Тої ж таки хвилини я зіткнувся з прикладом забуття, що змінює людську подобу, щоправда, забуття доволі відмінного, але тим дивовижнішого. Один юнак, сестринець дукині Германської, маркіз де Вільмандуа, колись поводився зі мною не інакше, як по-хамському, і я, аби віддати віть за віть, пройнявся до нього такою неприхованою зневагою, що ми, без оголошення війни, стали ворогами. Поки я, на цьому ранку в салоні принцеси Германської, роздумував про Час, він попросив рекомендувати його мені, пославшись на те, що я, здається, знайомий із його батьками і що він читав мої статті й був би радий нав'язати або поновити знайомство. Щоправда, як і багато кому, вік обламав йому роги і він уже не па-ношився, а з другого боку, в його колі про мене згадували як про автора статейок, як на мене, доволі, зрештою, недолугих. Але то були тільки побічні причини його добросердя і привітности. Головна причина, або принаймні така, що дозволила вступити у гру іншим резонам, полягала в тім, що, маючи гіршу пам'ять за мою, або не дуже зважаючи на мою відсіч своїм наскокам, бо я був для нього кимось меншим, ніж він мав бути для мене, він геть-то забув про наше ворогування. Моє ім'я нагадало йому, що він, мабуть, чи не бачив мене або когось із моїх близьких у котроїсь зі своїх тіток. Не знаючи, що, власне, почати — відрекомендуватися мені чи просто освіжити мою пам'ять, він мерщій нагадав про свою тітку, бо не сумнівався, що ми зустрічались у неї, пам'ятаючи, що там часто говорили не про наші чвари, а про мене. Нерідко ім'я — це єдине, що нам по комусь зостається, навіть якщо він ще не помер, а живе. І наші уявлення про цю особу такі каламутні або такі дивацькі, так мало відповідають її уявленням про нас, аж ми забуваємо, що ми трохи не зійшлися з кимось у двобої, але пам'ятаємо, що малим там-той носив на Єлисейських Полях химерні жовті гамаші, хоча він, навпаки, попри всі наші запевнення, не пам'ятає, щоб ми з ним там гралися.
Увійшов Блок, шкандибаючи, мов гієна. Мені подумало-ся: "Він буває у салонах, куди не втулився б двадцять років тому". Але він на двадцять років також і старший. І ближчий до смерті. І що це йому помогло? Зблизька, в ясності обличчя, де здалеку та ще й у тьмяному освіті я бачив тільки веселу молодість (чи то вона ще лишала, чи я її оживив у пам'яті), прозирала майже відразлива, заклопотана твар старого гримованого Шейлока, який, чекаючи за лаштунками виходу на сцену, вже бурмоче собі під носа перший вірш. Ще десять років, і в ці салони, які запопали його на власну голову через свій маразм, він придибає на милицях, пошившись у "метри" і гадаючи, що добиратися до Ла Тремуя для нього вже завелика морока. І що це йому поможе?
Зі змін, які зайшли в товаристві, я міг вилущити тим більше важливих істин, здатних ізцементувати частину мого твору, що вони аж ніяк не були, як мені спершу здалося, характерні лише для нашої доби. Під ту пору, коли я, новачок, і то новачок іще більший, ніж сьогоднішній Блок, влився у середовище Ґермантів, я міг бачити там, як гідну частину цього середовища, зовсім відмінний від нього елемент, допущений віднедавна, який здавався зовсім новим для тих, хто бував там ще раніше (я, зрештою, не відрізняв їх від цих давніших завсідників), і кого тодішні княжата мали у Передмісті за "своїх" як світ світом, хоча їхні батьки або діди теж були тут колись парвеню. Отож не тільки високі прикмети людей великого світу робили це товариство таким блискучим, а й те, що воно більш-менш повно асимілювало тих, що через півсторіччя уподібнювалися до нього, стаючи великосвітніми людьми. Навіть у далекій бувальщині, куди я відсилаю ім'я Ґермантів, аби показати всю його велич, — і, зрештою, небез-причинно, оскільки за Людовіка XIV Ґерманти, майже королівського коліна, посідали вищий, ніж нині, щабель, — заходило те саме явище, яке я спостерігав оце нині. Хіба сучасники не бачили, як вони тоді породичалися з Кольбера-ми, які сьогодні, щоправда, здаються нам знакомитою шляхтою, оскільки панна Кольбер становить блискучу партію для такого собі Ларошфуко? Але Ґерманти породичалися з ними не через те, що Кольбери, звичайні тоді міщани, пошились у шляхту. Якщо ім'я д'Осонвіль згасне з теперішнім представником цього роду, може, він посмертно перебере на себе славу, що йде від пані де Сталь, хоча перед Революцією пан д'Осонвіль, один із найбільших магнатів королівства, приндився перед паном де Бройлем, що не знає батька пані де Сталь і що не може ввести його до товариства, так само, зрештою, як і пан де Бройль, — обидва й гадки не мали, що одного дня їхні сини пошлюблять: один дочку, а другий онуку авторки "Корінни". Зі слів дукині Ґермантської виходило, що я міг би в цьому світі посісти становище елегантної, хоч і не титулованої людини, з давніх-давен належної до аристократії, яке посідав тут колись Сванн, а перед ним пан Лебрен та пан Ампер, усі ці приятелі дукині де Бройль, яка у великому світі спершу стояла тільки однією ногою. Можна уявити, як я, обідаючи вперше у дукині Ґермантської, мабуть, разив людей на зразок пана де Борсефея, навіть не так самою своєю присутністю, як своїми відгуками, свідченням того, що я ні сном ні духом не відав про спогади, з яких складалося його минуле і які визначали його уявлення про суспільство! Одного дня, коли Блок уже буде справжнім дідом і в його пам'яті достатньо задавняться спогади про салон Ґермантів, яким він постав перед його очима в цей момент, він відчує такий самий подив і таке саме роздратування через чиюсь наглу з'яву і чиєсь невігластво. З другого боку, він запевне перейме і виявлятиме сам стриманість і тактовність, які я давніше вважав за привілей таких людей, як маркіз де Норпуа, і які відроджуються і втілюються в тих, кому, були, здавалося б, неприступні.
