Літумине обличчя заливав піт, сержант був розлючений. Брати Леон підхопилися, стали між ними, – через таку дурницю, братику? – і, тримаючи Літуму, – ну годі, не дурій, – жартівливо сварили його, – бач, заграла мангачська кров, треба собою володіти. Сержантова гімнастерка, мокра від поту на спині й на грудях, лише на плечах і на шиї ще була світлою.
– Ти повинна навчитися, – сказав він, знову погойдуючись на стільці, цього разу вже швидше, в лад своїм словам. – В П'юрі не можна по-дикунському. Та й зрештою, хто тут господар у домі?
З-поміж пальців Боніфації очей-звіряток майже не було видно. Ти плачеш? Хосефіно налив собі горілки. Брати Леон сіли, – нема любові без биття, кажуть люди, а чулуканські жінки стверджують: чим більше чоловік мене б'є, тим дужче мене кохає. Може, в сельві жінки вважають інакше, та нехай вже сестриця пробачить сержантові, нехай відкриє обличчя, нехай зробить ласку, посміхнеться. Однак Боніфація й далі стояла, затуляючи обличчя руками. Літума, позіхаючи, підвівся.
– Піду, трохи посплю, – мовив він. – Лишайтеся, допийте цю пляшку, а потім підемо повештаємось. – Подивившись спідлоба на Боніфацію владним поглядом, Літума підвищив голос. – Якщо вдома немає тепла, то його шукають деінде.
Він знехотя підморгнув непереможним і пішов до іншої кімнати. Чути було, як він насвистував мотив тонади, потім зарипіли пружини. Непереможні мовчки пили – чарка, друга, а після третьої почулося глибоке, рівномірне хропіння. Очі-звірятка з'явилися знову, сухо виблискуючи з-під волосся.
– Ця нічна служба не на користь йому, – сказав Мавпа. – Не звертай на нього уваги, сестричко.
– Хіба так можна поводитись з жінками? – обурився Хосефіно, намагаючись зазирнути в очі Боніфації, однак вона дивилася на Мавпу. – Поліцейська шкура.
– А ти, звісно, вмієш з ними поводитись, авжеж? – пирхнув Хосе, кинувши погляд на двері: хропіння тривало.
– Звичайно. – Хосефіно, посміхаючись, підсувався до Боніфації. – Якби вона була моєю дружиною, я ніколи б не підняв на неї руки. Маю на увазі, що не бив би її, а лише б пестив.
Тепер перелякані очі-звірятка розглядали безбарвні стіни, балки, синіх мух, що дзижчали біля вікна, золотаві пилинки, які танцювали у смугах світла, прожилки на дерев'яній підлозі. Хосефіно нахилився, торкнувся головою її босих п'ят, вони відсунулись, а брати Леон: ти людина-хробак, – і Хосефіно: змій, що спокусив Єву.
– У Санта-Марія де Ньєві немає таких вулиць, як тут, – сказала Боніфація. – Вони там небруковані, й після дощів утворюється суцільне болото. Каблуки б угрузали, жінки не могли б і кроку ступити.
– Як він сказав, не ходила б, мов по яйцях, що за грубощі! – вигукнув Хосефіно. – Та й брехня це. Адже вона ходить так гарно, що багато жінок могли б їй позаздрити.
Брати Леон по черзі зиркали на двері. Боніфація знову почала тремтіти, – дякую за добрі слова, але я знаю, що Літума промовив це просто так, він думає зовсім інакше. Вона відступила ще на крок, Хосефіно сховав голову під стільцем, і його тягучий голос долинав звідти притлумлено, – я сказав це від щирого серця, – слова звучали вкрадливо, солодко, – і сказав би ще в тисячу разів більше, якби тут не було людей.
– Нас можеш не соромитися, непереможний, – зауважив Мавпа. – Почувай себе, як удома, і вважай, що тут двоє глухонімих. Коли хочеш, ми підемо подивимося, чи немає дощу.
– Ідіть, ідіть, – проспівав солоденький голос, – залиште мене з Боніфацією, я повинен її трохи розважити.
