Уяви собі: трупи, пирскання крові, рани, хробаки, і тоді: докторе Севальйос, розкажіть мені ще раз, не можу повірити, вона була вже непритомна? Як вона вижила? Спробуй уявити: спочатку між дюнами і небом чорнуваті тіні описують кола, а на піску кружляють тіні цих тіней, потім з голодним криком падають униз клубки пір'я, і криві дзьоби впинаються в жертву. Витягни револьвер, убий його, онде інший, його теж убий! І дівиці: що з вами, хазяїне, чому ви так ненавидите аурів, що вони вам зробили? А ти: кулю їм, чорт забирай, продірявити б їх! Сповнений жалю й співчуття, підійди до неї, що в цьому поганого, купи їй збитих вершків, медяничків, цукерок. Заплющ очі, тебе знову затягне у вир снів: ти і вона у вежці, ти пестиш її по щоках, і це так само солодко, як грати на арфі, доторкуєшся до неї пучками пальців і відчуваєш її шкіру, тендітнішу від шовку чи бавовни, це – немов музика. Не розплющуй очей, не прокидайся. Спочатку в тебе, Ансельмо, була цікавість, потім співчуття, і раптом стало страшно запитувати в себе, що це таке? Дівиці розмовляють між собою: бандити з Сечури напали на них і вбили, сеньйорита була голою, коли її знайшли, – і раптом називають її ім'я, кажуть "бідолашна", і знову кров стугонить у скронях, знову язик заплітається, – що це зі мною робиться, хоча б дівиці не помітили. Або ще: один сеньйор приводить її в "Північну зірку", пригощає лимонадом, а тебе душить заздрість, – до побачення, мені вже треба йти, – і ось ти серед пісків, ось зелені двері, ти відкорковуєш пляшку горілки, підіймаєшся з арфою до себе у вежку й починаєш грати. Співчуття, милосердя?
Кохання вже скидало з себе маску. Пригадай той ранок, такий само ясний, як і сьогоднішній. А дівиці: вона стара, сеньйоре, не беріть її, нехай її спершу огляне доктор Севальйос, може, вона хвора. І до неї: як, ти сказала, тебе звати? Тобі слід змінити ім'я. Антонія тобі не пасує. І вона: як ви забажаєте, хазяїне, а що, так звали ту жінку, яку ви кохали? І знову ти червонієш, і знову тебе вкидає в жар, і зринає думка – це правда. Ніч лінива, сон не приходить. У вікні незмінна картина: у небі зірки, в повітрі злива піску, а ліворуч П'юра – освітлені будівлі, білі обриси Кастілії, річка, Старий міст, як великий кайман поміж двома берегами. Нехай швидше мине ця галаслива ніч, нехай вже почне світати, візьми арфу, але вниз не спускайся, скільки б тебе не кликали, і заграй їй у темряві, заспівай тихенько, солодко, дуже повільно, – чуєш, Тоньїто, я співаю тобі серенаду, чуєш? Іспанець не помер, онде він з'являється там, із-за рогу собору, блакитна хустка на шиї, черевики блищать, як дзеркало, камізелька під білим сюртуком. І знову тебе, Ансельмо, кидає в жар, кров стугонить у скронях, і ти стежиш за ним переляканими очима, – підійде чи не підійде до неї? Так. А вона, як і раніше, нерухомо сидить на сонці, нічого не підозрюючи. Довкола – чистильники взуття, жебраки. Дон Еусебіо стоїть перед її лавочкою. Тепер вона вже знає, що до неї підійшли, відчуває руку на своєму підборідді. Чи підвелася вона з лавочки? Так. Він щось до неї промовляє? Так. Мабуть, добрий день, Тоньїто, який гарний сьогодні ранок, сонце гріє, але не пече, шкода тільки, що падає пісок; якби ти бачила, як світить сонце, яке блакитне небо, наче море в Пайті. І в тебе, Ансельмо, знову стугонить у скронях, нуртує кров, калатає наполохане серце, в голові паморочиться. Вони йдуть разом? Так. На терасу? Так. Він тримає її під руку? Так. А Хасінто: ви погано себе почуваєте, доне Ансельмо? Навіть зблідли. І ти йому: я трохи втомився, принеси мені ще кави і чарочку піско. Тепер увага, Ансельмо, вони йдуть просто до твого столика. Так, встань, простягни йому руку, – доне Еусебіо, як здоров'я? А той: любий мій, ця сеньйорита і я складемо вам товариство, чи ви згодні?
