Ну як же постати в такому стані перед коханою дівчиною, хай навіть у тебе молоде обличчя і жодного сивого волосу! Нам уже не вгнатися за юністю. А якщо сивина нам у бороду, а чорт у ребро, то це вже напасть. Вгонобляючи того біса, ми кличемо жінку, до якої не треба залицятися, яка поділить на один вечір з нами ложе і якої ми більше ніколи не побачимо.
— Про скрипаля й досі жодної вісточки, — сказав Коттар. Справді, лихом дня в кланчику стало "дурисвітство" улюбленого скрипаля пані Вердюрен. Скрипаль, відбуваючи військову службу коло Донсьєра, тричі на тиждень діставав звільнення на вечір і приїздив обідати в Ла-Распельєр. Аж це позавчора "вірні" вперше не знайшли його в поїзді. Висловлено припущення, що він спізнився. Та даремно пані Вердюрен посилала коні до наступного потяга, потім до останнього — коні вернулися порожнем. "Мабуть, посадили на гауптвахту — іншого пояснення нема. Сказано, військо: щоб попасти під арешт, досить напоротися на лихого сержанта". "Якщо він обдурить і сьогодні, то пані Вердюрен хоч сядь та й плач, — зауважив Брішо, — саме сьогодні в нашої любої госпосі вперше обідають сусіди — ті, в кого вона винайняла Ла-Распельєр: маркізтво де Камбремер". — "Сьогодні? Маркізтво де Камбремер? — скрикнув Коттар. — А я й не знав. Себто, я, як і ви, знав, що взагалі вони мали заявитися, але не знав, що так скоро. Достолиха! — звернувся він до мене. — А що я вам казав? Княгиня Щербатова, маркізтво де Камбремер. — Він так смакував, вимовляючи ці імена, що не міг не повторити їх. — Овва! Що ж, непогано на почин. Таке зібрання! Голова в голову!" І, звертаючись до Брішо, додав: "Принци-палка, мабуть, лютиться, аж підскакує. Ми прибудемо їй на підмогу вчасно". Пані Вердюрен, осівши в Ла-Респельєр, удавала перед "вірними", ніби запросити до себе разочок власників цієї посілости — це для неї добрий хомут на шию. Завдяки цьому, — запевняла вона, — можна добитися кращих умов на той рік, тобто робить це вона лише з корисливої спонуки. А проте сама думка про обід з людьми, не приналежними до їхнього гуртка, немовби так жахала її, здавалася їй такою страхітливою, що вона весь час обід відкладала. Думка про цей обід і справді трошки лякала її, — з тих самих мотивів, про які вона говорила кожному, — тільки вона цей свій страх усіляко роздмухувала, з другого боку, зі снобістських міркувань вона була рада візиті де Камбремерів, та саме про це воліла мовчати. Виходило, що вона щира наполовину: вона справді вважала кланчик за єдиний у своєму роді; він здавався їй однією з тих громад, які створюються віками, і її охоплював трепет, коли вона думала про те, що в ньому з'являться провінціали, які зроду не чули ні про "Тетралогію", ні про "Майстерзінгерів", не зуміють виконати своєї партії в концерті спільної бесіди й занапастять у Вердюренів одну з найчудовіших серед — цих незрівнянних, крихких шедеврів, цих виробів венецького шкла, які можуть лопнути від фальшивої ноти. "До того ж це, мабуть, найзапекліші антидрей-фусари, звичайно, і мілітаристи", — сказав пан Вердюрен. "Ну й нехай, про мене, надто вже довго світ займається цією історією",
