"Яке дурне гигикання! — казав він собі, і губи його корчила гримаса такої сильної огиди, що м'язи йому напиналися і врізався в шию комірець. — І як людина, створена на образ і подобу Божу, може хихотіти з цих мерзенних жартиків? Усякий бодай трошки чутливий ніс з огидою одвернувся б, щоб не задихнутися в цьому сопусі. Як розумна істота може не збагнути, що, беручи на сміх того, хто до неї щиро прихильний, вона скочується у болото, звідки її витягти годі? Я стою незмірно високо над ямою, де бабрається й сичить уся ця покидь, смішки якоїсь пані Вердюрен не пообляпують мене своєю тванню! — вигукнув він, відкидаючи голову назад і гордо випростуючи тулуб. — Бог мені свідком, я робив усе, щоб витягти звідти Одетту, мені хотілося, щоб вона дихала свіжим і чистим повітрям. Але всяке терпіння може лопнути, моє теж не безмірне", — промовив він так, ніби місію вирвати Одетту з атмосфери ядучих кпинів він узяв на себе давно, а не кілька хвилин тому — тільки потому, як подумав, що посміхом тепер ходитиме у Вердюренів він сам і що мета цього посміху умкнути в нього Одетту.
Він бачив піаніста, ладного грати "Місячну сонату", і кривляння пані Вердюрен, чиї нерви нібито не витримують бетховенської музики. "Ідіотка, облудниця! — вигукнув Сванн. — І це опудало уявляє, ніби вона кохається в Мистецтві!" Спершу вона зручно прикине хвалебне слівце на адресу Форшвіля, як вона нерідко прикидала їх Сваннові, а відтак скаже Одетті: "Посуньтеся трошки, поряд з вами сяде пан де Форшвіль". "Потемки! Бандурша, звідниця!" Тепер він називав "звідницею" і музику, бо під музику добре мовчати, мріяти разом, зазирати одне одному в вічі, братися за руки. Сванн вважав цілком справедливим суворе ставлення до мистецтва з боку Платона, Босюе та старосвітського французького виховання. Коротше, життя, яке вели у Вердюренів і яке він так часто взивав "справжнім життям", здавалося йому нині жахливим, а їхня "купка" — збіговиськом покидьків суспільства. "Та це ж найнижчий щабель соціальної драбини, останнє коло дантового пекла, — торочив він собі. — Немає ніякого сумніву, що ці натхненні вірші написано про Вердюренів! А власне, людей старосвітських, хоч як їх паплюжать, з цією шушваллю не поставиш на одну дошку, і в тому, що вони не хочуть з нею водитися, каляти об неї руки, видно глибоку мудрість. Яка провиддивість у цьому Noli me tangere[16] Сен-Жерменського передмістя!" Він давно вже покинув алеї Булонського лісу і підходив до свого дому, але пароксизм душевної гризоти і штучний запал, який він розпалював у собі фальшивими інтонаціями і вдаваною дзвінкістю голосу, ще не минулися в нього, і він знай ораторствував у нічній тиші: "Світські люди не позбавлені хиб, і я їх знаю ліпше, ніж будь-хто інший, але є такі речі, яких вони зроду собі не дозволять. Та вишукана жінка, з якою я був знайомий, далека від ідеалу, а проте це жінка делікатна, статечна, і саме ця статечність ні за яких умов не штовхне її на віроломство, між нею і такою мегерою, як Вердюрен, ціле провалля. Вердюрен! Саме ім'я чого варте!
Ох, можна сказати, що тут уже нічого не додаси і не віднімеш, вони вершок досконалости у своєму роді! Дякувати Богові, давно пора перестати знатися з цією мерзотою, з цією покиддю".
Але так само як тих чеснот, які ще годину тому він приписував Вердюренам, навіть якби ті посідали їх направду, хоча й не сприяли і не давали підмоги його любові, було б не досить, щоб викликати у Сванна розчулення перед їхньою щиросердістю (воно, те розчулення, навіть попри вплив інших осіб, могло йти до нього лише від Одетти), так і самою їхньою порочністю, хоч би якою глибокою вона була в його очах, він не обурювався б так і не обізвав би Вердюренів "мерзотою", якби Вердюрени не запросили Одетту поїхати з Форшвілем, але без нього. І безперечно, голос Сваннів був передбачливіший за нього самого, оскільки цей голос волів вимовити слова, сповнені огиди до їхнього гуртка і радощів, що з ним уже порвано, якимось неприродно піднесеним тоном, так нібито Сванн добирав їх не стільки, щоб виявити, що в нього на умі, скільки щоб окошити свою злість. І справді, лютуючи аж підскакуючи, він думав, мабуть, зовсім про інше, бо, повернувшись додому і ледве причинивши двері, він нараз ляснув себе по лобі й знову вибіг на вулицю, гукнувши цього разу своїм звичайним голосом: "Здається, я придумав, як дістати запрошення на завтрашній обід у Шату!" Проте вигадка Сваннова була, мабуть, нікудишня, бо його так і не запросили. Доктор Коттар, який їздив у провінцію до важкохворого і не бачив Вердюренів кілька днів, не був у Шату і другого дня спитав, сідаючи з ними до обіднього столу:
— Невже ми не побачимо сьогодні Сванна? Ось хто, так би мовити, друг дому...
— Е ні, даруйте! — вигукнула пані Вердюрен. — Хай милує нас Бог від такого люду: він зануда, дурень і нечеса!
