– Ти думаєш, що я не відчуваю, як у тебе смердять ноги. Вони гниють, Фусіє, це гірше від моїх прищів.
Гамак знову почав гойдатися, знову зарипіли стовпи, однак тепер уже тремтіла Лаліта, а не Фусія. Він увесь скорчився, завмер під ковдрою, намагаючись щось сказати, а на його тьмяному обличчі горіли перелякані очі, немовби два вогники.
– Ти теж мене ображаєш, – пробелькотіла Лаліта. – І коли з тобою щось трапляється, то завжди винна я. Ось і зараз – ти мене покликав, та ще й лютуєш. А мене злість бере, тому я й кажу не знати що.
– Це москіти, сучко, – тихо простогнав Фусія, і його гола рука безсило впала на ковдру. – Покусали мене й заразили.
– Так, москіти, і це неправда, що ноги в тебе смердять, ти скоро вилікуєшся, – заплакала Лаліта. – Не ображайся, Фусіє, це я зі злості наговорила казна-що. Принести тобі води?
– Ці собаки будують собі дім? – розлютився Фусія. – І хочуть назавжди залишитися в Санта-Марія де Ньєві?
– Ньєвеса жандарми найняли лоцманом, – розповідав Акіліно. – Приїхав інший лейтенант, молодший від того, якого звали Сіпріано. А Лаліта чекає дитину.
– Щоб воно їй у пузі здохло і щоб сама здохла, – крикнув Фусія. – Але скажи мені, старий, хіба не там його повісили? Чому Хум їздив до Санта-Марія де Ньєви? Хотів помститися?
– Він їздив у тій своїй давній справі, – відповів Акіліно. – Вимагав, щоб йому повернули каучук, який в нього забрав сеньйор Реатегі, коли приплив до Уракуси з солдатами. Хума не хотіли слухати, Ньєвес зрозумів, що він уже не вперше приїжджає скаржитися і що заради цього він утікав з острова.
– Він їздив скаржитися жандармам у той час, як працював зі мною? – обурився Фусія. – І не розумів, чим це пахне, чорт забирай? Старий, він же міг усіх пречудово закласти, от падлюка.
– Скажи точніше: божевільний, – промовив Акіліно. – Стільки років морочить усім голову! Він, певне, і на смертному ложі не перестане про це думати. Я не знав упертішого дикуна, аніж цей Хум, Фусіє.
– Москіти й водяні павуки покусали мене, коли я увійшов в озеро, щоб витягнути дохлу черепаху, – завив Фусія. – Але рани вже підсихають, ти, ідіотко, хіба не знаєш, що коли їх розчухати, то вони наривають? І тому смердить.
– Не смердить, не смердить, – заперечила Лаліта. – Це я лише зі злості, Фусіє. Раніше ти мене хотів повсякчас, а я повинна була вигадувати різні приводи, то в мене місячні, то ще щось. Чому ти так змінився, Фусіє?
– Ти зів'яла, постаріла, а чоловіків збуджують лише дебелі молодиці, – вигукнув Фусія, і гамак почав підстрибувати. – Москіти тут ні при чому, сучко.
– Я й не кажу про москітів, – прошепотіла Лаліта, – я знаю, що ти вже одужуєш. Але ночами ти робиш мені боляче. І навіщо ти кличеш мене, коли я така, як ти кажеш? Не змушуй мене страждати, Фусіє, не змушуй приходити до твого гамака, якщо ти не можеш.
– Ні, можу, – загорлав Фусія, – можу, скільки завгодно, але з тобою не хочу. Геть звідси, як іще раз щось скажеш про москітів, то я всаджу тобі кулю туди, де в тебе так болить. Забирайся геть!
