Та, мабуть, життя робилося для мене поетичнішим саме від думки, що таємнича раса з гострими очима та пташиним дзьобом, рожева, золотиста, неприступна раса могла так часто і так просто, внаслідок гри сліпих і різноманітних обставин, ставати предметом моєї уваги, моїх світських стосунків, ба навіть моєї приязні, ставати ним настільки, що коли мені треба було познайомитися з мадемуазель Стермар'єю чи замовити сукню для Альбертини, я звертався до Ґермантів як до найпослуж-ливіших моїх приятелів. Звичайно, мене нудили візити до них, як і до інших людей великого світу, з якими я познайомився згодом. І навіть, якщо говорити про саму дукиню Ґермантсь-ку, — достоту, як це було із деякими Берґоттовими сторінками, — її чари діяли на мене тільки здалеку і розбивалися, коли я опинявся біля неї, бо домували вони в моїй пам'яті й моїй уяві. Але, зрештою, попри все Ґерманти, як і Жільберта, відрізнялися від інших світських людей тим, що глибше сягали корінням у минуле мого життя, в пору, коли я більше марив і вірив у неповторність одиниці. Нині, коли я гомонів із тою чи тою особою, я не тільки нудився, а й жив уявленнями пори свого дитинства, які я мав за найпрекрасніші, але й за геть-то марні, і я втішався, плутаючи, мов купець, заблудлий у хащах своїх гросбухів, вартість свого злиття з ними із ціною, яку їм визначило моє жадання.
Що ж до інших осіб, то минуле моїх стосунків із ними розпирали жагучіші й безнадійніші марення, в яких моє тодішнє життя, цілковито присвячене їм, буяло так пишно, що я насилу міг зрозуміти, чому їхнє спевнення виявилося вбогою, вузькою і безбарвною стьожкою байдужої і зневаженої близькосте та куди поділися таємниця, жага і ніжність. Не всі ті марення виявилися "прийняті" й відзначені, а ті, для яких знайшовся б інший, щоправда, не такий-то вже й важливий епітет, недавно згасли.
"Що це діється з маркізою д'Арпажон?" — спитала пані де Камбремер. "Як? Вона уже в могилі", — відповів Блок. "Та ні, ви наплутали, померла не вона а графиня д'Арпажбн, торік". У суперечку втрутилася принцеса Аґріґентська; руки цієї молодої вдови по старому, тяжко багатому мужеві, носієві гучного імени, домагалося чимало женихів, завдяки чому її аж розпирало від самовпевненосте. "Графиня д'Арпажон теж померла, десь із рік тому". — "Рік тому? Бійтесь Бога, — відповіла пані де Камбремер, — я була в неї на музичному вечорі, а відтоді не минуло ще й року". Як світські "жиґоло", так і Блок не могли взяти дійової участи в суперечці, бо для них усі ті кончини літніх осіб були чимось страшенно далеким, чи то через велику вікову різницю, чи то через те, що вони (як-от Блок) тільки недавно з'явилися в новому товаристві, куди Блок проліз манівцями на його схилку, у його вечорову пору, коли спогад про чуже йому минуле не міг освітити морок. Але для людей того самого віку і того самого кола смерть утратила свою химерію. А втім, щодня ширилися чутки про таку силу людей "при смерті", з яких одні одужували, а інші віддавали Богові душу, що ніхто вже достоту не пам'ятав, чи хтось, хто вже давненько не трапляв на очі, очуняв від запалення легенів, чи помер. У згаданих вікових володіннях смерть, множачись, стає якась непевна. На цьому перехресті двох поколінь і двох суспільств, які з різних причин нездатні констатувати смерть і майже плутають її з життям, смерть "обсало-нюють", роблять її випадком, більш чи менш типовим для цієї особи, і тон, яким про неї говорять, зовсім не означає, що цей випадок поклав усьому край. Отож мовлять: "Ви забуваєте, що такий-то помер", як сказали б: "Він дістав орден" або "став академіком", або ж — і це виходило одне на одне, бо так само позбавляло змоги бувати на раутах — "він зимуватиме на Півдні" чи "лікар прописав йому гори". Щодо людей відомих, то те, що вони залишили по смерті, ще якось допомагало згадати, що вони зійшли з круга земного. Але коли йшлося про звичайних собі древніх світовців, опріч факту, помер хто чи ні, плутанина поставала ще багато в чому, і не тільки тому, що його майже не знали чи забули про його минуле, а й тому що вже ніщо не пов'язувало його з майбутнім. І ця морока просіювання на решеті хвороби, відсутности, постійного побуту на селі та смерти старих аристократів, підтверджувала як байдужість кожного, хто вагався, так і нікчемство того, хто відійшов.