Хосе кахикнув, підвівся й навшпиньках підійшов до дверей. Повернувся назад усміхнений, – справді хропе, спить, як бабак. Рухливі очі-звірятка досліджували підлогу, ніжки стільців, довге тіло, що лежало на маті.
– Сестричка не любить компліментів, – сказав Мавпа. – Бачиш, як вона почервоніла, Хосефіно.
– Ти ще не знаєш п'юранців, сестричко, – промовив Хосе. – Не думай про нас погано. Такі вже ми є. Жінки розв'язують нам язики.
– Чуєш, Боніфаціє, – попросив Хосефіно. – Накажи їм піти подивитися, чи немає дощу.
– Якщо будеш так поводитись далі, то вона все розповість Літумі, – застеріг Мавпа. – А він розлютиться.
– Нехай розповідає, – солодко прозвучав м'який голос, – мені це байдуже. Зрештою ви мене знаєте, якщо жінка мені подобається, то кажу їй все одразу, кожній.
– Тобі горілка в голову вдарила, – дорікнув йому Хосе. – Говори трохи тихіше.
– Боніфація мені подобається, – заявив Хосефіно. – Хочу, щоб вона це знала.
Боніфація обхопила руками коліна й підвела голову. Її губи переможно всміхнулися, а очі-звірятка сполохано забігали.
– Ну й швидкий ти, братику! – сказав Мавпа. – Спринтер.
– Не заходь надто далеко, – порадив Хосе. – Налякаєш її.
– Якби Літума це чув, то розгнівався б, – пробелькотіла Боніфація й поглянула на Хосефіно; той послав їй повітряний поцілунок, а вона почала роздивлятися стелю, стіни, підлогу.
– Ну то й що, нехай погнівається, – стенув плечима Хосефіно. – Сказати вам щось, хлопці? Боніфація скоро буде моєю.
Тепер вона втупилася в підлогу й щось шепотіла. Брати Леон, кахикаючи, не спускали поглядів з сусідньої кімнати: пауза, хропіння, знову пауза, вже довша, і заспокійливе мурмотіння.
– Досить, Хосефіно, – втрутився Мавпа. – Вона не п'юранка, ледве нас знає.
– Не знічуйся, сестричко, – порадив Хосе. – Або давай далі, або заціди йому в пику.
– Я не боюся, – прошепотіла Боніфація, – але якщо Літума дізнається, якщо почує…
– Вибачся перед нею, Хосефіно, – наполягав Мавпа, – скажи, що це жарт, поглянь, у якому вона стані.
– Це жарт, Боніфаціє, – засміявся Хосефіно, задкуючи до дверей. – Ну, не ображайся.
– Я не ображаюсь, – пробелькотіла Боніфація. – Не ображаюсь.
II
– До чого цей театр, з яких часів ми стали такі манірні? – роздратовано мовив Блондин. – Чому відразу не увірватися туди і не витягнути його силою?
– Річ у тім, що сержант вирішив приписати собі всі заслуги, – пояснив Малюк. – Не бачиш, який він став сумлінний? Хоче, щоб усе було, як бог звелів. Мабуть, одруження, чуєш, Блондине, його так зіпсувало.
– А Важкого через те одруження скоро трясця вхопить від заздрощів, – сказав Блондин. – Здається, вночі він знову напився у Паредеса і знову кляв себе, що не випередив сержанта, мовляв, утратив свій останній шанс знайти дружину. Та жіночка має, звісно, дещо при собі, як має бути, але Важкий явно перебільшує.
