Томмі вона зустріла так, наче він був одним із багатьох її невільників, і, ведучи до столу під ярмарковим парасолем, ішла не поряд з ним, а трохи попереду. Красуні дев’ятнадцяти й двадцяти дев’яти років однаково певні своєї сили, чого не скажеш про жінку в період після дев’ятнадцяти й до двадцяти дев’яти років, бо їй потреби жіночого єства заважають почувати себе центром всесвіту. В своїй зухвалій самовпевненості дев’ятнадцятирічна жінка скоріше нагадує боксера після виграного бою.
Та якщо самовпевненість дев’ятнадцятирічної живиться надміром уваги, то жінка в двадцять дев’ять років черпає силу з витонченіших джерел. Вона вміло вибирає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в першому, ні в другому випадку вона не думає про прийдешні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від раптових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять дев’ять — це сходові площадки, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.
Ніколь не хотіла туманного платонічного роману; їй потрібен був коханець, потрібна була зміна. Вона розуміла — мислячи категоріями Діка,— що без справжнього почуття пускатися на авантюру, яка для всіх може скінчитися погано,— вульгарно й непристойно. Але, з іншого боку, вона саме Діка вважала винним у тому, що все так складається, й щиро вірила, що такий експеримент може мати цілющі наслідки. Її підохочували й численні приклади того, як люди дозволяють собі геть усе, що їм заманеться,— і виходять сухими з води. А крім того, всупереч намірові ніколи собі не брехати, вона вмовляла себе, що тільки розвідує дорогу і може в будь-яку мить відступитися.
Коли вони опинилися в негустому затінку парасоля, руки Томмі — в білих полотняних рукавах — лягли їй на плечі, він обернув Ніколь обличчям до себе й зазирнув їй у вічі.
— Замріть,— сказав він.— Дайте мені подивитися на вас.
Його волосся було напахчене, від білого костюма йшов легкий дух мила. Якусь хвилину вони просто дивилися одне на одного — Ніколь без усмішки на стиснутих устах.
— Ну як, подобається тобі те, що ти бачиш? — нарешті прошепотіла вона.
— Parle français.
— Гаразд,— сказала вона й по-французькому проказала те саме запитання: — Чи подобається тобі те, що ти бачиш?
Він міцніше пригорнув її до себе.
— Мені подобається в тобі все.— Він повагався.— Я був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відколи це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?
Ніколь сердито випручалася від нього й вигукнула по-англійському:
— То ти для цього перейшов на французьку мову? — Вона притишила голос, побачивши служника, що наближався з пляшкою хересу.— Щоб зручніше було казати образливі речі?
Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втислася в подушку із срібної парчі.
— В мене тут немає дзеркальця,— почала вона знову по-французькому, але визивним тоном.— Якщо мій погляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А видужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене — спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?
Томмі навіть не вник у суть її слів.
— Де Дік — він не снідатиме з нами?
Відчувши, що йому однаково, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.
— Дік поїхав кататися,— сказала вона.— В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.
— Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.
— Зовсім ні! — квапливо відказала вона.— Звичайнісінька — така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.
Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мовчала — слова про "шахраюватий погляд" не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.
— Чому тобі не дозволили лишитися тим, чим ти була? — знову заговорив Томмі.— Я не знаю іншої людини з такою драматичною долею, як у тебе.
Вона промовчала, не знаючи, що сказати.
— Оці мені приборкувачі жінок! — сердито кинув він.
— В кожному суспільстві є...— почала вона, відчуваючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її принишкнути.
— Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А "добросердий" деспотизм — ще гірший. Яка користь з нього — тобі, йому, будь-кому?
Серце Ніколь тьохнуло й стислося — вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.
— Мені здається, я маю...
— Ти маєш забагато грошей,— нетерпляче урвав її Томмі.— І вся причина в цьому. А для Діка це — як сіль в оці.
Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.
— Що ж я, по-твоєму, маю робити?
Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все, що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.
Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гілля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці в своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще — в подиві перед силою власної пристрасті.
— Чи не можна відіслати кудись гувернантку з дітьми?
— У дітей урок музики. І однаково — я не хочу лишатися тут.
— Поцілуй мене ще.
Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: "Отже, кажеш, у мене шахраюваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею".
І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи відповідальність, охоплена радісним збудженням, вона побачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула плечима й обернулася до Томмі.
— Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого готелю в Монте-Карло?
Він загальмував так, що виснули шини.
— Ні! І присягаюся — це найщасливіша хвилина в моєму житті!
Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже завертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невеличкого приморського готелю.
На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу валютного курсу. Ніколь, зовні спокійна, хоч на душі в неї було гидко, чекала, стоячи під стіною, поки Томмі заповнював реєстраційні бланки — для себе на своє справжнє ім’я, для неї на вигадане. Номер, до якого вони ввійшли, був як усі готельні номери на цьому узбережжі — майже охайний, майже аскетично вмебльований, на вікнах жалюзі для захисту від сліпучого моря. Найпростіші лаштунки для найпростіших утіх. Томмі замовив дві чарки коньяку, і коли двері за офіціантом зачинилися, сів у єдине тут крісло — засмаглий, вродливий, чорні брови вигнуті дугами, на щоці шрам — Пек-войовник, замріяний сатана...
Коньяк ще не був допитий, коли раптовий порив підняв їх і кинув одне до одного в обійми. Потім вони сиділи на ліжку й він цілував її тверді коліна. Її недовгий опір був схожий на судороги звіра з відтятою головою — вона вже забула про Діка, й про свої нові очі, й про самого Томмі, все далі й далі поринаючи в глиб часу — хвилин — миті.
... Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб подивитися, чим викликаний галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж забув про неї; майже в ту саму секунду, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчуття, що все буде не так, як вона сподівалася. То був безіменний страх, що передує будь-якому душевному струсові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гуркіт грому передує грозі.
Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:
— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.
— І оце від них такий галас?
— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.
А в Міссісіпі, де сіють бавовну,
Роботи мало, банкрутів повно,
Брате, туди не йди...
— Це американці.
Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупившись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою. Їй подобалася ця гола кімната із самотньою мухою, що дзижчала під стелею. Томмі підсунув до ліжка крісло й зметнув з нього речі, щоб сісти; їй подобалося, що речей мало: легесенька сукня й сандалети та його полотняні штани — маленька купка на підлозі.
Він повільно обвів очима її видовжений торс, що так гостро контрастував із засмаглими руками й ногами, й сказав напівжартома, напівсерйозно:
— Ти ніби новонароджене немовля.
— Із шахраюватими очима.
— Ну, це ми виправимо.
— Очі виправити важко — надто коли вони зроблені в Чікаго.
— Пусте, я знаю лангедокські народні ліки.
— Поцілуй мене, Томмі. В уста.
— Впізнаю американку,— сказав він, але виконав її прохання.— В Америці я зустрічав отаких дівчат — цілуються до запаморочення, до ядухи, до крові з губ, але далі — ані руш.
Ніколь сперлася на лікоть.
— Мені подобається ця кімната,— сказала вона.
Він озирнувся довкола.
— Як на мене, надто вбога. Люба, як ти втішила мене тим, що не схотіла чекати до Монте-Карло!
— Чому ж убога? Це прекрасна кімната, Томмі,— вона як столи без скатерок у Сезанна й Пікассо.
— Ну, не знаю.— Він навіть не намагався зрозуміти її.— Знову цей галас. Хай йому чорт, убивають там когось, чи що?
Він повернувся до вікна й знову почав доповідати.
— Це американські матроси — двоє б’ються, а решта підохочують. Видно, вони з вашого лінкора, що стоїть на рейді.— Він обгорнувся рушником і вийшов на балкон: — І їхні poules [80] теж з ними. Знайома історія: ці жінки супроводять корабель з порту в порт. Але які жінки! Невже за свої долари ваші матроси не можуть дозволити собі кращих? Пригадую, які жінки йшли за армією Корнілова! На тих, що були рангом нижчі від балерини, ніхто й дивитися не хотів!
В його житті було стільки жінок, що саме слово "жінка" не викликало в ньому ніяких емоцій; це тішило Ніколь, вона гадала, що їй легше буде втримувати його, поки він цінує в ній щось більше, ніж звичайні жіночі принади.
— Під дихало бий, під дихало!
— Отак його, отак!
— Правою, чуєш, правою знизу!
— Ну, Далшміте, ну, бий же, сучий сину!
— Отак його!
— Бий, бий, бий!
Томмі повернувся до кімнати.
— Мабуть, нам більше не варто тут залишатися, ти згодна?
Вона була згодна, та, перше ніж одягтися, вони знову припали одне до одного і ще на якийсь час забули і про цю вбогу кімнату, і взагалі про все на світі...
Вдягаючись нарешті, Томмі виглянув у вікно й вигукнув:
— Боже праведний, ці дві матрони в гойдалках хоч би бровою моргнули! Сидять собі й балакають, мов і не було нічого.