Вони, бач, відпочивають тут за свої кровні грошики, і весь американський військовий флот укупі з усіма шльондрами Європи не можуть їм цей відпочинок зіпсувати.
Ніжно пригорнувши до себе Ніколь, він зубами поправляв бретельку, що зісковзнула з її плеча, коли за вікном розлягся оглушливий гарматний постріл — це лінкор скликав на борт матросів.
І зразу ж унизу зчинився страшенний гармидер — адже ніхто не знав, куди, до яких берегів відпливає корабель. Офіціанти надривно кричали, вимагаючи, щоб з ними розрахувались, їм відповідали обуреними вигуками й лайкою, грюкали об стіл кулаки із завеликими банкнотами й дзенькали монетки надто дрібної здачі; п’яних, що вже не трималися на ногах, тягли до шлюпок їхні товариші, і весь цей гамір перекривали уривчасті команди патрулів військово-морської поліції. Нарешті, під зойки, крик, лемент і божбу, відчалила від берега перша шлюпка, й жінки, що збилися на пристані, заголосили їй услід.
Раптом якась дівчина вискочила на нижній балкон і відчайдушно замахала серветкою. Томмі не встиг помітити, чи розворушила нарешті її поява англійок у кріслах-гойдалках, бо хтось затарабанив у їхні власні двері. Схвильовані жіночі голоси благали їх відчинити; перезирнувшись з Ніколь, Томмі повернув ключ у замку. За дверима стояли дві дівчини, зовсім молоді, хирляві, жалюгідні, розхристані. Одна з них ревно плакала.
— Дозвольте нам помахати з вашого балкона! — благальною скоромовкою заторохтіла друга.— Будь ласка, дозвольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Всі інші кімнати позамикані!
— Будь ласка,— відповів Томмі.
Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти:
— До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!
— Телеграфуй у Ніццу до запитання!
— Чарлі! Він не бачить мене!
Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: "Бен! Бен!" Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. "О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було твоїм?.." А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під вітром переможний суперник — американський зоряно-смугастий прапор.
Обідали вони в новому приморському казино в Монте-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні — фосфоруючій чаші води, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подобалося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихопленої із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для одного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непам’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капітуляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.
Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, похолоднішало. Насилу звівшись на ноги, вона спитала, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.
— Мені час додому.
— Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.
— Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.
— Як хочеш.
Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину — волосся ще мокре, шкіра аж палає — і призналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зовсім світло, і коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пестливо торкалися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав. І вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли "Діана". Прощаючись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлунням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стаккато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного напруження сил.
IX
Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назустріч, силкуючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.
— А де ж машина? — спитала вона.
— Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.
— З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.
— Я потрапив у містраль і дощ.
— Як тобі там було, весело?
— Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й там посадив її на поїзд.— Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку.— Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.
— Дякую за турботу.— До неї вже повернулося самовладання.
— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї сподіватись чогось,— а для цього мав побачитися з нею сам на сам.
— То як — можна чи ні?
— Розмері так і не вийшла з дитячого віку,— відповів він.— Мабуть, це й на краще. А ти що робила?
Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.
— Вчора ввечері я їздила на танці — з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...
Скривившись, він урвав її:
— Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеться, тільки я не хочу про це знати.
— А тут і нема про що знати.
— Ну, гаразд, гаразд.— І він спитав так, наче був відсутній цілий тиждень: — Як діти?
У вітальні задзвонив телефон.
— Якщо це мене, то мене немає вдома,— квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку.— Я йду до себе: маю деяку роботу.
Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім увійшла до вітальні й зняла телефонну трубку.
— Ніколь, comment vas-tu? [81]
— Дік повернувся.
Томмі аж застогнав.
— Я в Канні, приїдь сюди. Нам треба побалакати.
— Не можу.
— Скажи, що кохаєш мене.— Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: — Скажи, що кохаєш мене.
— Так, так,— запевнила вона його.— Але зараз не можна...