— заперечила пані Вердюрен, яка, бувши щирою дрейфусаркою, проте, мріяла, щоб її дрейфусарський салон здобув визнання світу. Дрейфусарство брало гору серед політиків, а не серед світовців. Лаборі, Рейнак, Пікар, Золя досі лишалися для світу "здрайцями" і могли тільки його відтрутити від "ядерця". Отож після вилазки в політику пані Вердюрен знову надило до мистецтва. Зрештою, хіба д'Енді та Дебюссі не "сплохували" в Дрейфусовій справі? — "Щодо Дрейфусової справи, тут зарадити неважко: ми посадимо гостей коло Брішо, — мовила пані Вердюрен (за генеральним штабом із "вірних" тягнув руку лише професор, багато втративши в її очах). — Не мусимо ж ми повсякчас мовити про саму Дрейфусову справу! Є морока більша: мені увірилися ці Камбремери!" Зате "вірні", під'юджувані таємною жагою познайомитися з Камбремерами і воднораз ошукані удаваним бідканням пані Вердюрен з приводу цієї візити, щодня в розмові з нею наводили одні й ті самі гризькі докази, які наводила вона сама, виправдуючи своє запрошення, і пояснювали їй, чому ці докази невідпорні. "Та зважтеся ж нарешті, — повторював Коттар, — і ви дістанете пільгу, Камбремери триматимуть садівника, а ви зможете гуляти по моріжку. Все це варте того, щоб понудитися один вечір. Я ж бо про вас дбаю", — додавав він, попри те що серце йому було затьохкало, коли карета пані Вердюрен, в якій він їхав, розминулася одного разу з ландо старої пані де Камбремер, і що він почувався приниженим перед залізничними урядовцями, коли опинився на вокзалі неподалік від маркіза. А Камбремери, живучи далеко від світу і навіть гадки не маючи, що якісь гожі дами шанобливо відгукуються про пані Вердюрен, уявляли собі, що ця особа знається хіба що з богемою (може, навіть "нешлюбна") і що, коли вони там появляться, то вона вперше в житті побачить людей "значних". Вони зголосилися пообідати в неї єдино, щоб залишитися в добрих взаєминах з пожилицею, яку сподівався затримати на кілька сезонів, надто потому, як місяць тому довідалися, що Вердюрени одідичили кілька мільйонів. Мовчки і без несмачних жартів готувалися вони до цього фатального дня. "Вірні" вже не вірили, що цей день колись надійде — адже пані Вердюрен призначала його й переносила не раз і не два. Цими призначеннями і скасуваннями вона домагалася ось чого: по-перше, хай усі бачать, який морочливий їй цей обід, а потім, щоб тримати в готовності членів кланчика, які мешкали в сусідстві і були не проти вряди-годи "одурити" пані Вердюрен. Принципалці й нев-гадно було, що цей "великий день" насправді справить їм утіху не меншу, ніж їй, — вона била на інше; переконавши їх, що для неї цей обід — добрий хомут на шию, вона могла тепер вимагати від них відданости. "Ви ж не покинете мене саму з цими хінськими бовванчиками? Нудитися, то за компанію! Звісно, побалакати на цікаві теми ми не зможемо. Ось і ще одна "середа" у нас змарнована, лихо, та й годі!"
