Ось вони, сержанте. По каплиці розлягся шепіт, голови повернулися до дверей: увійшли напечена й весільна мати. У білих туфельках на високих каблуках Боніфація була зараз того ж зросту, що й Лаліта. Чорна вуаль вкривала її волосся, широко розплющеними очима вона тривожно оглядала лави. Лаліта пошепки розмовляла з Паредесами, і її квітчаста сукня надавала цій частині каплиці якоїсь весняної життєдайності. Дон Фабіо нахилився до Боніфації, щось сказав їй на вухо, і та всміхнулася. Бідолашна дівчинка, яка вона знічена, погляньте, доне Адріан, який у неї сором'язливий вираз обличчя. Нічого, сержанте, згодом вип'є і розвеселиться, річ у тім, що вона вмирає від страху перед зустріччю з черницями, думає, що вони її дуже лаятимуть. Правда, в неї гарні очі, доне Адріан? Лоцман приклав палець до губів, сержант поглянув на вівтар і перехрестився. Боніфація й Лаліта сіли біля них, а через хвилину Боніфація стала навколішки і почала молитися – долоні складені, очі заплющені, вуста ледве ворушаться. Рипнули гратки, і до каплиці увійшли черниці з ігуменею на чолі. Пара за парою просувалися вони у бік вівтаря, ставали на коліна, хрестилися й нечутно прямували до лав. Коли вихованки почали співати, всі встали, й увійшов отець Вілансіо – його руда борода здавалася вогненною на тлі бузкової сутани. Ігуменя подала знак Лаліті, вказуючи їй на вівтар, а Боніфація, все ще стоячи навколішках, витирала собі вуаллю очі. Потім підвелася, разом з лоцманом і сержантом підійшла до вівтаря й стала між ними; вона була випростана, дивилася рівно поперед себе. І впродовж усієї служби стояла непорушно, з поглядом, втупленим у якусь точку між вівтарем і гірляндами орхідей, поки матері й вихованки голосно молились, а інші ставали навколішки, сідали, підводилися. Пізніше отець Вілансіо підійшов до молодої пари і спочатку задав сержантові належне в таких випадках питання, мало не доторкнувшись до обличчя Боніфації своєю рудою бородою. Той клацнув підборами і голосно відповів: так. Потім запитав Боніфацію, але відповіді ніхто не розчув. Отець Вілансіо щиро всміхнувся, подав руку сержантові, і він потиснув її, тоді – Боніфації, і вона її поцілувала. Атмосфера в каплиці немовби розрядилася, вихованки перестали співати, і почалися розмови впівголоса, смішки, загальне пожвавлення. Лоцман Ньєвес і Лаліта обіймали молодят, а довкруг них утворилося коло. Дон Фабіо жартував, діти сміялися. Важкий, Малюк, Чорний і Блондин чекали своєї черги, щоб привітати сержанта. Та ось почувся голос ігумені: сеньйори, адже ви знаходитесь у каплиці, попрошу тихіше, вийдіть на подвір'я. Лаліта й Боніфація пройшли спочатку повз гратки, тоді повз гостей і черниць, а Лаліта: дурненька, відпусти мене, онде надворі черниці поставили стіл з білою скатертиною, поглянь, скільки соків і тістечок, відпусти мене, бо всі хочуть тебе привітати. Вимощене камінням подвір'я блищало, а по білих мурах головної будівлі, залитих сонцем, звивалися, як плющ, тіні від дерев. І Боніфація: я так соромлюся матінок, не можу навіть подивитися на них. Навколо Лаліти коливалися сутани, чувся шепіт, жарти. Боніфація однак і далі її не відпускала, ховаючи обличчя у квітчастій сукні, а сержант тим часом приймав вітання й обнімався з друзями. Вона плаче, матусі, от дурненька. Чому ти так? Боніфаціє? Це я через вас, матусі, – а ігуменя: не плач, дурненька, ходи, я тебе обійму. Боніфація відпустила Лаліту, озирнулася і впала в обійми ігумені. Тепер вона переходила від однієї черниці до іншої, – ти повинна завжди молитися, Боніфаціє, – так, матусю, – бути доброю християнкою, – так, – не забувати про нас, – ніколи вас не забуду, – і Боніфація міцно-міцно обіймала їх, і вони міцно-міцно обіймали її. Важкі мимовільні сльози котилися по Лалітиних щоках, розмазуючи рум'яна, – так, так, завжди буде вас любити, – і окреслюючи зморшки на