І думати про життя нам веселіше, коли, вигнавши з нашої думки жалюгідну, випадкову, особливу перешкоду, поставлену лише перед нами, ми уявимо собі, що мрія збувається. Коли ж я дізнався, що зустрінутих дівчат можна поцілувати в щічки, мені закортіло зазирнути в їхні душі. І Всесвіт відтоді видався мені цікавішим.
Повіз маркізи де Вільпарізіс котився шибко. Я ледве встигав глянути на дівчину, яка йшла назустріч; а проте, оскільки врода живих істот не подібна до краси речей і ми відчуваємо, що це врода творіння неповторного, свідомого й обдарованого волею, — як тільки її індивідуальність, її невловна душа, її незнана мені воля знаходили в її неуважному погляді крихітний, дивовижним чином зменшений, одначе зуповний відсвіт, тієї самої миті (таємний відгук пилку, готового запліднити маточку) я відчував у собі такий самий невиразний, такий самий малюсінький зародок бажання встигнути заронити у свідомість дівчини думку про мене, перешкодити її жаданню рватися ще до когось, встигнути розгоститися в її мріях, скорити її серце. А повіз усе даленів, гарненька дівчина була вже позад нас, а що вона не знала про мене нічого такого, що створює уявлення про особу, то її очі, ледве ковзнувши по мені, одразу ж мене забували. Може, тому, що я бачив її мимобіж, вона й здавалася мені такою вродливою? Либонь, що так. Незмога зупинитися біля жінки, страх на думку, що ти з нею ніколи не побачишся, ось що, насамперед, надає їй раптом того самого чару, якого надає тому чи тому краю ваша хвороба чи бідність, що заважає вам туди поїхати, а сірим дням, які ще нам залишилося дожити, — бойовище, де ми неминуче поляжемо. Отож, якби не було звички, життя мало б видаватися чарівним тим істотам, яким повсякчас загрожує загибель, — себто всім людям. А головне, якщо нашу уяву пориває охочість до того, що неможливе, то її розгін при зустрічах, коли принади жінки, що проходить мимо, звичайно прямо пропорційні швидкості їзди, цей розгін не сковується повнотою сприймання дійсности. Як смеркає, а повіз іде швидко, в селі чи в місті, кожен жіночий торс, спотворений, подібно до античного мармуру, тією швидкістю, що нас несе, сутінками, що його заливають, прошиває нам серце на кожному повороті, з глибини кожної крамнички, стрілами Краси, тієї Краси, побачивши яку хочеться іноді спитати себе так: чи не є краса в цьому світі всього лишень набавкою, доточеною нашою розбурханою уявою до образу тієї жінки, яка промайнула і безслідно зникла?
А що, якби я вийшов з коляски й озвався до зустрічної дівчини, чи не зазнав би я розчарування, помітивши якийсь ґандж її шкіри, не видний мені з екіпажа? (Тоді всяке зусилля проникнути в її життя видалося б мені марним. Бо краса — це низка гіпотез, яку обриває бридота, заступаючи уже відкриту нам путь у невідоме.) Може, одне дівчинине слово, усмішка дали б мені несподіваного ключа, шифр, і я прочитав би вираз її обличчя, ходу, після чого вони одразу б утратили своєрідність. Таке цілком можливе, бо найпривабливіших дівчат я зустрічав у ті дні, коли був з якоюсь важливою особою, якої, попри всі мої намагання, я скараскатися не міг; через кілька років після моєї першої бальбецької поїздки, їдучи в Парижі в екіпажі з батьковим приятелем, я угледів, як у вечірній пітьмі прудко йде жінка, і, подумавши, що нерозумно лише з ввічливости марнувати свою частку щастя в житті — а життя в нас, десь-найпевніш, одне, — я, не перепросивши, вискочив з коляски, побіг за незнайомкою, утратив її на першому роздоріжжі, наздогнав на другому і нарешті, засапавшись, зіткнувся під ліхтарем зі старою Вердюрен, — я завжди обходив її десятою вулицею, а вона з радісним подивом гукнула: "Ох, який ви душка, бігти так, щоб привітатися зі мною!"
Того року в Бальбеку при таких зустрічах я переконував бабусю й маркізу де Вільпарізіс, що мені дуже болить головонька і що краще мені піти назад пішки. Вони не дозволяли мені покидати екіпаж. І я прилучав гарну дівчину (а знайти її було важче, ніж якийсь закуток старовини, бо вона була безіменна й рухома) до колекції всіх тих, на кого мені кортіло подивитися зблизька. А проте одна з них ще раз з'явилася моїм очам і за таких умов, які здалися мені сприятливими на те, щоб познайомитися з нею. То була молочарка з ферми, вона приносила до готелю вершки. Я помислив, що й вона мене впізнала, вона й справді дивилася на мене пильно, очевидно, її здивувала моя увага. А другого дня Франсуаза, зайшовши до мене в кімнату, десь ополудні, аби розсунути фіранки, бо я ще й досі не вставав, оддала мені листа, залишеного для мене в готелі. У Бальбеку я не був знайомий ні з ким. Я не сумнівався, що лист від молочарки. На жаль, його написав Берґотт, він був тут переїздом, і йому захотілося зустрітися зі мною, але, довідавшись, що я ще сплю, він залишив мені люб'язну цидулку, а ліфтер поклав її до конверта, і ось я уявив, що його надписала молочарка. Я відчув страшенне розчарування, і навіть думка, що одержати листа від молочарки не так важко і не так почесно, як від Берґотта, не втішила мене. І цієї дівчини я більше уже не бачив, як і тих, кого бачив лише з маркізиної коляски. Те, що я бачив і втратив їх усіх, посилювало моє збудження, і я мимоволі згадував, що, мабуть, мудрі ті філософи, які радять нам обмежувати наші бажання. (Звісно, якщо йдеться про бажання близькости з людьми, адже тільки таке бажання і зроджує неспокій, бо пов'язане з очевидною невідомістю. Припускати, що філософи мають тут на увазі бажання забагатіти, було б надто безглуздо.) А проте я був схильний вважати, що ця мудрість куца, я казав собі, що від таких зустрічей світ кращає, бо світ на всіх путівцях вирощує особливі й водночас невибагливі квітки, зникомі скарби дня, гостинці прогулянки, здатні надати життю нового смаку, — тих гостинців я не зажив лише через випадкові обставини, які, може, не повторюватимуться завжди.