А втім, нагода, завдяки якій мене колись допущено до товариства Ґермантів, видається мені винятковою. Та що я відособився від самого себе і свого довкілля, то бачив, що це соціальне явище не таке вже й відособлене, як спершу мені здавалося, і що комбрейська котловина, де я вродився, дже-релиста, і чимало симетричних зі мною живих цівок вибилися нагору з однієї й тієї самої водяної маси. Звичайно, обставини завжди криють у собі щось особливе, а характери — своєрідне: якщо говорити про Леґрандена, то він пробрався у це середовище в зовсім інший спосіб (завдяки дивацькому одруженню свого сестринця), ніж споріднена з ним Одетти-на дочка, ніж Сванн і ніж потім ще й я. Я провів життя замкнуто і спостерігав його зсередини, отож-бо Леґранденове життя здавалося мені позбавленим будь-якого зв'язку з моїм і пущеним іншими шляхами — так струмок у глибокому вибалку нічого не знає про потічок, що тече в інший бік і, проробивши численні закрути і вигини, впадає у ту саму річку. Одначе з пташиного лету — так само статистик не журиться емоційно забарвленими причинами або зовсім не обов'язковими нерозважними кроками, які призвели когось до смерти, і підраховує лише кількість душ, померлих за рік, — можна було побачити, як кілька осіб, вихідців із середовища, описаного на початку нашої розповіді, опинилося в іншому, зовсім відмінному середовищі, і цілком імовірно, що коли в Парижі щороку береться певне число шлюбів, то зовсім інше буржуазне середовище, освічене і багате, постачає у більш-менш однаковій пропорції таких людей, як Сванн, Леґранден, я та Блок, яких віднайде той, хто кинеться в океан "великого світу". А втім, їх уже можна було там розпізнати, бо якщо молодий граф де Камбремер захоплював усіх своєю вишуканістю, витонченістю і своєю невимушеною гожістю, то я вбачав у всьому тому — як і в гарному його погляді та палкому прагненні вибитися в люди — те, що було характерне вже для його вуйка, пана Леґрандена, старого і надто міщанського, хоч і на аристократичний штаб, друга моїх батьків.
Доброта і звичайне дозрівання, коли цукруватіють і квасніші, зрештою, натури, ніж Блокова, поширені не менше, ніж почуття справедливости, завдяки якому, якщо правда за нами, можна вже не боятись як упередженого судді, так і судді неупередженого. І Блокові онуки були добрі та стримані мало не з "пупку". Зате сам Блок і нині ще не такий. Проте я помітив, що Блок, який колись удавав перед самим собою, ніби мусить відбути двогодинну подорож залізницею, аби відвідати когось, хто зовсім не просив його про це, нині, коли на нього сипалося стільки запрошень не лише на снідання та обіди, а й до когось у гості на два тижні, більшості відмовляв, не розводячись, одначе, про це і не хвалячись, що його постійно кудись кличуть, а він одмагається. Стриманість у словах та вчинках з'явилась у нього з суспільним становищем та віком, своєрідним, сказати б, соціальним змужнінням. Відзначаючись раніше нетактовністю, Блок воднораз був недоброзичливцем і кепським порадником. Але деякі вади і деякі гарні сторони пов'язані не так із тією чи тією одиницею, як із тим чи тим моментом буття, трактованим із суспільного погляду. Вони перебувають майже осторонь від одиниць, люди пересуваються в їхньому світлі, мов під різними сонцестояннями — пе-редсущими, загальними, неминучими. Лікар, узявшись дослідити, як діють ліки: збільшують чи зменшують кислотність шлунку, подразнюють чи втишують його секрецію, одержує різницю результатів не за відхиленням від загальної норми кислотности, а за пробами шлункового соку до і після вживання ліків.
Одне слово, у кожен момент свого буття ім'я Ґермантів, трактоване як сукупність усіх імен, присвоюваних ним собі чи групованих довкола себе, все зазнавало нових утрат і все залучало нові елементи, як це діється в садах, де ледве розквітлі пуп'янки повсякчас заступають уже прив'ялі квіти і, хоча зливаються з ними в однорідну, як поглянути, масу, вона неоднорідна для тих, хто спостерігає за ними постійно, зберігаючи в пам'яті ясний образ тих квіток, що зникли.
Не одна з осіб, яких зібрав чи оживив у моїй пам'яті цей ранок, проходила переді мною низкою знайомих образів, пов'язаних із різними обставинами, часто образів несумісних; зринаючи почережно, вони появляли розмаїті сторони мого життя і цілий калейдоскоп ракурсів, — схожі тут на нерівну місцевість, згір'я чи замок, що вигулькує то ліворуч, то праворуч і спершу начебто горує над лісом, а потім виринає з виярку, сповіщаючи мандрівця про зміни напрямку та перепади у висоті шляху, яким він простує.