Аж це, ніби угледівши істину і намагаючись її будь-що дослідити, він заходився ніби відсапуватися, зринаючи з потоку останніх вагань і тих заперечень, які міг від нас почути, а тоді, блимнувши на бабусю ясними очима, невимушено і так, ніби нарешті вибрівши на суходіл, лагідним, проникливим голосом, у кожній інтонації якого відчувався його розум, заговорив (зрештою під час усієї візити голос його зоставався лагідним, тобто природним, і його лукаві очі під острішками брів світили добротою):
— Скоро вам стане краще, але треба щоб ви знали: ви здорові, і щоб жили таким життям, як жили досі. А ви, кажуть, постите-ся, сидите вдома.
— Але ж у мене, пане, невелика гарячка!
Він лапнув її руку.
— Зараз гарячки немає. Але до чого тут гарячка? Невже ви не знаєте, що ми тримаємо на свіжому повітрі, що ми перегодовуємо сухотників із температурою до тридцяти дев'яти?
— Але ж у мене ще й білок.
— Про це вам знати не треба. У вас те, що я назвав астенічним білком. У нас у всіх, коли ми слабуємо, виділяється білок, а лікарі квапляться довести це до нашого відома, і тому білок виділяється й далі. Одну хворобу лікарі виліковують медикаментами (принаймні заявляють, що їм щастить із цим), зате викликають у здоровісіньких людей десять інших, заносячи до організму збудника в тисячу разів отруйнішого за всі бацили, разом узяті, — думку, що ти хворий. Таке навіювання впливає на будь-кого з нас, але надто сильно — на людей нервових. Скажіть їм, що зачинене вікно за їхньою спиною відчинене, і вони зачнуть чхати; переконайте їх, що ви всипали у суп магнезії, — на них нападе швидка Настя; що їм налили кави міцнішої, ніж звичайно, — вони не склеплять очей цілу ніч. Повірте мені: досить було побачити ваші очі, почути, як ви говорите, побачити вашу дочку й онука, а він точний ваш портрет, — і я зрозумів, з ким маю до діла.
— Бабусі добре б посидіти, якщо доктор дозволить, у тихій алеї на Єлисейських Полях, коло тієї клумби, де ти колись бавився, — сказала мені мати, воднораз ніби радячися з дю Буль-боном, і голос у неї лунав несміливо й покірно, як не лунав би, аби ми з нею були самі.
Доктор обернувся до бабусі, і оскільки він не обмежувався самою наукою, а цікавився всім, то сказав:
— Підіть на Єлисейські Поля, до купи лавровин, яку любить ваш онук. Лавр дерево цілюще. Він очищає. Розправившися зі змієм Пітоном, Аполлон із лавровою галузкою в руці вступив у Дельфи. Він узяв цю віть, щоб уберегтися від смертельного сіме-ни отруйного гада. Бачте, лавр найдавніший, найдостойніший і додам, бо це стосується і терапії, і профілактики, найкращий антисептик.
А що більшу частину своєї ерудиції лікар запозичив у хворих, то йому легко булог переконати себе, що знання у всіх пацієнтів одні й ті самі, і він сподівався, прийшовши до хворого, вразити його якимось спостереженням, почутим ним від тих, кого він курував раніше. Ось чому з тонкою усмішкою парижанина, який у розмові з селюком думає того здивувати його ж таки суржиком, доктор дю Бульбон сказав бабусі: "Коли вітряно, ви, мабуть, спите міцніше, ніж від найсильнішого снодійного". — "Навпаки, пане, вітер забира мені весь сон". Лікарі уразливі. "Хм!" — буркнув дю Бульбон, суплячи брови, ніби йому хтось наступив на ногу або ніби бабусині нічниці в горобині ночі були для нього особистою образою. А все ж він не вельми гонорувався чи величався, та й у медицину, признатися, не дуже вірив, вважаючи цю віру для себе, "істоти вищої", необов'язковою, і до нього одразу ж вернулася філософічна погідність.
Моя мати, палаючи прагненням почути схвалення від Берґот-тового приятеля, додала на підтримку сказаного ним, що нервовохвора бабусина кузина сім років прожила замкнена у комбрей-ській спальні, а з ліжка вставала двічі на тиждень.
— Бачте, пані, я цього не знав, але міг би додуматися.
— Але, пане, я зовсім протилежної вдачі, навпаки: мій лікар не може утримати мене в постелі, — сказала бабуся, чи то дещо роздратована докторовими теоріями, чи то з бажання підбити його на суперечку з нею, щоб після його відходу в неї не зосталося жодних сумнівів щодо свого сприятливого діагнозу.