"Справді, — підхопив Брішо, звертаючись до мене, — пані Вердюрен має олію в голові, завжди любовно викохує кожну свою "середу", і їй не до шмиґи запрошувати ту зубожілу шляхту, родовиту, але благеньку. Кликати стару маркізу — було понад її силу, і вона ледве здобулася на запрошення до себе її сина та синової". — "Отже, ми побачимо молоду маркізу де Камбре-мер?" — спитав Коттар з усмішкою, усмішкою грайливою і маніжною, хоча він і не відав, гарна Камбремер-молодша чи негарна. Сам титул маркізи заохочував його примилятися й загравати. "А, я її знаю", — озвався Скі; він одного разу спіткав її, гуляючи з пані Вердюрен. "У біблійному значенні слова, ви її не знаєте", — відповів йому улюбленим своїм жартом Коттар, кидаючи крізь пенсне двозначний погляд. "Маркіза розумна", — сказав мені Скі. Я промовчав — з усмішкою вирубуючи кожне слово, він заходився доводити своє: "Вона, звісно, і розумна й ні; бо не освічена, і хоч легковажна, проте любить гарні речі. Вона краще змовчить, ніж бовкне якусь дурницю. Та й цера в неї лепська. Готова модель для портрета", — додав він, приплющивши очі, ніби вона йому позувала, а він на неї дивився. Я був зовсім іншої думки, ніж Скі, який усе обсмоктував цю тему, а отже, тільки сказав, що маркіза — сестра відомого інженера Леграндена. "Ге! ге! От бачте, вас познайомлять із гарною жінкою, — озвався Брішо, — і хто його знає, як складеться ця пригода. Клеопатра не була велика дама, то була жіночка зростом невеличка, свавільна, негарна, така, якою вивів її нам Мельяк, а чим це обернулося не лише для цього кепа Антонія, а й для всього стародавнього світу?" — <{Мене вже познайомлено з маркізою де Камбремер",
— заперечив я. "А, тоді ви почуватиметесь як риба у воді". — "Я радий буду з нею побачитися, — зауважив я, — вона обіцяла дати мені почитати працю старого комбрейського кюре про місцеву топоніміку, — і я нагадаю їй про цю обіцянку. Мене неабияк цікавить і сам священик, і його етимологія". — "Я, бувши вами, не вельми б йому довіряв, — відгукнувся Брішо, — ту його працю, що нині в Ла-Распельєр, я знічев'я проглядав, і, на мій суд, вона уваги не варта, там помилка на помилці. Слово Ьгщ входить до складу багатьох місцевих назв. От панотчикові й стрілив якийсь дикий помисел: ніби воно походить від Ьгі%а, тобто — висота, укріплене місце. Воно ввижається йому в назвах кельтських племен — латобригів, неметобригів тощо, а далі він пов'язує його з такими іменами, як Бріан, Бріон тощо. Якщо ж звернутися до місцевости, якою ми оце маємо втіху їхати, то назва Брікбоз мала б означати — лісок на узгір'ї, Бріквіль — осада на узгір'ї, Брікбек, де ми зараз, не доїжджаючи до Менвіля, зупинимося, — висота біля струмка. А проте це неправильно: bricq
— давньоскандинавське слово і означає воно всього-на-всього міст. Так само fleur, яке улюбленець маркізи де Камбремер притягує за волосся то до скандинавських слів floi, flо, то до ірландських слів ае і аег, безперечно, походить від данського fiord і означає — порт. Так само славний попик гадає, що назва станції Сен-Мартен-ле-Ветю, недалеко від Ла-Распельєр, означає Сен-Мартен-ле-В'є, тобто — vêtus[17]. Певна річ, слово в'є відіграло велику ролю в топоніміці цього краю. В 'с звичайно утворюють від vadum і означає воно — брід, як у місцевості, яка так і називається — Ле-В'є — броди. Це відповідає англійському ford (Оксфорд, Герфорд). У даному разі в'є веде своє походження не від vêtus, а від vastatus — голого, спустошеного місця. Близько звідціля розташовані Сотваст — vast Сетольда, Брільваст — vadum Берольда. Остаточно ж я переконався в необізнаності духівника, коли довідався, що в колишні часи Сен-Мартен-ле-В'є іменувався Сен-Мартен-дю-Ґаст і навіть Сен-Мартен-де-Терргат. Треба сказати, що в цих словах v і g вимовляється однаковісінько. У значенні спустошувати можна вживати не лише дієслова devaster, але й слова gâcher. Жашер і ґатін (від верхньонімецького wastinne) означає одне й те саме: террґат, тобто — terra vasta[18]. Щодо Сен-Мерд, а колись (шануючи слухи ваші) Сен-Перд, то це — Санкіус Пердус, а звучав він усяк: і Перд, і Перді, і Пердюк, і Пердрюск, і Пердон.