А в глибу душі я завжди тягнув руч за тим, хто був слабший і нещасніший. Я не мав жодного уявлення про те, якою мірою стосунки Мореля і пана де Шарлюса можуть бути чимось добрим чи поганим, але думка, що панові де Шарлюсу завдадуть прикрощів, була мені нестерпна. Мені хотілося остерегти його, але я не вмів цього зробити. "Споглядати життя всього цього невеличкого роботящого світу прецікаво для такого старого дундука, як я. Я з ними не знаюся, – додав барон і підніс руку догори, мов щит, аби не подумали, ніби він хвалиться, аби засвідчити свою чистоту і відвести всяку підозру від. студентів, – але вони дуже ввічливі, уяляєте, навіть займають мені місце, як дуже літньому панові. Атож, мій коханий, не сперечайтеся, мені вже за сорок, – замахав руками барон, хоча насправді йому перескочило за шістдесят. – У тому амфітеатрі, де читає лекції Брішо, гаряченько, але говорить він завжди цікаво". Барон волів би за краще змішатися зі шкільною молоддю, навіть ловити штовхани, але, рятуючи його від довгого чекання, Брішо брав його з собою. Хоча Брішо відчував себе в Сорбонні як удома, а проте, коли увішаний ланцюгом педель ішов перед ним, а він сам, улюблений метр, сунув у юрбі молоді, його мимоволі охоплювала якась несміливість і, попри своє бажання скористатися з усього свого авторитету, щоб зробити баронові послугу, він ганебно ніяковів; щоб педель пропустив барона, він якимсь фальшиво-діловим тоном звертався до пана де Шарлюса: "Ходімо, бароне, вас посадять"; після чого, більше не озираючись на нього, весело чимчикував коридором. Обабіч уклонялася йому подвійна шпалера молодих професорів; не бажаючи справляти враження, ніби позує перед молодятами, в чиїх очах він був великим моголом (і він це відчував), Брішо посилав їм тисячі моргів, тисячі порозумілих кивів, і це намагання виставити себе войовничим і щирим французом скидалося на молодецьку браваду, sursum соrdа[79] старого служаки, який нахваляється: "Ми їм, сто чортів, утремо маку!" Потім вибухали оплески учнів. Іноді Брішо користувався з присутносте пана де Шарлюса на його викладах, аби справити комусь приємність, засвідчити свою шану. Він казав своєму родичеві чи приятелю з буржуазної родини: "Якщо це може зацікавити вашу дружину чи доньку, попереджаю вас: барон де Шарлюс, принц Агріґентський, нащадок Конде буде присутній на моїх курсах. Для дитини це спогад на все життя: побачити одного з останніх паростей нашої аристократії, типового її представника. Якщо вони прийдуть, то зразу його побачать: він сидітиме біля моєї кафедри. Це чолов'яга міцної статури, сивий, чорновусий, з військовою медаллю, його ні з ким не сплутаєш". – "О, дякую вам!" – щасливо усміхався батько сімейства. І, щоб не образити Брішо, хоча жінці було ніколи, гнав її на лекцію, де, на відміну від матері, молода панянка, дарма що мліла зі спеки й тісноти, залюбки пасла очі на потомкові Конде, дивуючись, що той не в плоєному комірці й нічим не різниться від сучасних людей. Та барон хоч би на неї глянув, зате не один студент, не знаючи, хто він такий, здивований його чемністю, поважнів і замикався в собі, а барон виходив з аудиторії сповнений меланхолійної замрії. "Даруйте, що я знов про це нагадую, – захапався я, почувши кроки Брішо, – якби ви дізналися, що мадемуазель Вентейль та її подруга мають прибути до Парижа, то чи не могли б попередити про це мене, точно зазначаючи час їхнього побуту в Парижі, і зберігши в таємниці моє прохання?" Я вже не сподівався, що вона прибуде, але хотів убезпечитися на майбутнє. "Авжеж, я зроблю це для вас. Хоча б тому, що я ваш боржник. Відкинувши колись мою пропозицію, ви, собі на шкоду, дуже мені прислужилися: не зв'язали мені рук. Щоправда, вольности я так чи так позбувся, – додав він меланхолійним тоном, у якому відчувалося бажання звіритися, – я бачу в цьому перст долі, збіг обставин, з якого ви так і не скористалися, може, тому, що льос вам не дав мене знепутити. Бо воно завжди так: крути не крути, а буде так як Бог дасть. Хто знає, того дня, коли ми вийшли від маркізи де Вільпарізіс[80], якби ви прийняли мою пропозицію, може, багато пізніших подій ніколи б і не сталося". Знічений, я поспішив змінити розмову, вхопившись за ім'я маркізи де Вільпарізіс, і висловив свій жаль, що її нема на світі. "Авжеж! – рвучко і з нищівною зневагою кинув барон: було видно, що він ні на мить не повірив у щирість мого жалю. Бачучи, що йому принаймні зовсім не важко говорити про маркізу де Вільпарізіс, я спитав у барона, обізнаного з усім вищим світом, чому велике панство цуралося маркізи де Вільпарізіс. Але барон так і не кинув світла на цю світську таємницю, ба більше, він начебто зовсім нічого про це не знав. Тоді я збагнув, що коли становищу маркізи де Вільпарізіс судилося здаватися блискучим потомству, ба навіть – за її життя – темному міщанству, то не менш блискучим здавалося воно і на другому краю, на тому, що стикався з маркізою де Вільпарізіс, – у світі Ґермантів. То була їхня тітка; для них важили насамперед рід, покревенство, чемне поводження в їхній сім'ї завдяки впливу родички по висхідній лінії тої чи тої невістки. Тут вони дотримувалися не світського, а родинного підходу. Отож із цього погляду маркіза де Вільпарізіс мала ще цінніші якості, ніж я припускав. Я був вражений, довідавшись, що прізвище Вільпарізіс вигадане. Але були й інші вигадки, коли вельможні дами вступали в мезальянс, але свого впливу не втрачали. Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. "Вона звернулася до дука де Дудовіля, – провадив пан де Шарлюс, – із запитанням: "Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?" Дудовіль відповів: "Маркіза де Вільпарізіс", а дукиня йому на те: "Свиня!" Дукиня була гоструха", – зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об'єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.
