Блок гадав, що його дрейфусарство продиктоване логікою, хоча знав, що носа, шкіру та чуба він успадкував від своєї раси. Певна річ, розум вільніший, одначе підлягає законам, які запровадив не він. Суперечка камердинера Ґермантів з нашим була суперечкою особливою. Хвилі двох течій дрейфусарства і антидрейфусарства, розколовши Францію навпіл, були майже німі, але як чулися вряди-годи сплески, то в них лунала щирість. Якщо під час розмови, яка вмисне обминала Дрейфусову справу, хтось нібито знічев'я, видаючи найчастіше бажане за дійсне, викладав політичну новину, можна було з того, як він пророкував, судити про керунок його прагнень. Так у деяких питаннях зударялися несміливе апостольство і святий гнів. Розмова двох клюшників, яку я почув, прийшовши додому, була винятком із правила. Наш натякав на те, що Дрейфує винний, а Ґермантів, навпаки, що невинний. Обмінювалися вони натяками не на те, щоб не викладати своїх переконань навпростець, — то була затятість двох азартних гравців. Наш маршалок, непевний, чи дійде до ревізії, хотів загодя, в разі поразки, позбавити маршалка Ґермантів утіхи думати, що праведне діло програне. Маршалок Ґермантів вважав, що в разі відмови в перегляді наш іще більше досадуватиме на думку, що на Чортовім острові тримають невинного. Наглядач дивився на них. У мене виникло вражіння, що то чи не він колотить миром серед челяді Ґермантів.
Вийшовши нагору, я побачив, що бабусі зле. Від певного часу, не знаючи до пуття, що їй таке, вона скаржилася на здоров'я. Лише у хворобі до нас доходить, що ми живемо не самі, що ми прикуті до істоти з іншого світу, від якої ділить нас провалля, до істоти, яка нас не знає і не здатна нас зрозуміти: до нашого тіла. Страшного розбишаку зустрінутого на дорозі ми, може, зуміли б якось підкупити якщо не нашим нещастям, то хоча б зиском для нього ж таки. Але пробувати розжалити наше тіло це все одно, що звертатися до спрута, для якого звук нашої мови, як гомін хвиль, і уживатйся з яким було б для нас пекельною мукою. На свої немочі бабуся не вельми зважала, ми поглинали всю її увагу. Якщо неміч дуже їй уже долягала, вона, аби одужати, марно намагалася зрозуміти, що з нею таке. В тому разі, коли болісні об'яви, театром для яких ставало її тіло, і далі залишалися для неї неясними і незбагненними, вони були очевидні й розрізняльні для істот, приналежних до того самого царства природи, істот, до яких людський розум, зрештою, почав звертатися, аби збагнути, що йому говорить тіло, — десь так для розмови з чужоземцем ми кличемо за тлумача когось із його земляків. Ці істоти наділені хистом розмовляти з нашим тілом, ознаймити нам, чи серйозний його гнів і чи скоро він ущухне. Запрошений до бабусі Коттар, який одразу розсердив нас, — коли ми йому сказали, що бабуся хвора, він з лукавою усмішкою спитав: "Хвора? А це не дипломатична хвороба?" — Котар, щоб заспокоїти хвору, посадив її на молошну дієту. Але завжди один і той самий молошний суп не допоміг, бо бабуся сипала в нього багато соли (то було до відкриття Відаля), шкода від якої тоді ще не була з'ясована.
Бо медицина — то цілий компендіум нагромаджених одна на одну помилок лікарів, їхніх суперечливих суджень, — отож, як ми навіть запросимо найкращих лікарів і майже напевне виблагаємо у них істину, через кілька років виявиться, що то не істина, а заблуд. Ось чому вірити в медицину це найбільше шаленство, а не вірити — ще більше, бо з купи похибок із часом виведено кілька істинних висновків. Коттар звелів зміряти температуру. Принесено термометр. Майже на всьому його стовпчикові не було живого срібла. Ледве було видно, як на самім денці начиння причаїлася срібна саламандра. Вона здавалася мертвою. Шкля-ну цівочку вміщено бабусі до рота. Залишати там її довелося нам недовго: маленька ворожка скоро склала гороскоп. Коли ми глянули на неї, вона була нерухома; діставшись до половини своєї вежі і вже не ворушачись, вона у відповідь на наше запитання показала точну цифру, якої всі роздуми бабусиної душі над самою собою не здолали б їй передати: 38,3°. Аж тоді ми сполошилися. Ми труснули термометром, щоб стерти лиховісний знак, ніби в такий спосіб разом із температурою можна було збити гарячку. Овва! Ясно було, що маленька нерозумна сивіла дала відповідь не з примхи: назавтра, щойно встигли вставити градусник бабусі до рота, як майже так само, немов одним стрибком, дивовижним своїм непомильним чуттям на те, що для нас залишалося незримим, маленька пророчиця підскочила до тієї самої точки і, невблаганна у своєму безрухові, блискотливим прутиком показала нам цифру 38,3° До цього вона нічого не додала, вона зоставалася глуха до наших прагнень, прохань, молінь; здавалося, це було її останнє слово, застережливе й грізне.
