У зв'язку з недавнім відкриттям великого кохання Мікеланджело[81] до одної жінки годилося б посмертним переглядом його справи вернути добре ім'я цьому приятелеві Лева X[82]. Справу Мікеланджело притягнуто за вуха, щоб лоскотати снобів і під'юджувати апашів, коли зійде на пшик інша справа, де анархія обернулася на щось елегантне і стала модним грішком наших любих прекраснодухів. Але про це не заведено говорити, щоб не зчиняти сварок". Тільки-но Брішо забалакав про чоловічі репутації, пан де Шарлюс виказував усім своїм обличчям ту особливу нетерплячку, яка охоплює лікаря чи військовика, коли світські люди починають сухого дуба плести про терапію чи стратегію. "Ви сунете носа в те, що для вас темний ліс, – озвався він нарешті. – Наведіть мені бодай один приклад незаслуженої слави. Назвіть імена. Так, усе це я знаю! – урвав ґвалтовно пан де Шарлюс несміливий спротив Брішо. – Так, були колись чоловіки, які робили це з цікавости або через культ померлого друга, знаю я й таких, що, боячись бігти перед паровозом, заявлять вам, як ви нагадаєте їм про чоловічу красу, що для нього це китайська грамота, що він не відрізнить гарного чоловіка від бридкого, так само як не бачить різниці між двома марками автомобілів, бо не знається на техніці. Все це казочки про білого бичка. Господи Боже мій, зауважте: я не тверджу, що погана слава (чи те, чим це охрестили) зароблена несправедливо – щось абсолютно неможливе. Але це феномен такий винятковий, такий рідкісний, що його практично не існує. І все таки я, людина цікава, нишкавка, знав такі випадки, випадки аж ніяк не міфічні. Атож, за свій вік я констатував (мається на увазі – науково, я на вітер не говорю) дві несправедливі репутації. Зазвичай вони повстають завдяки подібності назв або завдяки певним зовнішнім ознакам (наприклад, зайвина перснів), люди некомпетентні вважають їх за щось абсолютно характерне для того, про що ви трактуєте, так само як вірять, що селюк не скаже двох слів, не ліплячи "Бий тебе нечиста сила!", а англієць – goddam![83] Усе це з репертуару бульварних театрів".
Пан де Шарлюс дуже мене здивував, назвавши серед збоченців "приятеля акторки", якого я бачив у Бальбеку і який очолював Товариство чотирьох друзів. "А звідки ж тоді ця акторка?" – "Вона править йому за ширму, хоча, зрештою, він з нею любиться, може, навіть частіше, ніж із випадковими чоловіками". – "Він живе з тамтими трьома?" – "Боронь Боже! Вони лише друзі! Двоє з них воліють виключно жінок. Натомість третій – ні, але його приятель не може на нього звіритися і в кожному разі обидва криються одне перед одним. Вас вразить, що несправедливі репутації виглядають ув очах людей найвірогіднішими. Ви, професоре, самі ладні в огонь стромити руку за чесноту того чи того, хто тут буває і кого поінформовані люди знають як облупленого, і водночас беззастережно вірите, як і всі, в те, що клепають на якусь славнозвісність, яка в очах мас утілює в собі нечисті нахили, тоді як у неї їх немає ні на гріш. Кажу: ні на гріш, бо якби ми пожертвували двадцять п'ять луїдорів, то побачили б, що кількість цих святенників звелася б до нуля. А так тариф святих – якщо ви вбачаєте тут святість – коливається загалом у межах між трьох-чотирьох із десяти". Якщо Брішо, кажучи про "погану славу", мав на увазі чоловічу стать, то я переніс слова пана де Шарлюса на жіночу стать, маючи на оці Альбертину. Мене вжахнула ця статистика, хоча я брав у рахубу, що барон збільшував цифру, видаючи бажане за дійсне, а також виходячи з донесень пліткарів, може, брехунів, у кожному разі тих, хто кого вводило в оману власне жадання, яке, помножене на жадання пана де Шарлюса, плутало його підрахунки. "Три на десять! – гукнув Брішо. – Вдаючись до оберненої пропорції, я тим самим збільшу число грішників у сто разів. Якщо їх стільки, як ви кажете, бароне, якщо ви не помиляєтесь, що ж, тоді ви один із рідкісних речників істини, якої ніхто не підозрював. У такий спосіб Баррес зробив у сфері парламентської корупції відкриття, що справдилися заднім числом, подібні до існування планети Левер'є[84]. Пані Вердюрен охоче навела б прізвища людей, яких я волію не називати і які відгадали в розвідувальному бюро генерального штабу махінації, вчинені, як я думаю, з патріотизму, але яких я, зрештою, не уявляв собі! Про франкмасонство, про німецьке шпигунство, про морфіноманію Леон Доде[85] пише знічев'я фантастичну казку, а вийшла у нього суща правда. Три на десять!" – повторив здумілий Брішо. Сказати по щирості, пан де Шарлюс звинуватив у збоченні багатьох своїх сучасників, поминаючи, одначе, тих, з ким мав стосунки, оскільки цей випадок, якщо ці стосунки були бодай трохи забарвлені романтизмом, здавався йому складнішим. Так само донжуани, не вірячи в чесних жінок, визнають чесність за тією, яка була його коханкою; про неї вони відгукуються щиро і з таємничою міною: "Та ні, ви помиляєтеся, вона не така жінка". Ця несподівана шана