Я завжди ділився з бабусею своїми враженнями, без її підказки я не зумів би сам визначити, яка та чи інша людина. Щовечора я приносив їй зібрані за день начерки всіх живих істот, які для мене не існували, бо вони — це не вона. Одного разу я сказав їй так:
— Без тебе я не міг би жити.
— Що ти, що ти, — схвильовано озвалася вона. — Треба бути твердішим. Інакше що б з тобою сталося, аби я вирушила в мандри? Я б мріяла про те, щоб ти був цілком розсудливий і цілком щасливий.
— Я був би розсудливий, аби ти поїхала на кілька днів, але я лічив би години.
— А якби я поїхала на кілька місяців (на саму думку про це серце мені стиснулося)… на кілька років… на…
Ми обоє замовкли. Ми не зважувалися глянути одне одному в очі. Мені боліло більше за неї, ніж за себе. Я підступив до вікна і зумисне повільно, відвертаючи погляд, сказав:
— Ти ж знаєш, що я вмію пристосуватися. Попервах після розлуки з найдорожчими людьми я почуваю себе нещасним, а потім, кохаючи їх, як і раніше, звикаю, моє життя плине тихо, спокійно; я міг би жити без них місяці, роки.
Тут мені заціпило, і я відвернувся од вікна. Бабуся на хвильку вийшла з номера. А назавтра я завів з нею філософську розмову байдужішим тоном, але так, щоб вона прислухалася до моїх слів, і говорив я, між іншим, і про те, як це цікаво, що за останніми науковими даними матеріалізм нібито збанкрутував і що найімовірнішим залишається безсмертя душ і їхнє прийдешнє злиття.
Маркіза де Вільпарізіс попередила, що незабаром їй не доведеться з нами так часто бачитися. її небіж, майбутній вступник до Сомюра[148], відбуває військову службу в поблизькому Донсьєрі, а відпустку має провести в неї, і вона віддаватиме весь час йому. Під час прогулянок вона хвалилася перед нами його великим розумом, а ще більше його добрим серцем; я уявляв, що він набереться до мене симпатії, що я стану його найщирішим приятелем, і коли перед його приїздом маркіза натякнула бабусі, що, на жаль, його запазурила недостойна жінка, за якою він шаленіє і яка його не випустить, я, переконаний, що таке кохання неминуче веде до безумства, злочину чи самогубства, думаючи про те, яка мала часина судилася нашій дружбі, за моїми передчуттями вже дуже міцній, хоча я ще не бачив цього молодика, оплакував нашу дружбу і пов'язані з нею напасті, як оплакують дорогу істоту, про яку ми дізнаємося, що вона тяжко хвора і їй уже три чисниці до смерти.
Одного спечного пообіддя, коли я сидів у присмерку їдальні, яку прикривали від сонця, обарвлюючи її нажовто і тільки де-де лишаючи блискітки морської синяви, фіранки, я побачив між пляжем і дорогою високого щуплявого молодика з голою шиєю, гордо піднесеною головою, гострими очима і такою ясною шкірою й таким золотавим чубом, наче він увібрав у себе все сонячне світло. На прибульцеві була пара з м'якого кремового краму, який, здавалося, личив би радше жінці, аніж чоловікові, і легкість якого підкреслювала не менше, ніж прохолода в їдальні, надвірню спеку і поліття; хода його була навальна. Очі його (з одного щораз випадав монокль) були такого самого кольору, як море. Кожен приглядався до нього з цікавістю, всі знали, що молодий маркіз де Сен-Лу-ан-Бре славився своєю гожістю. Всі газети описували костюм, у якому він недавно був за секунданта на поєдинку юного дука д'Юзеса. Здавалося, що в того, у кого зовсім особливий колір чуба, очей, шкіри, особлива постава, завдяки чому його так само легко було б вирізнити в юрбі, як коштовну прожилку лазурового мінливого опалу в грубій породі, і життя мало бути не таке, як у інших. До того, як він так уклепався, на горе маркізи де Вільпарізіс, за нього билися найгожіші великосвітські дами, і коли він появився на пляжі з відомою вродливицею, до якої залицявся, то це тільки зміцнювало її славу, хоч не менше привертало загальну увагу й до нього самого. Його "шик", задерикуватість молодого "лева", а головне, надзвичайна врода давали певні підстави твердити, що в ньому є щось жіноче, але хиби в цьому не бачили, бо його мужність і залюбливість були відомі всім. Це і був той небіж маркізи де Вільпарізіс, про якого вона нам розповідала. Мені було приємно думати, що я спілкуватимуся з ним близько місяця і що він, мабуть, до мене привернеться. Він прудкою ходою пройшов через хол, ніби гнався за моноклем, який пурхав перед ним, як метелик. Він прийшов з пляжу, і море, яке заповнювало скляну стіну холу до половини, творило йому тло, на якому він відбивався на весь зріст, як на портретах тих малярів, які, думаючи прилучитися до сучасності, обирають для своєї моделі властиві рамки: моріжок для гри в поло чи Гольф, іподром, чардак яхти, і дають новочасний відповідник старих полотен, де людина зображена на передньому плані краєвиду. Парокінний повіз чекав на юного маркіза перед брамою; його монокль знов почав пустувати на сонці, а небіж маркізи де Вільпарізіс елегантно і вміло, наче великий піаніст, який навіть у найпростішій гамі заломить другорядного виконавця, сів біля візника, перебрав віжки і, розриваючи листа, що йому вручив директор готелю, рушив.
