Граф ти чи не граф — це не має жадної ваги.
А проте сама вона, мабуть, надавала цьому якоїсь ваги, бо додавала:
— Зрештою я не певна, чи був він граф; у кожному разі походив з вельми здрібнілого коліна, переводні, хоча у віршах писав про "рицарський султан". Який тонкий смак треба було для цього мати і як це цікаво для читача! Це щось на зразок Мюссе, адже той був звичайнісінький паризький міщанин, а висловлювався про себе пишномовно: "Шуліка золотий шишак мій прикрашає". Людина панського ложа ніколи так не скаже. Принаймні Мюссе мав поетичний хист. А пана де Віньї, за винятком "Сен-Марса", я не можу читати: його книги падають у мене з рук. Пан Моле різнився від пана де Віньї тим, що мав розум і такт, і коли приймав того до Академії, то дав йому доброго гарту. Що, що? Ви не знаєте його промови? Це просто шедевр підступности і зухвальства.
Бальзакові маркіза докоряла — здивована, що ним зачитується її небога, — в тому, що він узявся змальовувати товариство, "де його не приймали", і яких тільки нісенітниць про нього не намолов! Коли ми згадали Віктора Гюґо, вона розповіла, що її батько, пан де Буйон, близький до кола молодих романтиків, потрапив завдяки їм на прем'єру "Ернані", але не досидів до кінця, такими неоковирними здалися йому вірші, письменник він здібний, але часто зривається, а титул великого поета він дістав лише завдяки торгу, як нагороду за те, що не без користі потурає небезпечній бредні соціалістів.
Ми вже бачили готель, його вогні, такі ворожі першого вечора, коли ми тільки прибули, а тепер опікунчі й затишні, вісники домашнього вогнища. І коли повіз підкочував до брами, придверник, груми, ліфтер, послужливі, простодушні, злегка стурбовані нашим запізненням, скупчені на сходах у чеканні, зараховувалися нами, оскільки ми вже їх добре знали, до числа тих, хто стільки разів змінюється впродовж нашого життя, скільки змін відбувається з нами самими, але в кому, коли вони робляться на час дзеркалом наших звичок, ми з радістю виявляємо наше правдиве і доброзичливе відбиття. Вони нам дорожчі за друзів, з якими ми давно не бачилися, бо вони більше, ніж друзі, містять у собі те, чим є ми нині. Тільки "гінця", якого цілий день тримали на сонці, зараз ховали від вечірньої стужі, закутували у вовну, і ця вовна у поєднанні з пониклим жовтожаром його чуба і напрочуд рожевими щоками надавала йому схожости в зашкленому холі з тепличною рослиною, береженою від холоду. Ми висідали з екіпажа, до нас підбігала челядь, її було більше, ніж треба, але вона відчувала всю важливість цієї сцени і хотіла грати в ній ту чи ту ролю. Я зголоднів. Щоб швидше повечеряти, я найчастіше не заходив до свого номера, — а номер я вже обжив, отож-бо, побачивши великі лілові портьєри і низенькі книжкові шафи, я знову відчував себе на самоті з собою, чиє відбиття віддавали мені не лише люди, а й речі, — і ми всі троє чекали в холі, коли метрдотель вийде і скаже, що стіл накритий. Тут знову нам випадала нагода послухати маркізу де Вільпарізіс.
— Ми надуживаємо вашою ласкою, — казала бабуся.
— Де там, я просто рада-радісінька, я щаслива, — відповідала її приятелька з чарівним усміхом, розтягуючи слова співучим голосом, на противагу її звичній простоті.
Бо вона теж по суті ставала в такі хвилини неприродною, згадувала про своє виховання, про те, що аристократичні манери великої пані зобов'язують її показати буржуа, як їй з ними добре, що вона не гне кирпи. Єдине, у чому в неї виявляється хиба справжньої ґречности, то це в тому, що вона була занадто ґречна; тут давалася взнаки професійна рутина дами з Сен-Жерменського передмістя, яка, передчуваючи, що в комусь із буржуа вона неодмінно викличе досаду, шукає нагоди, аби записати щось на віру своєї ввічливости з ними, бо в майбутньому їй доведеться занести в дебет обід чи раут, на які вона їх не запросить. Так кастовий дух, скоривши її раз і на все, не бачачи, що обставини змінилися, що люди стали іншими і що в Парижі їй захочеться бачити нас частенько, схиляв маркізу з гарячковою поквапливістю, ніби час її звичайности минав, посилати, поки ми були в Бальбеку, якомога частіше нам троянди й дині, давати почитати книги, катати нас у своєму екіпажі й розважати розмовами. Ось чому — такі самі яскраві, як сліпучий блиск пляжу, як барвисте леління барв у номерах, як їхнє підводне освітлення, навіть такі самі яскраві, як уроки верхової їзди, завдяки яким сини комерсантів убожествилися, мов Олександер Македонський, — повсякденна ґречність маркізи де Вальпарізіс, як і миттєва, літня легкість, з якою відгукувалася на неї бабуся, зосталися в моїй пам'яті як характерні риси курортного життя.
— Віддайте ж пальта, хай їх занесуть нагору.
Бабуся віддавала речі директорові, а що він завжди поводився зі мною поштиво, то ця неповага, від якої він, мабуть, потерпав, уразила мене.