Щоб усе-таки змусити її змінити відповідь, ми звернулися до іншого створіння з того самого царства, тільки всесильного, яке не питає в тіла, а командує ним: до жарознижувального на кшталт не вживаного ще тоді аспірину. Ми скинули в градусникові ртуть до 37,5°, мавши надію, що вище вона не підскочить. Ми дали бабусі жарознижувального і знову вставили градусник. Якщо невблаганному стражареві показати перепустку, підписану за протекцією високого начальства, то, глянувши, він заявить: "Ну що ж, усе гаразд, проходьте, будь ласка", — так і пильна швейцарка цього разу не ворухнулася. Але хмурий її вигляд попереджав: "Навіщо це вам? Якщо ви вдастеся до хіни, вона звелить мені не ворушитися: раз накаже, десять разів накаже, двадцять разів накаже. А потім їй набридне, я її знаю, повірте. Довго це не потриває. Це вам поможе, як мертвому припарки".
Аж тоді бабуся відчула, що в неї ввійшла істота, яка знала людину краще, ніж вона, ввійшов сучасник зниклих порід, перший спадкоємець землі, який жив задовго перед появою людини головатої; відчула, як тисячолітній спільник обмацує їй, навіть досить брутально, голову, серце, лікоть, — то він розпізнавав місцевість, ревне готувався до передісторичного бою, і бій зараз же й спалахнув. Потужний хемічний елемент як стій переміг гарячку, цього розчавленого Пітона, і бабусі захотілося, щоб її подяка дійшла до нього через усі царства природи, зверх усіх тварин та рослин. Її схвилювало це побачення крізь віки — побачення з тією стихією, яка існувала до законення флори. А термометр, ніби Парка, миттю заломлена давнішнім богом, не рухав свого срібного веретенця. Та ба! Інші нижчі істотй, намуштровані людиною полювати на таємничу дичину, яка живе у ній самій, але якої вона не може впіймати, щодня нещадно звістували нам цифру білка, правда, незначну, проте таку стійку, що, здавалося, її породжує теж якесь постійне, тільки нами не зауважене явище. Колись Берґотт уразив мою безсторонність, що брала в мені гору над розумом, коли сказав, що доктор дю Бульбон мене не знудить, що він обере для мене курс лікування, може, на перший погляд, химерний, зате відповідний до складу мого мислення. Але поняття перетворюються в нас, вони долають перешкоди, які ми їм ставимо спершу, вони живляться багатими інтелектуальними запасами, які ми нагромаджували, не знаючи, що це для них. І як у всіх випадках, коли якийсь відгук про незнайому нам людину викликає у нас уявлення про великий талант, майже геній, я нараз пройнявся до доктора дю Бульбона такою безмежною довірою, яку нам навіює той, хто зіркіше за інших бачить істину. Я, певна річ, знав, що він радше фахівець із хвороб нервових, недарма Шарко перед смертю напророкував йому, що він стане світилом неврології та психіатрії. "Або я знаю, цілком можливо", — проголосила присутня при цьому Франсуаза. Ймення Шарко і дю Бульбона вона чула вперше, але це не завадило їй сказати: "Можливо". Ці її "можливо", "либонь", "або я знаю" дратували тоді мене. Мені кортіло відрубати їй: "Звідки ж вам знати, якщо ви не маєте уявлення про те, що ми обговорюємо? Якщо ви нічого не знаєте, то як же ви смієте говорити, може щось бути чи не може? У кожному разі, тепер ви не можете твердити про необізнаність із тим, що Шарко сказав дю Бульбону, ви про це знаєте, вам про це сказали, і ваші "либонь" і "можливо" недоречні, бо це точно відомо".
Хоча доктор дю Бульбон славився як знавець церебральної і нервової діяльносте, я, знаючи, що він великий лікар і непересічна людина, обдарована творчим і глибоким розумом, упрохав маму залучити його; надія на те, що після встановлення правильного діагнозу дю Бульбон вилікує бабусю, зрештою перемогла наші побоювання, що прихід консультанта може налякати її. Мама пішла на це, коли бабуся, переконана Коттаровою порадою, перестала виходити надвір і майже не вставала. Цитата, наведена нею з листа пані де Севіньє про пані де Лафайєт, маму не переконала: "Про неї казали, що не виходити з дому — з її боку безглуздя. Я відповідала цим таким скорим на суд людям: "Пані де Лафайєт не позбавлена глузду", — і вперто правила своє. Вона мусила померти, аби довести, що цілком слушно сиділа вдома". Викликаний до бабусі дю Бульбон покартав якщо не пані де Севіньє, якої ніхто йому не цитував, то бабусю. Авскультації він не проводив, він прикипів до неї своїми дивовижними очима, може, він уявляв, що бачить хвору наскрізь, може, хотів створити таку ілюзію у пацієнтки, — бажання не свідоме, а таке, що виникало в нього машинально, — може, йому хотілося, аби хвора не помітила, що думає він про щось зовсім інше, а може, хотілося накинути їй свою волю. Доктор заговорив про Берґотта:
— Авжеж, це письменник прегарний, ви маєте рацію, що любите його. Яка ж вам книжка подобається найбільше? Невже ця книжка? Божехристе, це ж, мабуть, найкраще, що вийшло з-під його пера! Принаймні побудований цей роман бездоганно. Там дуже знадлива Клара. А хто вам найсимпатичніший з чоловіків?
Я гадав був, що він заговорив з бабусею про письменство, бо медицина його нудить, а може, щоб показати, яка він всебічна людина, або ж із метою терапевтичною: аби додати хворій отухи, показати, що він за неї спокійний, розважити її. Але скоро я зрозумів, що дю Бульбон, видатний психіатр і дослідник мозку, передусім перевіряв, чи не ослабла в бабусі пам'ять, ось чому він почав своє розпитування. Ніби знічев'я він цікавився її самопочуттям, упинаючись у неї похмурим і пильним поглядом.