"Отакої! Він же тарабанить моє пальто! – сказав барон, бачучи, якою знахідкою увінчалися довгі пошуки Брішо. – Ліпше сходив би я сам. Що ж, накиньте його на плечі. А чи знаєте ви, серце моє, що це дуже небезпечно? Це все одно, що пити з однієї шклянки, – я читатиму ваші думки. Та ні ж бо, не так, ану дозвольте мені. – Барон накинув на мене своє пальто, укутав шию, відгорнув комір, лапнув мене за підборіддя і перепросив. – У цьому віці ще не вміють укриватися ковдрою, треба його тушкувати; я помилився щодо мого покликання, Брішо, я народився, аби бути нянькою". Я хотів піти, але пан де Шарлюс заявив про свій намір знайти Мореля, і Брішо утримав нас обох. Зрештою, певність, що вдома я застану Альбертину, певність не менша за ту, яку я мав пополудні, певність, що Альбертина повернеться із Трокадеро, спричинилася до того, що я не рвався оце побачитися з Альбертиною, як не рвався цього ж таки дня, після Франсуазиного дзвінка, сідаючи до роялю. І щоразу, як протягом нашої розмови я хотів устати, мій спокій дозволяв мені улягати протестам Брішо, який боявся, що без мене йому не затримати барона аж до хвилі, коли пані Вердюрен нас погукає. "Ну ж бо, – звернувся він до барона, – побудьте ще трохи з нами, ви з ним скоро почоломкаєтеся", – із цими словами Брішо втопив у мене своє майже мертве око, якому численні операції вернули трохи життя, але яке утратило рухливість, потрібну для злосливого бликання скоса.
"Почоломкаєтеся", яка дурниця! – гукнув барон пискучим і розчуленим фальцетом. – Бачите, мій хлопче, у нього завжди на думці церемоніал вручення нагород, він марить своїми любими учнями. Мимоволі думаєш: а чи не спить він часом з ними?" – "Ви хотіли бачити мадемуазель Вентейль, – повернувся до мене Брішо, який чув кінець нашої розмови. – Обіцяю попередити вас, коли вона прибуде; мені дасть знати про це пані Вердюрен", – додав професор; він-бо передбачав, що барона витурять із кланчика. "Га! га! Бачу, для вас я не такий близький з пані Вердюрен, – озвався пан де Шарлюс, – щоб вона обвістила мене про прихід цих осіб із поганою славою. Такий це вже секрет полішинеля, ох і ох! Пані Вердюрен даремно їх пускає до себе, хай це роблять таємні гадючники. Вони накладають з усяким кодлом, нечисто запевне купчиться у страшних кишлах". З кожним бароновим словом мука моя, змінюючи форму, росла. Аж це, згадавши собі відрухи нетерпцю в Альбертини, які вона одразу, зрештою, тлумила, я злякався, що вона збирається мене покинути. З огляду на цю підозру, наше спільне життя ставало для мене аж надто необхідним, доки не повернеться до мене спокій. Щоб прогнати в Альбертини думку – якщо вона її виношувала – випередити мене з наміром розриву і щоб аж до моменту, коли я зможу доконати його без болю, зробити її становище стерпнішим (я діяв, може, під впливом пана де Шарлюса і підсвідомого спогаду про кумедії, які він любив розігрувати), найкращим здалося мені убити Альбертині в голову, що то я сам хочу її покинути; і я вирішив, щойно вернуся додому, вдати сцену прощання, розриву. "Ба ні, як на мене, ви не менш близький з пані Вердюрен, ніж я", – виголосив Брішо, цідячи слова, – він боявся викликати в барона підозри. Бачучи, що я збираюся йти, він спробував утримати мене спокусою обіцяної розваги: "По-моєму, барон, згадуючи цих двох дам, забуває, що слава може бути заразом і страшною, і незаслуженою. Так, наприклад, на терені аналогічних, але голосніших фактів виявлено численні судові помилки; історія зареєструвала оскарження в содомії, що лягали плямою на зовсім невинних славут.