При цих словах лице Коттара відбило подив і смирення, немовби він почув оце істину, яка суперечила всьому, в що він досі вірив, але істину безперечну в своїй очевидності. Уткнувшись з переляканим і збудженим виглядом у тарілку, він протягнув: "А-а-а-а-а!", задкуючи з додержанням цілковитого порядку аж до денця самого себе, причому він узяв усі ноти, які тільки міг узяти — від найвищої до найнижчої. Відтоді у Вердюренів мови про Сванна більше не було.
Ось так салон, який колись звів Сванна з Одеттою, став перешкодою для їхніх побачень. Одетта більше не говорила йому, як на світанку їхнього кохання: "Принаймні побачимося взавтра ввечері, у Вердюренів вечеря", а десь так: "Взавтра ввечері ми не побачимося, у Вердюренів вечеря". Вердюрени запрошували її з собою до Комічної опери на "Одну ніч Клеопатри", і Сванн читав в очах Одетти побоювання, як би він не здумав відраювати її, — побоювання, яке ще недавно так його розчулювало, аж він не міг стриматися, щоб не поцілувати її зайвий раз, а нині обурило. "Ні, я не серджуся на Одетту за те, що вона лізе гребтися в цій гноярці, яка називається музикою, — міркував він. — Мені лише прикро, не за себе, звичайно, а за неї, прикро, що, сходячись щоденно зі мною півроку з гаком, вона сама не додумалася, що Віктора Массе слухати вуха в'януть. А головне, як до неї так і не дійшло, що жінка, бодай трошки вразлива, іноді повинна зректися втіхи, якщо її просять про це! Відповідь "Я не піду!" їй мав би підказати здоровий глузд, оскільки від цієї відповіді залежала б остаточна думка про її душевні прикмети". І переконавши себе, що він домагається, аби вона залишилася з ним, а не вирушила до Комічної опери, тільки для того, щоб скласти прихильніше судження про її духовну вартість, Сванн навів і їй ті самі аргументи, виявивши при цьому таку саму нещирість, як і тоді, коли переконував сам себе, ба навіть більшу, бо тут ще й пробував зіграти на її самолюбстві.
— Присягаюся тобі, — сказав він їй за хвильку перед її виїздом до театру, — що кожен егоїст на моєму місці радів би, якби ти йому відмовила, оскільки у мене ввечері купа справ. Я б не знав, на яку мені ступити, як мені викрутитися, якби несподівано мені сказала, що ти до театру не підеш. Але мої заняття, мої розваги — це не все, я повинен думати і про тебе. Може, настане день, коли ми розлучимося назавжди, і ти матимеш право дорікати мене за те, що я не остеріг тебе у вирішальну хвилину, коли я відчував, що розчаровуюся в тобі і скоро розлюблю. Бачиш, не в "Ночі Клеопатри" (ну й назва!) тут річ. Але мені важливо знати, що ти справді стоїш на найнижчому щаблі розумового розвитку, що ти позбавлена всякого чару, що ти плюгава істота, нездатна навіть опертися спокусі. Якщо ти справді така, то як мені кохати тебе, адже тоді ти не особистість, не цілісна натура, хай навіть недосконала, але багатонадійна. Ти як безформна вода, яка спливає по кожному схилу, ти риба; непам'ятуща, пустомозка, сто разів на день товчеться вона у шкло акваріума, яке їй здається водою. Звісно, твоя відповідь уб'є мою любов до тебе не зразу, але невже ти не розумієш, що ти станеш у моїх очах не такою привабливою, тільки-но я побачу, що ти не індивідуальність, що нижче тебе нікого вже нема? Ясна річ, я волів би тебе попросити не ходити на "Одну ніч Клеопатри" (мене пересмикує всього від самої назви) так, ніби це для мене неістотно, і при цьому гріючи надію, що ти до театру все-таки вирушиш. Але саме тому, що я надаю твоїй постанові неабиякої ваги, оскільки твоя відповідь матиме серйозний скуток, я вважаю за коректніше попередити тебе.
Одетта під час цієї речі давала ознаки стурбованосте й непевносте. Не схоплюючи змісту того, що говорив Сванн, вона все ж розуміла, що це справжня тирада, що це істинна сцена, що тут і благання і докори, а що Одетта знала чоловіків як облуплених, то, не вникаючи в окремі слова, вона виснувала, що чоловік зроду б їх не наговорив, якби не був закоханий, а як він закоханий, то й слухати його зайве, оскільки непослух тільки розпалить його кохання. Ось чому вона вислухала б Сванна цілком незворушно, якби не бачила, що час збігає і що як Сванн у цю мить не замовкне, то вона спізниться, як це було сказано нею з ніжною, упертою і сором'язливою усмішкою, "на увертюру"!
Іноді він говорив їй, що головне, через що він зрештою розлюбить її, це її незмога відучитися брехати. "Навіть як глянути на це з боку звичайнісінького кокетства, — умовляв він її, — хіба ти не розумієш, наскільки ти втрачаєш свою привабливість, опускаючись до брехні? Скільки промахів могла б ти спокутувати, признавшись мені як на духу! А мені здавалося, що ти все-таки розумніша!" Але даремно Сванн доводив Одетті, що в брехунівку заїздити неподобно, ці докази могли б підірвати якусь струнку систему олжі, проте Одетта такої системи не мала: вона поминала мовчки лише те, що їй хотілося приховати від Сванна. Олжа була для Одетта засобом, до якого вона вдавалася в окремих випадках, і йшла вона на цей крок — неправду їй казати чи правду — також у кожному разі особливий: усе залежало від того, може чи не зможе Сванн завдати їй брехню.
На вроду Одетта поганшала: вона розкохалася, її виразна і сумовита зваба, — то здивування, то замрія на її личку, — все, здавалося, зів'яло разом з ранньою молодістю.