— Цей добродій, мабуть, образився, — казала маркіза. — Певне, має себе за великого пана, щоб брати нашу одежу. Пригадую, — я тоді ще пішки під стіл ходила, — дук Немурський вступив якось до мого батька, — батько мешкав на останньому поверсі палацу Буйон, — з величезною пачкою газет і листів під пахвою. Я так і бачу герцога і його синій фрак у прорізі химерно цяцькованих дверей, — здається, Богарова робота[145], знаєте, такі тонесенькі галузки, дуже гінкі, а тесля позагинав їх, позакручував такими собі бантиками, квіточками, чисто тобі перевиті стрічками букетики. "Візьміть, Сирюсе, — сказав дук моєму батькові, — це просив вам передати ваш придверник. Він сказав: "Ви й так ідете до графа, то чого б мені лізти сходами, тільки дивіться, щоб не розсипалося"". Ну, тепер у вас руки вільні, сідайте, от хоча б сюди, — припрошувала маркіза, беручи бабусю за руку.
— Ох, як вам байдуже, не в це крісло! Для двох воно замале, а для мене самої завелике, мені буде незручно.
— Це мені нагадує точнісінько таке саме крісло, воно довго стояло у мене, але, зрештою, мені довелося з ним розлучитися, бо його подарувала моїй матері безталанна дукиня Праленська.[146] Моя мати чарувала всіх своєю простотою, але жила поняттями своєї доби, на яких не вельми розумілася навіть я, і спочатку вона не захотіла відрекомендуватися дукині Праленській, яка була лише панною Себастіані, а тамта, пошившись у дукині, вважала, що їй не гоже відрекомендовуватися першій. І справді, — додала маркіза де Вільпарізіс, забуваючи, що ці тонкощі бабусі неприступні, — навіть коли б вона була лише пані де Шуазель, то й тоді її непоступливість можна б зрозуміти. Над Шуазелів нема нікого, вони одноколійні з сестрою короля Людовіка Гладкого, вони були правдивими бассіньїнськими можновладцями. Я визнаю, що ми перевищуємо їх покревенством і славою, але старожитністю вони нам майже не поступаються. У зв'язку з питанням першенства лучалися кумедні випадки, наприклад, одного разу сніданок подано з запізненням на добру годину, і тоді одна з цих пань нарешті згодилася, щоб її відрекомендували. А потім вони щиро заприязнилися між собою, і дукиня подарувала моїй матері фотель на зразок цього, але до цього дукининого фотеля, як оце ви нині, не сідав ніхто. Одного разу мати почула, як на дитинець в'їжджає коляска. Мати й питає у лакейчука, хто се. "Це дукиня де Ларошфуко, ваша ясновельможносте". — "Ага, гаразд, просіть". Минає чверть години — нікого. "А як же дукиня де Ларошфуко? Де вона?" — "Вона на сходах, ваша ясновельможносте, відсапується", — відповідає лакейчук, а він недавно прибув з села, звідки мати зазвичай їх виписувала. Багато челяді народилося в неї перед очима. Ось звідки береться віддана прислуга. А вірна челядь — це ж наше багатство! Братися нагору дукині де Ларошфуко було справді нелегко, вона була здоровецька, така здоровецька, що як уступила, мати аж розгубилася, не знаючи, куди її посадити. Тут їй упав до віч праленівський фотель. "Присядьте, будь ласка", — сказала мати, підсуваючи фотель. І дукиня заповнила його по вінця. Попри свої габарити, вона зоставалася ще приємною жінкою. "Дукиня все-таки справляє ефект, коли входить", — казав про неї один наш приятель. "Куди більший ефект вона справляє, як виходить", — заперечила мати, — вона була на язик нестримніша, ніж це допускається тепер. Навіть у домі самої дукині де Ларошфуко без сорому збиткувалися над її розплилими тілесами, з чого та сміялася перша. "Ви що, вдома сам? — спитала якось у дука де Ларошфуко моя мати, коли приїхала з візитою до дукині і, зустрінута у дверях герцогом, не помітила, що його дружина сидить у глибині покоїв. — Дукині де Ларошфуко нема? Щось я її не бачу". — "Як це ґречно з вашого боку!" — відповів дук, він був людина без царя в голові, але не позбавлена дотепносте.
Після обіду, піднявшися з бабусею до себе, я ділився з нею своїми думками: те, чим маркіза де Вільпарізіс нас учарувала, — тактовність, чуйність, скромність, ненав'язливість, може, не такі уже й чесноти, якщо вони цілком приступні усіляким там Моле й Ломені, і хай навіть їхній брак може робити людей неприємними в щоденному спілкуванні, він, цей брак, не перешкодив стати Шатобріаном, Віньї, Гюґо та Бальзаком позбавленим здорового глузду шанолюбцям, яких під'юджувати було так само легко, як, скажімо, Блока… Ім'я Блока дратувало бабусю. І вона починала підносити до небес маркізу де Вільпарізіс. Подейкують, що в любові нашими уподобаннями керують інтереси роду: для того, щоб дитина мала здоровий організм, інтереси роду підбивають худих жінок шукати гладких чоловіків, а гладких — худих: отак і моя бабуся, мимоволі ставлячи над усе турботу про моє щастя, загрожене моєю нервозністю, моєю хоробливою схильністю до смутку і самоти, цінувала виваженість і обачність, а ці високі прикмета були властиві не лише маркізі де Вільпарізіс, а цілому товариству, де я міг би розважитися, заспокоїтися, товариству на зразок того, де колись вражали бистрим розумом Дуан, Ремюза, не кажу вже Босержан, Жубер[147], Севіньє, — бистрим розумом, що прикрашав, підносив життя на противагу похмурому і рафінованому плюгавству Бодлера, По, Вердена, Рембо, яке принесло їм скандальну славу, а бабуся не бажала цього онукові.
Я урвав бабусю, обнявши її, і спитав, чи не зауважила вона, що маркіза кинула якось такі слова, які можна зрозуміти, ніби вона пишається своєю родовитістю, хоча не говорить про це прямо.