І ось вона тут, біля тебе, дивись на неї без страху, ось її обличчя – брови, ніби маленькі пташки, за прикритими повіками панує морок, а за стиснутими вустами темно й порожньо, як у покинутій хатині; ніс, щоки. Дивись на її довгі, засмаглі руки, на світле волосся, що хвилями спадає на плечі, на її рівне чоло, яке іноді насуплюється. А дон Еусебіо: ну, може, кави з молоком? Хоча ти, мабуть, уже поснідала, може, краще чогось солодкого, молоді це люблять, – от ви, доне Ансельмо, хіба не були в її роки ласі до солодощів? – наприклад, айвового мармеладу і соку папайї; гей, Хасінто, принеси нам. Притакуй, Ансельмо, кивай головою, – авжеж, був ласий, – а сам приховуй хвилювання, позіхай, потягуйся й тайкома дивися на її струнку шию, на пальці, подібні до тендітних пелюсток квітки, на вії, що поблискують на сонці. І розмовляй з ним, посміхайся йому, отже, нарешті ви купили той сусідній будинок, значить, розширите крамницю і візьмете на роботу більше працівників, – цікався, засипай його питаннями, – чи відкриєте філію у Сульяні? А в Чіклайо? Вдавай, що дуже зрадів зустрічі, – ви давно вже не відвідували мій заклад, – вираз його обличчя відчужений, він поважно п'є сік, – нема коли, доне Ансельмо, робота, обов'язки, родина, – але все-таки, доне Еусебіо, дозвольте собі трохи розважитись. Вона бере пальцями мармелад, підносить до рота. І дон Еусебіо: а як поживають ваші дівчатка? Сумують, питають про вас, заходьте, коли вам заманеться, я вже про вас потурбуюсь. А тепер дивись, як вона відкусує мармелад, які гострі й білі в неї зуби. І тут з'являється віслюк з кошиками, – зніми капелюх, Ансельмо, посміхнись, розмовляй і далі, – гальїнасерка вклоняється їм, – сеньйори такі добрі, Тоньїто, подай сеньйорам руку, дякую вам, сеньйори, – і з ніжним дотиком пальців Антонії, подібно до легкого подиху вітерця, тебе охоплює почуття спокою. Як спокійно зараз на душі, правда? А сеньйор Еусебіо ніколи не дізнається, чому ти його весь час пригощав. І той: цього ще не вистачало, ви мене ображаєте, доне Ансельмо, дозвольте мені хоч раз заплатити, я відчуваю себе через вас незручно. А ти: ніколи, нізащо в світі, ані сентаво, тут усе ваше, – і тоді подумки: завдяки вам я перестав боятися, ви привели її до мого столика, і люди навіть не звернули уваги. І знову радісне піднесення. Тепер наберися сміливості, підходь до її лавки щоранку, торкайся її волосся, купуй їй фрукти, проводь до "Північної зірки", проводжай під палючим сонцем, кохай її так, як і в ті дні.
– Віслючкú, – сказала Боніфація. – Цілий день проходять повз дім, і мені не набридає на них дивитися.
– А що, сестричко, в сельві немає клаповухих? – спитав Хосе. – Завжди думав, що чого вже, але тварин там не бракує.
– Однак віслючків нема, – відповіла Боніфація. – Може, один або два, але ніколи не буває стільки, як тут.
– Ідуть, – повідомив Мавпа, який стояв біля вікна. – Надягни туфлі, сестрице.