Якого розчарування зазнавав я щоразу, коли потім здибав його в готелі чи на узмор'ї, — він ішов, звівши голову, раз у раз достосовуючи свої рухи до прудкого, танцюристого монокля, який здавався їхнім центром, — і міг переконатися, що він утримується від зближення з нами, що він навіть не кланяється, хоча добре знав, що ми на дружній стопі з його тіткою! І згадуючи, яка була до мене привітна маркіза де Вільпарізіс, а перед нею — маркіз де Норпуа, я починав думати, що, може, вони просто з "голопузої шляхти" і, може, в тому кодексі, що його дотримується вельможне панство, є секретна стаття, за якою жінкам і декотрим дипломатам у їхніх взаєминах із міщанством чомусь дозволено не копилити так губу, як мав неодмінно її копилити молодий маркіз. Мій розум мав би це відкинути. Але в моєму тодішньому ще недійшлому віці, віці вельми плідному, й аж ніяк не невдячному, зазвичай не йдуть із такими питаннями до голови, і найдрібніші об'яви чийогось характеру сприймають як невід'ємну частку людської особистости. Ви оточені лише марюками і богами і не знаєте спокою. Мабуть, нема такого вчинку, зробленого нами в цей час, якого б не хотілося пізніше зректися. Та, навпаки, ми мали б шкодувати, що нам уже бракує тієї спонтанности, яка нами керувала. Згодом ми бачимо речі практичніше, достоту так само, як бачить решта суспільства, але молодість — це єдина пора, коли ми чогось та навчаємося. Те, що в молодого маркіза де Сен-Лу, як мені гадалося, пихи на три міхи, а також уся його вроджена сухість виявлялися в його поводженні, коли він проходив мимо, завжди випроставшись усім тілом, з так само високо піднесеною головою, з незворушним, ба більше, безжальним поглядом, позбавленим навіть тої невиразної пошани, яку ми відчуваємо до прав інших людей, навіть якщо ці люди незнайомі з нашою тіткою, тієї пошани, через яку я ставився до старшої дами інакше, ніж до газового ріжка. Цей його крижаний холод був так само далекий від чарівних листів, у яких він, як я снив ще кілька днів тому, освідчувався б мені про свої почуття, як далекі марення мрійника про захват палати депутатів і народу після його незабутнього виступу (звісно, гаданого) від його справжнього жалюгідного становища невдахи, що фантазує вголос на самоті і, як тільки примрійні оплески ущухнуть, знову сидить біля розбитого корита. Коли маркіза де Вільпарізіс, вирішивши, мабуть, покрити прикре враження, яке справляли його манери, зраджуючи зарозумілу й черству натуру, знов заговорила про невичерпну доброту свого троюрідного сестринича (він доводився сином її сестриниці, трохи старшим за мене), я здивувався, як світ уміє, топчучи всяку істину, вкладати високі душевні прикмети у людей бездушних, хоч би які вони були лагідні з блискучими представниками їхнього кола. Маркіза де Вільпарізіс навіть сама спричинилася до того, що головні, вже безперечні для мене риси вдачі її сестринича виявилися ще раз того дня, коли я спіткав їх обох на стежці такій вузенькій, що маркізі не залишилося нічого іншого, як відрекомендувати мене молодикові. Він наче й не чув, що йому називають чиєсь ім'я, жоден м'яз не ворухнувся на його виду; в самій бездушності, у пустці його очей, де не блиснуло навіть найкволішого відсвіту людського почуття, було щось пересадне, близьке до мертвоти холодного дзеркала. Відтак, вліпивши в мене тверді очі, наче бажаючи довідатися, перш ніж відкланятися мені, хто я такий, він рвучким рухом, наче викликаним радше м'язовим рефлексом, аніж актом волі, зберігаючи максимальну відстань між мною і собою, простяг на всю довж руку і поручкався, так і не наближаючись. Коли ж назавтра мені передали його візитівку, я подумав, що він принаймні викликає мене на герць. Але він говорив зі мною лише про письменство і після довгої розмови заявив, що дуже хотів би бачитися зі мною щодня по кілька годин. Під час своєї візити він не лише виявив велику зацікавленість до духовних запитів, а й висловив мені симпатію, зовсім несподівану після вчорашнього уклону. Переконавшись, що так він кланяється всім, коли знайомиться, я зрозумів, що це всього лишень світський звичай, властивий більшості його родини, і до якого мати, дбаючи про те, щоб син дістав блискуче виховання, наламала його тіло; він кланявся, думаючи про уклони так само, як про свої гарні убрання, про свій гарний чуб; цей його рух був позбавлений морального значення, яке я приписав спершу, рух завчений, як і ще одна його звичка — одразу ж просити відрекомендувати його рідні свого знайомого, звичка, яка зробилася в нього інстинктом: так, зустрівши мене назавтра після нашого побачення, він підскочив до мене і, не вітаючись, попросив мене відрекомендувати його моїй бабусі, присутній тут, і зробив це надзвичайно гарячково, ніби його нетерпіння було викликане інстинктом самозахисту, — десь так ми відбиваємо удар чи заплющуємо очі від струменя окропу, від якого могли б потерпіти через мить, коли б не встигли поберегтися.
Після звершення чарівної примови ця погордлива істота, наче злослива фея, яка скидає свою стару шкіру й обмарює ворожбитськими чарами, у мене перед очима перекинулася наймилішим, найґречнішим хлопцем, якого я тільки коли-небудь знав.