— Чому не можна? — нетерпляче вигукнув він.— Адже Дік бачить, що між вами все скінчилося,— він сам відступився, це ж ясно. Чого ж він ще може вимагати від тебе?
— Не знаю. Нічого не знаю, поки...— Вона мало не сказала: "поки не спитаю Діка",— але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра подзвоню.
Вона тинялася по кімнатах, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила. Її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З типово жіночою забутливістю вона пустила в непам’ять щастя тих тижнів перед шлюбом, коли вони з Діком кохалися таємно по різних закутках світу. Вчора вона просто так, без потреби брехала Томмі, клянучись, що ніколи не зазнавала такого цілковитого, такого безмежного, такого повного...
... А потім раптове каяття за цю мить зради, що так легко і безоглядно закреслила десять років її життя, повело її до будиночка Діка.
Він сидів у шезлонгу під кам’яним муром по той бік будиночка й не чув її кроків. З хвилину вона мовчки дивилася на нього. Він був заглиблений у думки, в свій власний, тільки йому відомий світ, і з легких порухів його обличчя, з того, як він зводив брови, примружував чи широко розкривав очі, стуляв чи розтуляв уста, з того, як стеналися його руки, вона вгадувала, що він переглядає крок за кроком усе своє життя — тільки своє, від неї відособлене. Ось він, стиснувши кулаки, подався вперед, ось обличчя його скривила гримаса болю, і слід його так і залишився в затуманених очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало жаль його; тим, хто переніс душевну хворобу, важко співчувати здоровим людям, і хоч Ніколь не раз величала його рятівником, який повернув їй утрачений світ, в душі вона вважала, що енергія його невичерпна й утоми для нього не існує. Про те, що йому довелося через неї перетерпіти, вона забула, як тільки з її пам’яті вивітрилося те, що перетерпіла вона сама. Чи знав він, що вже не має над нею влади? А втім, це було байдуже, вона просто жаліла його, як колись жаліла зневаженого долею Ейба Норта, як жаліють безпорадних старих та дітей.
Вона підійшла до нього, обняла за плечі і, торкнувшись головою його голови, промовила:
— Не треба сумувати.
Він холодно глянув на неї.
— Не чіпай мене!
Розгубившись, вона відсахнулася від нього.
— Вибач,— сказав він, не дивлячись на неї.— Я саме думав про тебе — власне, про те, що я про тебе думаю...
— От і додав би це як новий розділ до своєї книжки.
— А чого ж, можна: "Окрім усіх перелічених вище психозів та неврозів..."
— Я прийшла сюди не того, щоб сваритися.
— Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я більше нічого не можу тобі дати. Я тепер намагаюся тільки врятувати самого себе.
— Від мого згубного впливу?
— Мій фах часто змушує мене спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати.
Вона заплакала з образи й гніву.
— Ти боягуз! Ти сам себе занапастив, а провину звертаєш на мене!
Він не відповів, але вона вже відчула знайомий гіпнотичний вплив його розуму — часом мимовільний, але завжди вибудуваний на складному субстраті істини, що його вона не могла ні пробити, ні бодай розколоти. І вона вступила в боротьбу; вона боролася з ним поглядом своїх невеликих, але прекрасних очей і зухвалою погордою сильної світу цього; боролася знанням того, що належатиме — вже належить — іншому чоловікові, і мстивою злістю, що роками осідала на серці; боролася своїми грошима й розрахунком на підтримку з боку сестри, давньої його неприятельки, і усвідомленням того, що нетерпимістю своєю він наживає собі дедалі більше ворогів; вона вже ладна була глузувати з його любові до застільних утіх, вона протиставила своє здоров’я і вроду його фізичному підупаданню і свою безпринципність його моральним засадам — навіть власні слабості правили їй за зброю в цій боротьбі,— вона безстрашно й відчайдушно билася всім, що потрапляло під руку,— порожніми бляшанками, склянками, пляшками, непотрібними вже вмістищами спокутуваних гріхів, помилок і провин.