Боніфація почала швидко взуватися – ліва туфля не налазила, – от лихо, – підвелася, з острахом підійшла до дверей, – кляті каблуки, – відчинила, і до кімнати ввірвалося розпечене повітря й потоки світла. Хосефіно простягнув їй руку, Літума зачинив двері, в кімнаті знову потемнішало. Потім зняв мундир, – ледве дихаю, хлопці, – й кашкет, – дайте мені щось випити. А тоді впав на стілець і заплющив очі. Боніфація перейшла до сусідньої кімнати, Хосефіно простягнувся на маті поруч з Хосе, – від цієї чортової спеки здуріти можна. Крізь жалюзі пробивалися пасма світла, в якому кружляли пил і комахи, а на вулиці все здавалося мовчазним, безлюдним, немовби сонце своїм пекучим білим промінням розтопило хлопчаків і вуличних собак. Мавпа підступив від вікна й заспівав гімн. Проте друзі підтримали його лише після першої чарки.
– Ми розмовляли з сестрицею про П'юру, – сказав Мавпа. – Найбільше її здивували віслюки.
– І те, що тут стільки піску й так мало дерев, – додала Боніфація. – У нас усе зелене, а тут усе жовте, дуже жарко. Велика різниця.
– Різниця в тому, що П'юра – це місто з будинками, автомобілями та кінотеатрами, – пояснив, позіхаючи, Літума. – А Санта-Марія де Ньєва – це діра з голими чунчами, москітами й дощами, від яких усе гниє, починаючи з людей.
Зелені очі – два звірятка, сховалися під пасмами розпущеного волосся й почали обережно приглядатись. Боніфація намагалася втиснути в туфлю ліву ступню, однак нічого не виходило.
– Але в Санта-Марія де Ньєві є дві річки, які цілий рік повноводні, – за хвилину тихенько озвалася Боніфація. – А в П'юрі лише одна річка, яка влітку висихає.
Непереможні вибухнули сміхом, і Боніфація зашарілася. Літума, спітнілий, не розплющуючи очей, погойдувався на своєму стільці.
– Ти не призвичаєна до цивілізації, – зітхнув він урешті. – Почекай ще трішки, і побачиш різницю. Ти навіть слухати не захочеш про сельву й будеш соромитися свого походження.
А непереможні: правильно, Літумо. Боніфація насилу втисла ступню в туфлю, боляче здавивши собі п'яту.
– Ніколи не буду соромитися, – заперечила вона. – Ніхто не повинен соромитися свого рідного краю.
– Ми всі перуанці, – вигукнув Мавпа. – Чому не наливаєш нам горілки, сестричко?
Боніфація встала й дуже повільно почала ходити від одного до іншого, підносячи їм повні чарки; вона ледве відривала ноги від слизької підлоги, яку вологі очі-звірятка підозріло обстежували згори.
– Якби ти народилася в П'юрі, то не ходила б, як по яйцях, – засміявся Літума, розплющуючи очі. – Була б призвичаєна до взуття.
– Годі чіплятися до сестриці, – попросив Мавпа. – Не дратуйся, Літумо.
Золотаві крапельки горілки капали не в чарку Хосефіно, а на підлогу, губи й ніс Боніфації, так само як і руки, почали одночасно тремтіти, – але ж це не гріх, такою мене сотворив бог.
– Авжеж, не гріх, сестричко, – погодився Мавпа. – Мангачки теж не можуть звикнути до каблуків.
Боніфація поставила пляшку на підставку, сіла, очі-звірятка заспокоїлись, і раптом швидко, допомагаючи одна одній, її ноги звільнилися від туфель. Боніфація нахилилась і неквапом поставила їх під стілець. Літума перестав гойдатись, непереможні вже не співали, а войовничо розширені очі-звірятка виклично дивилися на чоловіків.
– Здається, вона мене ще не знає, не усвідомлює, з ким має справу, – процідив крізь зуби Літума до братів Леон і підвищив голос. – Ти вже не дикунка, а дружина сержанта Літуми. Взувай туфлі.
Боніфація не відповіла і, коли він підвівся, не ворухнулася, навіть не ухилилась від дзвінкого ляпаса.