Чи надовго?
— До завтра,— відповіла Розмері.
Вона теж помітила, що Мері проминула б Дайверів, якби не побачила її, і з почуття солідарності з ними відповіла досить стримано. Ні, на жаль, сьогодні ввечері вона зайнята.
Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:
— Як дітки?
Саме в цю мить прибігли Ланьє і Топсі й почали просити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувернантки, пов’язану з купанням у морі.
— Ні,-втрутився Дік.— Якщо мадмуазель так сказала, то так і буде...
Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis [79] і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя,— подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною ласкавістю:
— А як ваші дітки і їхні тіточки?
Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутливо погладила по голові Ланьє, якому це явно не сподобалося,— і велично попростувала геть. Коли вони лишилися самі, Дік зауважив:
— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...
— А я її люблю,— сказала Ніколь.
Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла бачити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все прощати. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Уоррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі занапастила своє життя, одружившись із якимсь п’яничкою-лікарем. "Його вже ніде не приймають",— зауважила одна з дам.
Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами "його вже ніде не приймають" їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала картина: Дік піднімається сходами великого особняка, подає свою візитну картку дворецькому й чує: "Вас тут більше не приймають"; він іде вулицею далі, і незліченні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.
Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подумала Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розворушений сутичкою з Мері Норт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштохнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.
— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.
Розмері відразу залебеділа, вторуючи йому:
— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подарувати.— Потім, відчувши, що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ніколь, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними.— Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми,— якщо ви їх бачили...
Ніколь промовчала; вона бачила тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.
— Я відповім вам, але почну здалеку,— сказав Дік.— Припустімо, Ніколь каже вам, що Ланьє захворів. Що б ви зробили в житті? Що, власне, зробила б кожна людина? Почала б грати — обличчям, голосом, словами: обличчям виражати смуток, голосом — зворушення, словами — співчуття.
— Звичайно.
— На сцені, однак, усе робиться інакше. Всі великі актриси завдячують своєю славою вмінню пародіювати природні людські емоції — страх, кохання, співчуття.
— Розумію.— А втім, вона не зовсім розуміла.
Ніколь згубила нитку розмови й дратувалася все більше, а Дік тим часом провадив далі:
— Актрису природна реакція неминуче веде до фіаско. Знов-таки припустімо, що хтось вам каже: "Ваш коханий помер". У житті така звістка вас просто прибила б. Але на сцені ви повинні грати — реагувати природно глядачі можуть і самі. Як актриса, ви, по-перше, маєте дотримуватися тексту ролі, а по-друге, вам треба, щоб публіка думала про вас, а не про якогось убитого китайця чи хто він там був. А для цього слід зробити щось цілком несподіване для глядачів. Якщо їм відомо, що ваша героїня має сильну вдачу, ви в цю мить показуєте її слабкою; якщо в неї вдача слабка — показуєте її сильною. Ви мусите вийти з образу — розумієте?
— Не зовсім,— призналася Розмері — Як це — вийти з образу?
— Ви робите несподіване, щоб привернути увагу публіки до себе. А потім знову входите в образ.
Ніколь вирішила, що з неї досить. Вона рвучко підвелася, навіть не приховуючи свого роздратування. Розмері, яка вже протягом кількох хвилин відчувала, що Ніколь сердиться, спробувала задобрити її, лагідно звернувшись до Топсі:
— Ти хотіла б стати актрисою, коли виростеш? По-моєму, з тебе вийшла б чудова актриса.
Ніколь утупила в неї холодний, зневажливий погляд і голосом свого діда відрубала:
— Вам ніхто не давав права морочити голову чужим дітям такими думками. Ви забуваєте, що в нас можуть бути інші плани щодо їхнього майбутнього.— Потім кинула Дікові: — Я їду додому. А по тебе й дітей пришлю Мішель.
— Але ти вже давно не сідала за кермо,— заперечив він.
— Не турбуйся, я не розучилася.
Не глянувши навіть на Розмері, обличчя якої виражало вельми природну "реакцію", вона вийшла з-під парасоля.
В кабіні, поки вона перевдягалася в піжаму, її обличчя ще зберігало вираз крижаної люті. Але, виїхавши на шосе, під склепіння сосен, вона ніби потрапила в інший світ — між деревами майнула білка, вітерець ворухнув гіллям, десь далеко заспівав півень, сонячне проміння просіялося крізь непорушну гущавину крон; пляжний гамір швидко віддалився, стих, і Ніколь відлягло від серця, вона сповнилася радості й незнаної доти полегкості, думки прояснилися, стали чіткими й виразними, як переливи срібних дзвіночків,— до неї прийшло щасливе відчуття оновлення. Вона знала: ще один заворот — і вона вийде з темного лабіринту, в якому проблукала стільки років, і, тягнучись назустріч волі й світлу, її "Я" розквітало, мов величезна, пишна троянда. Вона старалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.
"Господи, я вже майже повноцінна людина,— думала вона.— Я вже можу стояти на ногах сама, без його допомоги". І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю повноту незалежності, а водночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік,— вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенького листа з цілком одвертим натяком.
Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення вичерпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведінка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсутності кожен її вчинок немовби автоматично підпорядковувався його волі; через те навіть і тепер вона не знаходила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ятала нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії,— на рятівних дверях, за якими не було ніякого порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша небезпека для неї — це небезпека самообману. То був довгий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина думає сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарвлює і знеособлює її.
Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік випив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Америки джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти через його плече, наспівувала низьким, приємно хриплуватим голосом:
Дякую, мамо,
Дякую, тату,
Що ви зустрілися, дякую за те...
— Дурниця якась,— сказав Дік і почав перегортати сторінку.
— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь.— Невже я довіку маю здригатися при слові "тато"?
... Дякую конику, що тяг ту бідарку,
А вам, що їхали ви на ній під чаркою...
Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліворуч, розцвічують нічне небо фейєрверки. Незвично і сумно було відчувати, що вони — чужі одне одному.
Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку по Провансу на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли задзвонив телеіфон. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відповідаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.
VIII
Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному рушнику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. "Років, мабуть, через шість... Але тепер я ще нічого — дай боже кожній".
Вона себе не переоцінювала. Ніколь сьогоднішня відрізнялася від Ніколь на п’ять років молодшої тільки тим, що вже не була юною дівчиною. Та все-таки вона заздрила юним, бо і на неї діяв сучасний культ юності — незліченні й однакові в своїй напівдитячій наївності кіногероїні, що, коли вірити екранові, несли на собі весь тягар турбот і мудрості нашої доби.
Незважаючи на денну пору, вона вперше за багато років убралася в довгу, до кісточок, сукню і, покропивши на пальці "Шанель № 16", освіжилася кількома дотиками — ніби ревно хрестилася. О першій годині, коли машина Томмі зупинилася перед віллою, вона вже була мов прекрасний сад, де виплекана кожна травинка.
Як гарно було знову зазнавати всього цього, ловити на собі закохані погляди, відповідати загадковою усмішкою! Вона втратила два роки тієї золотої доби, коли так гордо розквітає дівоча врода,— і тепер немовби надолужувала їх.