Але нині раювання було неповне. Я укмітив неподалік на вибоїстій дорозі, якою ми їхали, троє дерев, посаджених колись при в'їзді до тінявої алеї, обриси цієї деревної купи я десь уже бачив; я не міг згадати того місця, звідки було вирвано дерева, але відчував, що це місце я добре знаю; отож-бо моя тяма захрясла між якимось давнім роком і теперішньою хвилиною, бальбецькі околиці пішли обертом, і я спитав себе, чи не химера вся наша сьогоднішня прогулянка, чи не перелинав я тільки уявою до Бальбека, чи не є маркіза де Вільпарізіс романною героїнею і чи ці троє дерев не повертають нас до дійсности, як повертаєшся, коли відриваєшся від книги з описами зовсім інших країв, описами такими яскравими, аж нам починає ввижатися, ніби ми справді перенеслися туди?
Я дивився на троє дерев, я бачив їх чітко, але моя свідомість відчувала, що за ними криється щось неприступне для неї — щось подібне буває, коли речі лежать від нас надто далеко; ми сягаємо по них рукою, але наші пучки хіба торкнуться їхньої загортки, а вхопити нам їх зась. Ми збираємося на силі й посилаємо руку енергійніше, аби таки дотягтися. Але для того, щоб мій розум міг отак зосередитися, взяти розгін, я мав би зостатися на самоті з собою. Мені хотілося звернути на манівці, як я робив це на прогулянках на ґермантську сторону, коли відлучався від рідні! Мені навіть здавалося, що я повинен звернути. Я знав цю особливу втіху, яка, щоправда, вимагає праці думки, але проти якої любість неробства, що позбавляє нас цієї уподоби, здається мізерною. Цю втіху, джерело якої я поки що лише передчував, яке мені треба було створити самому, я спізнавав рідко, але щоразу мені здавалося, що все те, що діється у проміжку, незначне і що я міг би почати жити справжнім життям, якби ухопився за цю єдину реальність. Я наставив долоню дашком на очі, щоб закрити їх непомітно для маркізи де Вільпарізіс. Я ні про що не думав, потім, знов зібравши думки і міцніше приострожуючи їх, я ще далі погнався шляхом до дерев, чи, точніше, внутрішньою путею, край якої я бачив їх у собі самому. Я знову відчув за ними той самий знайомий, але невиразний предмет, але доскочити до нього так і не доскочив. З бігом коліс уся ця купа наближалася. Де ж це я її бачив? У комбрейських околицях такого алеєвого в'їзду не було. Не нагадував цей куточок і німецьких сторін, куди ми з бабусею їздили колись на води. Чи не походили ці дерева з далеких літ мого дитинства, таких далеких, що в пам'яті нічого не вціліло від довкілля, і, подібно до сторінок, які знагла знаходиш із хвилюванням у нібито не читаному творі, вони самі зринули з забутої книги мого раннього дитинства? А може, вони, навпаки, належали до краєвидів зі сновидінь, краєвидів завжди однакових, принаймні для мене, бо їхня химерність була лише об'єктивізацією уві сні того зусилля, яке я робив, поки не спав, робив, аби зглибити таємницю місця, яку я вгадував за її зовнішнім виглядом, що так часто зі мною траплялося, коли я йшов на ґермантську сторону, або, щоб повернути таємницю тій місцевості, яку мені хотілося пізнати і яка відтоді, як я її пізнав, переставала мене цікавити, як, скажімо, Бальбек? Може, вони становили собою цілком новий образ, вирваний зі сну вчорашньої ночі, і вже такий бляклий, що здавалося, ніби він явився здалеку? А може, я зроду їх не бачив, може, вони крили в собі, як деякі дерева і трави, які я бачив на ґермантській стороні, сенс однаково темний, як невловний, який має далека минувшина, і коли вони наганяли на мене думи, мені здавалося, що зараз оживе переді мною і спогад? А що, як вони ніяких думок у собі не крили і двоїлися в часі, як іноді двояться предмети у просторі через мій утомлений зір? Пояснити п'є було годі. Тим часом вони йшли мені назустріч, якась міфічна проява, танок відьом чи норен, які частують мене своєю ворожбою. Мені хотілося вірити, що це примари минулого, любі друзі мого дитинства, загублені приятелі, з якими мене пов'язують спільні спогади. Ніби тіні, вони благали мене взяти їх із собою, воскресити. В їхній наївній і палкій жестикуляції проглядав безсилий жаль коханої істоти, яка втратила дар мови, усвідомлює, що нам не вгадно, чого вона домагається, а сказати сама цього не може. Та ось ми вже минули розтоку, і дерева зосталися позаду. Екіпаж ніс мене геть від того, що здавалося мені єдино правдивим, від того, що могло б мене справді ощасливити, а я думав, що він нагадує мені моє життя.
Дерева даленіли і розпачливо махали руками, ніби кажучи: "Того, чого ти не почув від нас сьогодні, тобі не почути ніколи. Якщо ти не допоможеш нам виборсатися з тої драговини, звідки ми тяглися до тебе, то ціла частина твого "я", яку ми несли тобі в дар, назавжди порине в небуття". Так воно й сталося: згодом мені довелося пережити ту особливу насолоду і неспокій, які я знов оце відчув, і одного вечора — запізно, але вже назавше — я до них пригорнувся, але що несли мені дерева і де я їх бачив — цього я так і не дізнався. І коли повіз повернув на інший путівець і я вже їх не бачив, бо сидів до них плечима, а маркіза де Вільпарізіс запитала, чому це я такий задуманий, мені стало так сумно, ніби я втратив друга, або сам помер, або забув померлого, або зрікся якогось бога.
