, ні про що не питав. Перед пристанню вони почули за спиною тупіт босих ніг, – сеньйоре сержант, це Лаліта біжить сюди, зараз накинеться на нас. Але вона, важко дихаючи, пройшла між жандармами і лише на мить затрималася біля лоцмана, – Адріане, ти забув про їжу. Подала йому клуночок, побігла назад, і її кроки затихли в темряві. Лише вдалині, коли жандарми доходили до дільниці, розлігся лемент, схожий на крик сови.
– Ось бачиш, Чорний, а що я тобі казав? – озвався Важкий. – Тіло в неї ще цілком пристойне, краще, ніж у першої-ліпшої дикунки.
– Ой Важкий! – вигукнув Чорний. – Ти ж ні про що інше й не думаєш, ти, занудо.
– Якщо буде добра погода, то вирушимо завтра увечері, Фусіє, – сказав Акіліно. – Я поїду перший розвідати обстановку. Поблизу є місцина, де ти можеш пересидіти, сховавшись у човні.
– А якщо вони не згодяться, старий? – спитав Фусія. – Що я тоді робитиму, що зі мною станеться, Акіліно?
– Не загадуй наперед, – відповів Акіліно. – Коли знайду того знайомого чоловіка, він нам допоможе. Зрештою за гроші все владнаємо.
– Віддаси йому всі гроші? – здивувався Фусія. – Не будь дурнем, старий. Залиш собі дещо, нехай придадуться для торгівлі.
– Не хочу я твоїх грошей, – махнув рукою Акіліно. – Потім повернуся до Ікітоса, завантажу товар і трохи собі поторгую в тих краях. Як продам усе, приїду відвідати тебе до Сан-Пабло.
– Чому ти зі мною не розмовляєш? – напосідала Лаліта. – Може, це я з'їла консерви? Все тобі віддала. Не моя провина, що вони закінчилися.
– Мені не хочеться з тобою розмовляти, – відрізав Фусія. – І не хочеться їсти. Годі чіплятись, і поклич ачуалок.
– Хочеш, щоб вони нагріли тобі води? – не вмовкала Лаліта. – Вони вже роблять це, я сказала їм. З'їж хоч трохи риби, Фусіє. Хум щойно її приніс.
– Чому ти не послухав мене? – спитав Фусія. – Я хотів побачити Ікітос здалеку, хоча б самі вогні.
– Чоловіче, ти здурів? – вигукнув Акіліно. – Забув про річкового патруля? Та мене тут кожен знає. Я хочу допомогти тобі, а не потрапити до в'язниці.
– Що собою являє Сан-Пабло, старий? – поцікавився Фусія. – Ти багато разів там був?
– Кілька разів, дорогою, – відказав Акіліно. – Там мало дощить і немає боліт. Але є два Сан-Пабло, я був лише в колонії – торгував. Ти житимеш по інший бік. Це десь за два кілометри звідси.
– Багато там християн? – допитувався Фусія. – Сотня буде, старий?
– Мабуть, більше, – відповів Акіліно. – Коли світить сонце, вони ходять голі по берегу. Може, їм сонце на користь чи, може, хочуть звернути на себе увагу тих, які пропливають мимо. Побачать човен і давай горлати, просити їжу, цигарки. А якщо хтось не звертає на них уваги, лаються, жбурляють у нього камінням.
– Ти говориш про них з огидою, – сказав Фусія. – Переконаний, що ти залишиш мене в Сан-Пабло й ніколи більше мене не відвідаєш.
– Але ж я обіцяв, – заперечив Акіліно.