"Якщо вона не померла, з якого б то дива ніде не було видно ні її, ні її чоловіка?" — спитала стара панна, неабияка гоструха. "Ось я тобі поясню, — відгукнулася її мати, яка попри свій шостий десяток не пропускала жодного світського зібрання, — з них обох уже сиплеться порохня: де вже їм виходити у такі літа!" Можна було подумати, що біля воріт цвинтаря осіло ціле селище старих людей, загублене у мряці, з постійно запаленими гасницями. Пані де Сент-Еверт розв'язала суперечку, заявивши, що графиня д'Арпажон померла рік тому після тривалої хвороби, а за нею померла й маркіза д'Арпажон, померла, "мовби нічого не сталося" — її смерть була до пари всім цим життям, от і лишилася непоміченою, цілком виправдовуючи плутаників. Коли таким чином пані д'Арпажон було поховано остаточно, стара панна стурбовано глянула на матір, боючись, як би смерть однієї з її ровесниць не надто її "вразила"; вона вже чула, як трактуватимуть смерть її рідної матері: "Її страшенно вразила кончина пані д'Арпажон". Проте матір старої панни, навпаки, як хтось відходив у її літах, казала собі, що здобула ще одну перемогу в боротьбі із сильними конкурентами. Тепер тільки смерть інших давала їй приємне відчуття власного життя. Стара панна постерегла: начебто без прикрости сказавши, що пані д'Арпажон замкнуто в оселі, звідки знуджені старці ніколи вже не виходять, її мати ще з меншою прикрістю вислухала слова, що маркіза замешкала у граді засвіття, якого ніхто не покидає. Материна байдужість звеселила уїдливий розум старої панни. Відтоді, забавляючи приятельок, вона смішила їх розповіддю, як її мати весело затирала руки, кажучи: "Ісусе Христе, виходить, ця бідолашна пані д'Арпажон таки померла!" І в такий спосіб ущасливлювала навіть тих, хто міг радіти життю й без цієї смерти. Бо кожна смерть спрощує буття живих, позбавляє необхідности комусь віддячуватися, звільняє від обов'язку когось візитувати. Не так, одначе, сприйняв вістку про смерть пана Вердюрена Ельстір.
Одна дама пішла собі — на неї чекали ще інші ранки та два підвечірки з двома королевами. То була відома салонна кокотка, знайома мені колись принцеса де Насау. Якби вона не змаліла (через що здавалося, — бо її голова сиділа тепер значно нижче, ніж колись, — ніби вона, як мовиться, стала вже одною ногою у могилі), навряд чи можна було б сказати, що вона постарішала. Вона зосталася Марією-Антуанеттою з австріяцьким носом і чарівним поглядом, законсервованою, набальзамованою тисячею старанно дібраних протирок, від яких обличчя їй аж ліловіло. На ньому витав вираз лагідної бентеги, як у того, кому вже час іти і він під приводом, що хоче на часинку відлучитися, звіюється нишком із зали, — принцеса не могла нехтувати безлічі раутів та прийнять, де на неї ждали. Народжена майже біля підніжжя трону, тричі заміжня, довго і щедро утримувана великими банкірами, не кажучи вже про тисячі забаганок, що їх собі дозволяла, вона легко, як бузкову сукню, як свої чудові округлі очі та нафарбоване обличчя, носила трохи туманний спомин своєї багатої бувальщини. Коли вона минала мене, зникаючипо-англійському, я їй уклонився. Вона мене впізнала, потиснула руку і втопила в мене круглі бузкові очі, ніби хотіла сказати: "Ми вже вік як не бачились! Побалакаємо про це коли-інде". Вона міцно стиснула мені руку, не пам'ятаючи достоту, чи тамтого вечора в кареті, коли вона відвозила мене від дукині Ґермантської, обійшлося без любовної пригоди. Про всяк випадок вона натякнула на те, чого не сталося, а це їй було не важко, адже вона вміла розчулитися видовищем суничного торту, а якщо доводилося йти наприкінці концерту, примудрялася надати своєму розпачеві такого відтінку, ніби прощалася з усіма, але не назавжди. Зрештою, не певна, чи між нами щось зайшло, вона поручкалася потаєнці, не затрималася біля мене і не озвалася жодним словом. Тільки, як уже сказано, позирнула на мене з виразом, що означав: "Скільки води спливло!", де зринули всі її мужі та ласкавці ще й дві війни; і зірчасті її очі, подібні до соняшного годинника, вирізьбленого в опалі, зазначили по черзі врочисті години далекого-далекого минулого, яке вона спромагалася віднайти щоразу, як віталася, віталася так, наче перепрошувала. Нарешті, покинувши мене, вона пішла дрібушки до дверей, старанно обминаючи всіх, аби показати мені, що як вона зі мною і не гомоніла, то лише тому, що квапилася, аби надолужити згаяну на ручкання хвилину і не опізнитися до королеви еспанської, адже чаювати вони мали тільки вдвох. А коли дісталася порога, я подумав, що зараз вона візьме ноги на плечі. І справді, вона помчала — до могили.
Зі мною привіталася огрядна дама, і ту ж мить у голові моїй зароїлися преріжні думки. Я буркнув щось допіру по хвилі вагання, остерігаючись, що дама, впізнаючи людей не ліпше, ніж я, вклепалася, та, бачучи її певність, я злякався, що це, навпаки, хтось, із ким я був близький, і єлейно заусміхався, тимча-сом як мій погляд не переставав шукати в рисах імени, якого я не знаходив. Як школяр на випускному іспиті, замість покопатися у своїй пам'яті, пасе оком за обличчям екзаменатора, марно сподіваючись знайти на ньому відповідь, так і я, весь усміхнений, не відривав зору від щік повної дами. Мені привиділося, ніби переді мною лице пані Сванн, і мій усміх обарвився шанобливістю, а моя нерішучість почала відступати. Ще мить — і я почув голос грубої дами: "Ви берете мене за матір, я й справді роблюся на неї дуже схожа". І я впізнав Жільберту.
Ми багато говорили про Робера, Жільберта відгукувалася про нього з пієтетом, ніби Робер належав до вищих істот і ніби їй залежало на тому, аби показати мені, що вона подивляла його і розуміла. Ми згадували його погляди на ратне мистецтво (він-бо часто повторював їй те, що викладав мені у Донсьєрі й пізніше), ці погляди нерідко і в цілому ряді питань знаходили підтвердження в останню війну.
"Просто бракує слів, щоб передати, як вражають мене тепер і вражали під час війни найменші подробиці, про які він згадував мені у Донсьєрі.