Вони лежали між ліанами, цілячись у хижку лоцмана, яка здавалася підвішеною до гілля за кілька кроків від них. Слабке маслянисте світло пробивалося крізь вікно, падаючи на поруччя в кутку тераси. Чи ніхто не вийшов, хлопці? – темна постать схилилася над Блондином і Малюком. Ні, сеньйоре сержант; Важкий і Чорний вже на тому боці, Лоцман може втекти хіба що на крилах. Але хлопці, тільки без дурощів, – сержант говорив повільно, – якщо я потребуватиму вашої допомоги, то покличу, – його рухи також були спокійними. Крізь легенькі хмари, що огортали місяць, на землю сочилося світло. Вдалечині, між лісовим громаддям і легеньким відблиском ріки, жменькою вогників блищала Санта-Марія де Ньєва. Не кваплячись, сержант розстібнув кобуру, витягнув револьвер, зняв запобіжник і шепнув щось жандармам. Так само поволі, спокійно попростував у бік хижки, потім зник, поглинутий заростями та ніччю, й трохи пізніше з'явився біля освітленого кутка тераси; його обличчя на мить вималювалося в маслянистому світлі, що проникало крізь вікно.
– Ти помітив, як він ходить і розмовляє? – спитав Чорний.
– Бо чунча витискує з нього всі соки, як з цитрини, – запевнив Важкий. – Сержант укладається з нею до ліжка тричі на день і тричі на ніч. Як ти гадаєш, чому він так раптово, без причини, покидає пост. Річ ясна, щоб залізти з чунчею до ліжка.
– Медовий місяць, все як має бути, – мовив Чорний. – Ти ж від заздрощів подихаєш. Важкий, зізнайся.
Вони лежали на краєчку берега, біля самої води, ховаючись за стіною заростей. Тримали в руках карабіни, однак не цілилися в хижку, що виднілася в темряві навскоси від них.
– Дере носа, – сказав Важкий. – Чому ми не схопили Ньєвеса відразу, як тільки надійшов наказ лейтенанта, га? Почекаємо, доки стемніє, треба скласти план, оточимо будинок – та де ж ти бачив стільки нісенітниць укупі? Це щоб справити враження на губернатора, щоб відчути себе великим цабе, нічого більше.
– Лейтенант, без сумніву, отримає ще одну нашивку, – зробив висновок Чорний. – А ми дулю дістанемо, ось побачиш. Ти не звернув уваги, як усе було, коли приїхав посланець з Борха? Губернатор тільки й говорив про лейтенанта, а хіба не ми знайшли того дурнуватого на острові?
– Знаєш, Чорний, чунча, певно, дала йому любовного зілля, – мовив Важкий. – Як ти думаєш, чому він увесь час такий стомлений і засинає навстоячки? Мабуть, скоро схибнеться.
– От лихо, от лихо, – вигукнув сержант. – Що ви тут робите, що діється?
Лаліта й Адріан Ньєвес, сидячи нерухомо на маті, дивилися на нього. Біля їхніх ніг стояла глиняна миска з бананами, лампа давала білий, запашний димок, а на порозі хижки приголомшено кліпав очима сержант, – хіба малий Акіліно вам нічого не сказав? – голос у нього був знічений, – адже дві години тому, доне Адріан, я звелів хлопчакові попередити вас, бо це справа життя й смерті, – рука сержанта недовірливо крутила револьвер; – от лихо, от лихо. Так, Акіліно сказав мені, сержанте, – лоцман говорив, немовби жував щось, – дітей я відправив до знайомого, на той бік річки. В куточках його вуст глибоко залягли дві гірких зморшки. І сержант: а що зараз? Чому ви також не втекли? Це не дітям треба сховатись, а вам, доне Адріан, – сержант ударив себе револьвером по стегну, адже я затримав виконання наказу на кілька годин, ризикуючи накликати на себе неприємності. Що для вас іще зробити? Я ж дав вам досить часу, доне Адріан.
– Щось сержант довго з ним патякає, – озвався Малюк. – Потім казатиме донові Фабіо: я увійшов сам і схопив його сам. Усі заслуги хоче приписати собі й тому п'юранцю, лейтенантові, який надсаджується, як мураха, щоб заробити призначення в інше місце.
Тепер з хижки, разом з відблиском світла, долинав шепіт, який ледве порушував нічну тишу, розпливаючись по ній, мов самотня хвиля по спокійній воді.
– Але коли лейтенант повернеться, то ми йому про це розповімо, – пробурмотів Блондин.