почасти пояснюється самолюбством: дивіться, мовляв, якої ласки доскочив не хтось там, а я, почасти наївністю, завдяки якій він купується на все, що підсуне йому коханка, а почасти тут важить смак до життя, завдяки якому, коли ми наближаємося до людей, до буття, всі етикетки і станові бар'єри стають дуже прості. "Три на десять! Але, бароне, стережіться: ви, мабуть, не такий щасливий, як оті історики, чиї судження підтвердить майбуття; якщо ви покажете нащадкам картину, яку ви нам намалювали, нащадки її визнають за кепський жарт. Вони судять лише з документів і захочуть ознайомитися з вашим досьє. А що жоден офіційний папір не підтвердить масовости таких явищ, а єдині їхні свідки надто зацікавлені приховати їх від людей, то у стані прекрасних душ обуряться, і вас як стій оголосять обмовником чи божевільним. Потому як ви тут, на крузі земному, на конкурсі елегантносте зібрали максимум голосів і здобули принципат, ви пізнаєте гіркоту забалотованого на тому світі. Для такої забави шкода й світло світити, як мовить, хай мене Бог простить, наш Боссюе[86]". – "Я працюю не на історію, – відказав пан де Шарлюс, – мені доста життя, воно все-таки цікаве, як казав сердега Сванн". – "Як, бароне? Ви знали Сванна? А я про це не відав. Хіба він мав такі уподобання?" – занепокоївся Брішо. "Але ж із цього Брішо хам! Ви що, гадаєте, що я знаюся лише з такими? Ні, навряд", – відповів барон зі спущеними додолу очима,.немовби зважуючи всі "за" і "проти". І, міркуючи, що раз ідеться про Сванна, віддавна відомого своїми непевними нахилами, то половинчасте визнання не уйме чести тому, кого стосується, і буде хвальне для того, хто незнарошне пробалакався, барон додав: "Може, колись у колежі, часом випадково, – промурмотів він, наче розважаючи вголос у пориві мимовільної щирости, відтак схаменувся. – Але ж це було двісті років тому, хіба я можу пригадати? Ви мені набридли", – закінчив він, сміючись. "У кожному разі, вродливим він не був!" – скрикнув Брішо; сам страшило, він мав себе за красеня, зате інші ходили у нього в потворах. "Отакої! – сказав барон. – Що ви плещете? Замолоду у Сванна були не щоки, а персики, – додав він, добираючи для кожного складу особливу ноту, – а гожий він був, як амур. Коротше, був чарівний. Жінки за ним шаленіли". – "Ви знали його дружину?" – "Ге! А хто їх познайомив, як не я? Одного вечора вона здалася мені прегарною в своєму напівмаскарадному строї, коли грала міс Сакріпант; я був у театрі зі своїми клубменами, кожний узяв собі якусь жіночку, що ж до мене самого, то хоча мені хотілося лише захропти, слизькоязикі запевняли (як жахливо, що світ такий злосливий), ніби я переспав з Одеттою. Чутки чутками, але вона скористалася з них, аби чіплятися мені на шию, і я, аби здихатись її, познайомив її зі Сванном. Та ба! Вона від мене так і не відчепилася, грамотійка з неї була нікудишня, листи писав за неї я. А потім мені ще й випав клопіт відпроваджувати її. Ось що таке, мій хлоню, мати добру славу, ая! Зрештою, ця слава мною не цілком заслужена. Вона мене силувала влаштовувати страшні масовки з фігурами, вп'ятьох, вшістьох". І пан де Шарлюс заходився перераховувати Одеттиних коханців з такою докладністю, ніби зачитував реєстр французьких королів: вона жила з тим-то й тим-то, а потім із такимто й таким-то. Про всіх цих чоловіків не знав тільки сердега Сванн; засліплений ревнощами й коханням, він то малював ув уяві те, що могло статися, то вірив її клятвам, і, хоча грішниця іноді плуталася і виглядала тим підозрілішою, чим хитромудріше виплутувалася, ревнивець усе ж волів покладатися більше на очевидний факт, ніж на якісь криво здобуті свідчення, і не турбувати марно своєї коханки. Ревнивець уподібнюється до сучасника, він надто близько від події, він нічого не знає; лише для сторонніх літопис перелюбів набуває точности історії і розтягується на багато сторінок, байдужих для більшості і болісних лише для іншого заздрісника, такого, наприклад, як я, який не може утриматися від порівнянь і питає сам себе: чи жінка, що в нього під призрою, не має такого самого послужного списку? Але не може до чогось докопатися, проти нього всі ніби змовилися, всі (поки його полюбовниця ходить по руках) дотримуються вбивчої конспірації і знай тримають на його очах пов'язку, зводячи нанівець його повсякчасні потуги зірвати її, всі як один хочуть, щоб він, бідолаха, був сліпий – добрі люди з доброти, лихі зі злости, натури грубі з любови до сороміцьких фарсів, добропристойні з ґречности і з тактовности, – а всі разом з огляду на умовність, звану "принципом". "А Сванн знав, що вона вщедряє вас своєю ласкою?" – "Де там! Що за страхіття! Розповісти Шарлеві! У мене волосся лізе догори на саму думку про це! Ні, лебедику мій, він би мене вбив, та й квит. Він був ревнивий, як тигр. Ба більше, я не признався Одетгі, хоча їй, зрештою, було б усе одно, що... е, та годі тягти мене за язика, а то набалакаю чого не слід...