Пора було повертатися до готелю. Хоч і не так палко, як бабуся, маркіза де Вільпарізіс усе ж кохалася у природі і просту й величаву красу старосвіччини вміла шанувати не лише в музеях та в аристократичних домах — ось чому вона звеліла машталірові їхати старим бальбецьким шляхом, не вельми людним, зате обсадженим старими берестами, і цими берестами ми замилувалися.
Ознайомившися з цим старим шляхом, ми потім для одміни поверталися іншим (якщо тільки не їздили тудою з дому) через Шантренський і Кантлупський ліси. Невидимість численного птаства, що перегукувалося над нашою головою, створювала те саме враження спочинку, який відчуваєш заплющившись. Прикутий до передньої лави, як Прометей до скелі, я слухав моїх Океанід.[144] Бачачи, як перепурхує з листка на листок пташка, я майже не вловлював зв'язку між нею і цим щебетом, і мені не вірилось, що це стрибуче, здивоване й позбавлене погляду тільце ще й щебетливе.
Цей шлях, як і багато інших у Франції, пнувся вгору досить круто, а потім повільно спускався вниз. Тоді я особливої принади в ньому не бачив, я тільки радів, що ми вертаємося додому. Але пізніше він став для мене джерелом розкоші і вбився мені впомку, мов якийсь першопочаток, усі подібні до нього шляхи, якими я їздив потім на прогулянку чи мандруючи, умить зливалися в одне ціле з ним і завдяки йому могли безпосередньо єднатися з моїм серцем. Тільки-но коляска чи авто виїздили на один з таких шляхів, що здавався продовженням того, яким я їздив з маркізою де Вільпарізіс, теперішня моя свідомість одразу діставала підпору, ніби ті наші мандри були вчора (всі збіглі відтоді роки де й дівалися), у враженнях, бережених від того далекого надвечір'я, коли під час наших прогулянок по бальбецьких околицях пахнуло листя, вставав туман, а за поблизьким селом крізь дерева було видно захід сонця, наче перед нами бовваніла якась нова лісова, одлегла осада, куди нам цього вечора вже не добратися. Ці враження, зливаючись із враженнями, які я спізнав ув інших краях, на подібних шляхах, незмінно доповнюючись тільки такими відчуттями, як вільний віддих, цікавість, лінощі, апетит, веселість духу, і ніякими іншими, посилювалися, набували стійкости особливого заласся, майже стійкости рамок буття, якими я, щоправда, користувався не часто, але в яких пробудження спогадів вносило в дійсність відчутну неабияку частку дійсности воскрешеної, вимареної, невловної, що викликало у мене в тих краях, якими я їхав, щось більше, ніж естетичне переживання, — скороминуще, але палке бажання залишитися тут назавше. Просто-напросто вдихати на повні груди запах листя, сидіти в екіпажі напроти маркізи де Вільпарізіс, зустрічатися з принцесою Люксембурзькою, яка помахає їй рукою, повертатися на обід до Ґранд-отелю, — скільки разів я думав про те, яке це невимовне щастя і що це щастя не може нам вернути ні теперішність, ні майбутність, що воно дається лише раз у житті!
Часто поверталися ми з прогулянки в пітьмі. Я несміливо цитував маркізі де Вільпарізіс, показуючи на місяць, гарні рядки Шатобріана, Віньї чи Віктора Гюґо: "Так місяць лив одвічну тайну туги", або: "Плачливий як Діана над струмком", або: "Смерк царствений запав, весільний і врочистий".
— І вам здається, що це гарно? — питала мене маркіза. — Геніально, як ви кажете? Далебі, мене дивує, що нині береться наповажне те, за що приятелі цих панів, віддаючи належне їхнім високим прикметам, перші збиткувалися над ними. Тоді таких титулів, як геній, не роздавали, а сьогодні як сказати письменникові, що в нього талант, він образиться. Ви мені наводите пишну фразу пана Шатобріана про місячне сяйво. Зараз ви побачите, чого я проти. Пан де Шатобріан бував часто у мого батька. Визнаю, він був приємний гість, коли нікого не було, був простий і дотепний, а на людях починав хизуватися і робився смішним; наприклад, розповідав при батькові, як він кинув королю межи очі свою заяву про відставку і як керував конклавом, забуваючи, що сам просив батька ублагати короля взяти його на службу і що мій батько чув його недоречні віщування щодо обрання папи. Треба було чути, що про цей славний конклав говорив пан де Блакас, людина зовсім іншого крою, ніж пан де Шатобріан. А його фраза про місячне сяйво стала в нас у домі неодмінною. Щоразу, як хтось приходив до нас у гості, то, коли світив місяць, йому радили пройтися з паном де Шатобріаном. А після повернення з прогулянки батько неодмінно відводив гостя набік: "Пан де Шатобріан був у доброму настрої?" — "О, так!" — "Він говорив про місячне сяйво?" — "Так, а звідки ви знаєте?" — "Даруйте, чи не сказав він вам…" І тут батько цитував цю фразу. "Авжеж, але яким дивом…" — "А ще він розповідав про те, який місяць у римській Кампаньї". — "Та ви чорнокнижник!" Батько не був чорнокнижник, просто пан де Шатобріан частував усіх тими самими заготовками.
Ім'я Віньї викликало у маркізи сміх:
— Він завжди проголошував: "Я граф Альфред де Віньї".