Фусія горлав, поки вона не відхилила москітну сітку, не встала й не вклалася в інший гамак. Тоді він замовк, однак стовпи ще й далі рипіли – Фусія тремтів і перевертався з боку на бік, немов у пропасниці, і лише через деякий час у хижці, оточеній звідусіль нічними голосами лісу, запанувала тиша. Лежачи горілиць, з розплющеними очима, Лаліта погладжувала рукою чамбірні вірьовки гамака. Одна її нога висунулася з-під москітної сітки, і дрібні крилаті вороги, москіти, одразу десятками атакували її, кровожерно накинувшись на пальці. Своїми тоненькими хоботками вони впиналися в шкіру. Лаліта вдарила ногою об стовп, і налякані москіти відлетіли. Але за мить повернулися знову.
– Отже, той мерзотник Хум знав, де вони, – зробив висновок Фусія. – І також нічого не сказав. Усі повернулися проти мене, Акіліно, можливо, навіть Пантача знав.
– Це означає, що Хум не призвичаївся до цього життя і робив усе, щоб повернутися до Уракуси, – уточнив Акіліно. – Він, напевне, дуже сумує за своїми. Чи це правда, що коли він плавав з тобою, то виголошував перед поганами промови?
– Він умовляв їх, щоб віддавали мені каучук по-доброму, – сказав Фусія. – Страшенно розпалювався і завжди розповідав історію про двох християн. Ти їх знав, старий? Чим вони займалися? Ніяк я не міг про це довідатись.
– Ті, що приїхали жити до Уракуси? – запитав Акіліно. – Колись я чув, як сеньйор Реатегі говорив про це. Це були якісь чужинці; вони приїхали сюди підбурювати дикунів, намовляти їх, щоб перебили всіх місцевих християн. А Хум потерпів, власне, через те, що їх послухав.
– Не знаю навіть, любив він їх чи ненавидір, – стенув плечима Фусія. – Іноді згадував Боніно й Теофіло таким тоном, немовби хотів їх убити, а іноді – немовби це були його найщиріші приятелі.
– Адріан Ньєвес казав те саме, – підтвердив Акіліно. – За його словами, Хум щохвилини змінював думку про тих двох християн і ніяк не міг дійти висновку: сьогодні вони були добрими людьми, а завтра – дияволами клятими.
Лаліта навшпиньках вийшла з хижки. Вітер ніс туман, який зволожував шкіру, проникав крізь ніс і рот, одурманював. Уамбіси загасили багаття, їхні оселі скидалися тепер на чорні, важкі копиці. Якийсь собака приліз до Лаліти, щоб потертись об її ноги. Під дашком біля загороди три ачуалки з блискучими від живиці обличчями спали під однією ковдрою. Коли Лаліта зазирнула у вікно хижки, де жив Пантача, то відчула, як намоклий ітапак обліплює її тіло, й побачила, як з невиразних тіней проступає м'язиста нога, що лежить між гладенькими безволосими стегнами шапри. Лаліта дивилася, затамувавши віддих, з напіввідкритим ротом й з притиснутою до грудей рукою. Потім побігла до сусідньої хижки, штовхнула сплетені з ліан двері. У темному кутку, де стояло ліжко Адріана Ньєвеса, хтось ворухнувся. Лоцман, мабуть, уже прокинувся і, напевне, впізнав її постать, яка вирізнилася на порозі, впізнав ті два водоспади волосся, що сягали їй аж до стегон. Зарипіли дошки, і до Лаліти рушив білий трикутник, – добрий вечір, – перетворившись на чоловічу фігуру, – що трапилося? – голос сонний, здивований. Лаліта нічого не казала, тільки чекала, важко дихаючи, немовби знеможена тривалим бігом. Лишалося ще кілька годин до світанку, коли щебетання й веселе тріпотіння крил прийдуть на зміну нічному карканню, і над островом почнуть літати птахи, кольорові метелики, а яскраве сонце освітить стовбури лупун, немов уражені проказою. Поки ще був час світлячків.
– Ось що я тобі скажу, Акіліно, – озвався Фусія. – Найбільше мені болить і найдужче мене мордує те, що мені так не таланило.
– Накрийся й не ворушись, – прошепотів Акіліно. – Пливе якийсь човен, краще тобі сховатися.
– Тільки швидше, старий, – попросив Фусія. – Я тут не можу дихати, омини його якнайшвидше.