Але, може, сподіваючись, що колись, як я стану вільніший, спіткаю подібних дівчат на інших шляхах, я вже почав сумніватися в неповторності нашого бажання жити біля жінки, якою ми милуємося; я допускав можливість викликати це бажання штучно, отож у душі я визнавав, що воно примарне.
Одного дня маркіза де Вільпарізіс завезла нас до Карквіля, де стоїть заклечана плющем церква, про яку вона розповідала нам. Збудована на пагорбі, вона горує над селом і над річкою, що тече через село, з уцілілим середньовічним місточком. Бабуся, думаючи, що мені краще самому оглянути храм, запропонувала приятельці підвечеряти в цукерні на ринковій площі, яку звідси було добре видно і яка завдяки своїй золотистій патині здавалася зворотним боком якогось старожитнього предмета. Ми домовилися, що я зайду до цукерні. Аби знайти церкву в тих хащах, перед якими я зупинився, я скупчив свою увагу, і вона допомогла мені зрозуміти ідею церкви; справді, як учень, для якого повніше розкривається значення фрази, коли йому велять перекласти її рідною мовою або з рідної — чужою, вилущуючи її зі звичних форм, так я мусив держати в голові ідею церкви, чого я не потребував, розглядаючи шпилі, бо вони самі мені відкривалися, і в чому відчував конечність тут, аби затямити, що он те плюшеве склепіння — то склепіння стрілчастого вікна, що листяний виступ завдячує своє виникнення рельєфові капітелі. Аж це зірвався вітрець, рухома паперть гойднулася, і по ній пробігло розлоге й іскристе, наче промені, кипіння; листя товклося між собою; мерзлякувато щулячись, рослинний фасад поривав за собою свої хвилясті слупи, гладив їх, прикривав.
Покинувши церкву, я побачив біля старого мосту сільських дівчат; вичепурені по-недільному, вони нагукували хлопців мимоходнів. Одна, рослява, вбрана гірше за інших, але, очевидно, заводіяка, бо ледве рачила їм відповідати, поважніша і незалежніша на вигляд, сиділа, звісивши ноги, на містку, а біля неї стояло цеберко, куди вона клала полов. Личко вона мала смагляве, очі лагідні, але погляд світився погордою до всього, що її оточувало, носик тонкий, гарненький. Мої очі нишпорили по її шкірі, а губи, здавалося, вступали їм у сліди. Але мені хотілося відчувати не лише її тіло, а й істоту, яка в ній жила, і діткнутися до якої, заглянути в яку можна було, лише привернувши до себе її увагу, лише змусивши її подумати про мене.
Ця внутрішня сутність гарної рибалки, здавалося, була для мене закрита, і я сумнівався, чи ввійшов у неї, навіть як побачив, що в люстерку її погляду непомітно для інших відбивається мій образ, відбивається згідно з коефіцієнтом заломлення, таким самим для мене незбагненним, як коли б я раптом опинився в полі зору лані. Але мені було мало, щоб мої губи вп'ялися в її губи, мені хотілося, щоб її губи відповіли на поцілунок, так само я поривався до того, щоб думка про мене ввійшла в її тяму і там розгостилася, не тільки привернула її увагу до мене, а й викликала її захват, заронила у неї жадання і нагадувала їй про мене аж до того дня, коли ми зійдемося знову. Тим часом площа, де мене очікував екіпаж маркізи де Вільпарізіс, була за кілька кроків звідси. У мене залишалася тільки одна мить, а дівчата, побачивши, як я на них вирячився, почали хихотіти. У кишені в мене був п'ятифранковик. Я дістав монету і, перш ніж дати красуні доручення, потримав гроші (так вона, мабуть, мене послухає) перед її очима.
— Ви, очевидно, тутешня, — сказав я рибалці, — то чи не зробили б ви мені одну ласку? Треба піти до цукерні, здається, це на площі чи що, я не знаю, там на мене чекає повіз. Стривайте!.. Щоб не вклепатися, спитайте, чи це екіпаж маркізи де Вільпарізіс. Зрештою ви впізнаєте самі, він парокінний.
Саме це мені хотілося довести до її відома, аби вирости в її очах. Вимовивши слова "маркіза" і "парокінний", я відчув велику полегкість. Я відчув, що рибалка пам'ятатиме про мене, і разом з побоюванням, що я ніколи більше її не спіткаю, змаліло і моє бажання з нею зустрітися. У мене було таке враження, що я невидимими устами торкнувся до її сутности і що я їй сподобався. І це займання її душі в полон, це уявне посідання її позбавило її таємничосте, як позбавляє таємничости посідання фізичне.
Ми котили в діл до Юдіменіля; нараз мене огорнуло глибоке блаженство, таку благодать я не часто відчував поза Комбре, таким щасливим я був, коли споглядав, наприклад, мартенвільські дзвіниці.