— Даруйте, пані, але людина не може мати всіх бзиків, ви маєте іншого, а цього не маєте. Учора я побував у диспансері для неврастеніків. У саду стояв на лаві хворий, стояв нерухомо, як факір, скрутивши в'язи так, що йому, певне, боліло. Я спитав, що він тут робить, а він відповів, не ворухнувшися і не повертаючи голови: "Докторе, у мене ревматизм і катар, я оце находився, запарився, а шию мені облягала фланель. Якби я оце випнув шию, не давши їй обсохнути, то став би кривов'язим або схопив бронхіт". І він би справді його схопив! "Так знайте ж: із вас справжнісінький неврастенік", — сказав я йому. І як же він відпер мій закид? У всіх, мовляв, пацієнтів цього закладу манія зважування (отож довелося замкнути ваги на колодку, аби пацієнти цілі дні не важилися), натомість він сам не охотник зважуватися, і його треба волокти до вагівна налигачі. Він пишався тим, що не має такої манії, але він забув, що має свою власну і що вона оберігає його від інших. Не майте на мене серця за це порівняння, бо той, хто боїться крутити шиєю, аби не застудитися, найбільший поет нашого часу. Цей сердешний маніяк — найглибший розум, який я тільки знаю. Погодьтеся на те, щоб я вас називав нервовою. Ви належите до пишного і жалісного роду, який є сіль землі. Все велике створене для нас нервовими. То вони, а не хто інший, започаткували релігії і створили шедеври мистецтва. Світ так ніколи й не довідається, що він їм завдячує, а головне, скільки вони переболіли, щоб усім цим його вщедри-ти. Ми впиваємося божистою музикою, прегарними картинами, всією цією красою, але не знаємо, що творцям це обходилося нічницями, риданнями, істеричним сміхом, нервовою лихоманкою, ядухою, причиною, смертною тугою, а це найгірше, і вам вона, може, знайома, — додав він, усміхаючися до бабусі, — бо признайтеся: коли я ввійшов, ви козирем не трималися. Ви вбили собі в голову, що ви хворі, може, небезпечно. Вам здалося, ніби ви виявили у себе ознаки бозна-якої страшної недуги. І ви не помилилися: ці об'яви ви мали. Невроз — геніальний лицедій. Немає такої хвороби, якої б він не удав знакомито. Невроз може симулювати надим кишок, так, наче їх заколодило, нудоту, як у вагітних, аритмію, як у сердечників, гарячку, як у сухотників. Якщо він здатний ошукати лікаря, то хворого і поготів. Тільки ви, ради Бога, не думайте, ніби я жартую з вашого нездужання, я не мав би права його лікувати, якби не зумів у ньому розібратися. Та й щось дає, розумієте, лише взаємна сповідь. Я вам сказав, що без нервової недуги не буває великих артистів, ба більше, — додав він, піднімаючи вгору вказівець, — не буває і великих науковців. І ще: якби нерви завжди були здорові в лікаря, то йому б не бути добрим лікарем, це виключено, в кращому разі з нього вийде пересічний лікар із нервових хвороб. Не зовсім дурний патякало невропатолог наполовину вилікуваний хворий, так само як добрий критик — це поет, чия муза замовкла, добрий поліцай — злодій, який зав'язав. От я, пані, не скаржуся, як ви, на альбумінурію, я не боюся чогось з'їсти, не боюся свіжого повітря, зате я двадцять разів устаю і перевіряю, чи замкнені в мене двері, інакше я не засну. І в диспансер, де я застав учора поета, який боявся крутити шиєю, я заходив замовляти собі палату, бо, між нами кажучи, я там відпочиваю і лікуюся від усіх своїх болячок, зморившися лікувати чужі.
— Невже мені потрібен диспансер? — спитала бабуся з перестрахом.
— Диспансер вам не потрібен. Симптоми, які спостерігаються у вас, коряться моїм закляттям. Але при цьому з вами зостається хтось дуже могутній, і ось саме його від сьогодні я призначаю вашим лікарем. Це ваша хвороба, ваша загострена нервозність. Від неї я вилікувати вас зумів би, але навіть не подумаю цього зробити! Я розпоряджатимуся нею, та й годі. Я бачу у вас на бюркові книжку Берґотта. От як невроз у вас минеться, ви цього Берґотта розлюбите. Але чи правний я проміняти втіху, яку він вам дає, на здорові нерви, які, звісно, нічим вас не потішать. Бо ж саме ці втіхи самі з себе діющий лік, може навіть найдіющіший. Я аж ніяк не збираюся пригнічувати вашої нервової системи. Я жадаю від неї тільки, аби вона мене слухалася, я ввіряю вас їй. Хай вона машину подасть назад. Хай ту силу, яку вона вкладала, щоб не пускати вас гуляти, щоб не давати нормально живитися, вона поверне на те, щоб змусити вас їсти, змусити читати, виходити надвір, щоб розважати вас на всі заставки. Не кажіть, що ви втомилися. Утома не що інше, як упереджена думка, що в'їлася в вашу плоть і кров. Почніть з того, щоб перестати думати про втому. А як ви відчуєте легке нездужання, — а це може статися з кожним, то ви його нібито й не матимете, бо нервова система зробить вас, за дотепним виразом Талейрана, нібито здоровою. Та вона вже й почала вас курувати, ви слухаєте мене, сидячи зовсім прямо, ані разу не спиралися на спинку, очі у вас живі, вираз здоровий нівроку, я розмовляю з вами півгодини, а вам хоч би що. Моє шанування, пані!
Коли я, відпровадивши доктора дю Бульбона, вернувся до покою, де мама сиділа сама, загніжджена у мені вже кілька тижнів згризота де й поділася; я відчував, що мати от-от вибухне радістю і побачить, як радію і я; мене охопило якесь оніміння, з яким ми чекаємо, що наш співрозмовник зараз зворушиться, оніміння, іноді трохи схоже на перестрах, якого ми дознаємо, коли знаємо, що оце зараз має ввійти в ще не прихилені двері хтось страшний. Я хотів щось сказати мамі, але голос мені зламався; заливаючися слізьми, я надовго припав до маминого рамена головою, плачучи, приймаючи й пестячи своє горе, смакуючи його, бо знав, що воно пішло з мого життя, — ось як ми любимо хгімору хгімородити, якої нам повік не здійснити.
Франсуаза нашої радости не поділяла, і це мене сердило. Зате була вона страшенно перейнята бешкетом між лакейчуком та швейцаром-виказчиком. Дукиня з доброти душевної втрутилася, навернула до солом'яної згоди і пробачила лакейчукові. Бо дукиня була добра жінка, і кращого місця, ніж у неї, знайти було годі, аби ж то вона не слухала "нашептів".
Про бабусину хворобу люди вже знали, і нас розпитувано, як вона почувається.