Літо, та й годі: сонце стріляє промінням, очі твої, Ансельмо, сльозяться від одного погляду на нього. І серце твоє відчуває це тепло, хочеться перейти вулицю, пройтися під тамариндами, сісти на лавочку. Вставай нарешті, Ансельмо, навіщо валятися на ліжку, коли сон не приходить? Мабуть, зараз падає пісок, ніжний, немов її волосся, і вкриває Старий міст, ну йди, сядь на терасі в "Північній зірці", зніми капелюх, почекай її, й вона скоро прийде, не дратуйся так. І Хасінто, накриваючи на стіл: порожнє місто, сумне, погляньте, доне Ансельмо, підмітальники щойно пройшли, а пісок уже все засипав… Подивись потім на площу біля ринку, онде з-за рогу з'являється віслюк, навантажений кошиками, хіба це не означає, що місто пробуджується? І слідом за віслюком, легка й безмовна, вона виходить на площу, неначе ковзаючи по землі, дивись, як Хуана Бауро веде її через площу, садовить на лавочку, гладить їй руки та волосся, а вона слухняно сидить, стиснувши коліна й схрестивши руки. Ось твоя нагорода, Ансельмо, за безсонні ночі. Потім праля йде, поганяючи клаповухого; випростуйся тепер на стільці, вмощуйся зручніше, дивись на неї далі. Чи це справді кохання приходить, не криючись, без маски, чи підкрадається, змінивши обличчя? А ти лише знаєш, що тебе сповнює співчуття, жаль, ніжність, ти хочеш осипати її подарунками. Не притлумлюй свого почуття, дай йому волю, хай несе тебе куди хоче і як хоче – підтюпцем, риссю, учвал, ще є час. А поки бийся об заклад сам з собою, що вона буде в білому платті або що вона буде в жовтому, з зачесаним волоссям, стягнутим стрічкою, чи з розпущеним, без стрічки, в сандалях чи боса. І якщо ти виграєш, то Хасінто матиме зиск… А Хасінто: чому сьогодні такі щедрі чайові? Ви ж учора замовляли те саме, однак дали мені вдвічі менше. І ти йому: не знаю, нічого не знаю. А Хасінто: може, ви не виспалися? Коли ви взагалі спите? І ти: це в мене така звичка, лягаю тільки тоді, коли поснідаю, вранішнє повітря освіжає мозок, а там, у Зеленому Домі, все догори дном, все смердить димом і горілкою, оце посиджу й піду собі, для мене настане ніч. І Хасінто: скоро я провідаю вас. А ти: звісно, хлопче, приходь, вип'ємо по чарці, ти ж бо знаєш, для тебе відкрито кредит. Але тепер залиш мене самого, нікого не пускай за мій столик… І ти всією душею хочеш, щоб швидше на площі з'явилися люди, щоб підійшла до неї яка-небудь жінка і повела її на прогулянку, щоб завела до "Північної зірки", пригостила тістечками. А в тебе серце знову сповнюється смутком та гнівом, час не вилікував цього. І ти кажеш тоді: принеси мені каву, Хасінто, чарку горілки, потім ще одну, а під кінець півпляшки. Опівдні Чапіро, дон Еусебіо й доктор Севальйос кажуть: треба його якось посадити на коня, він його сам довезе до Зеленого Дому, а дівиці вкладуть його спати… Тримайся добре за гриву, і ти, клюючи носом, проїдеш між дюнами, звалишся, як торба, на землю, доповзеш навкарачках до зали. А дівиці: негайно спати, надірвешся, поки затягнеш його нагору, принесіть горщик, бо він починає блювати, принесіть матрац, зніміть йому чоботи. І знову гірка млість, струмені жовчі й алкоголю, свербіння повік, сморід, слабість м'язів. Так, кохання приходить зі зміненим обличчям, спочатку воно здавалося тобі співчуттям: їй було близько шістнадцяти років, яке нещастя спіткало її, яке безрадісне в неї життя, в темноті й безмовності, яке сумне в неї личко! Спробуй собі уявити, як усе було, як вона страшно кричала, які мала очі, сповнені жаху.