шкірі, плями, прищики, – вона стільки за вас молилася. Матусі незрівнянні, отче Вілансіо, стільки тут всякого наготували. Але увага, шоколад стигне, а губернатор голодний. Мати Гризельдо, чи можна вже починати? Ігуменя звільнила Боніфацію з обіймів матері Гризельди, – звичайно, прошу, доне Фабіо, – і бенкетування почалося. Дві вихованки обмахували віялами стіл, заставлений тарілками з їжею і глечиками, а позаду них бовваніла темна постать. Хто це все приготував, Боніфаціє? Ану, відгадай, – і Боніфація, схлипуючи: мати, скажи що ти мені простила, – потягла її за сутану, – нехай це буде твій подарунок, мати. Тонкий рожевий вказівний палець ігумені був скерований у небо: чи ти благала в бога прощення, чи відчуваєш докори сумління? Щоденно благала, мати. Ну, то я тобі прощаю, але ти повинна відгадати, хто все це приготував? Боніфація, пхинькаючи: ну хто ж іще, як не вона, – шукала когось поглядом серед черниць, – де ж вона, куди поділася? Темна згорблена постать відсторонила обох вихованок і, човгаючи ногами, підійшла з похмурим виглядом, – нарешті ти згадала про мене, невдячна. Але Боніфація вже кинулася до неї, й мати Анхеліка захиталася в її обіймах. Губернатор та інші почали їсти тістечка, і Боніфація: це ти, моя матусю, все приготувала, – а мати Анхеліка: ніколи навіть не прийшла мене провідати, бісова дитина, – і Боніфація: але я пам'ятала про тебе, щодень і щоніч думала про свою матусю, – а мати Анхеліка: скуштуй ось цих, і тих, і соку випий.
– Вона навіть не впустила мене до кухні, доне Фабіо, – сказала мати Гризельда. – Цього разу вам треба хвалити мати Анхеліку. Все приготувала своїй вихованці власноручно.
– Чого я тільки задля неї не робила, – зітхнула мати Анхеліка. – Була для неї і нянькою, і служницею, а тепер стала куховаркою.
Вона силкувалася зберегти гнівний, обурений вираз обличчя, але голос її затремтів, вона захрипіла, немов язичниця, очі її зволожилися, губи скривились, і раптом вибухнула плачем. Стара скривлена рука незграбно пестила Боніфацію, а черниці й жандарми тим часом подавали одне одному тарілки, наповнювали склянки. Отець Вілансіо й дон Фабіо раз у раз реготали, один з дітей Паредеса заліз було на стіл і зараз саме отримував лупня від матері.
– Видно, що вони її люблять, доне Адріан, – мовив сержант. – І дуже балують.
– Але навіщо стільки сліз! – сказав лоцман. – Адже в душі вони задоволені.
– Чи можна мені їм що-небудь віднести, матусю? – спитала Боніфація, вказуючи на вихованок, які вишикувалися в три шеренги перед головною будівлею. Деякі всміхалися до неї, інші несміливо махали їй рукою.
– Вони також отримають святкове частування, – відповіла ігуменя. – Але йди, обійми їх.
– Вони приготували тобі скромні подарунки, – прохрипіла мати Анхеліка, обличчя в неї було набрякле від сліз. – Ми також, я пошила тобі сукенку.
– Я буду щодня провідувати тебе, – пообіцяла Боніфація. – Допомагатиму тобі, матусю, виноситиму сміття.
Вона віддалилася від матері Анхеліки і підійшла до вихованок, які вже з радісними криками побігли їй назустріч. Мати Анхеліка проклала собі дорогу крізь натовп запрошених, і, коли дісталася до сержанта, її обличчя, вже не таке бліде, знову набуло суворого виразу.
– Ти будеш їй добрим чоловіком? – прохрипіла вона, торсаючи його за руку. – Біда тобі, якщо битимеш її, біда, якщо зустрічатимешся з іншими жінками. Будеш з нею добре поводитись?
– Ясна річ, що добре, – відповів дещо знічений сержант. – Адже я її кохаю.
– О, вже прокинувся, – промовив Акіліно. – Це вперше ти спав так довго, поки ми пливли. Раніше ти на мене дивився, коли я щойно розплющував очі.
– Мені снився Хум, – озвався Фусія. – Усю ніч я бачив його обличчя, Акіліно.
– Не раз я чув, як ти стогнеш, а якось навіть здалося, що плачеш, – сказав Акіліно. – Це все через те?
– Дивні справи, старий, – промовив Фусія, – мене в тому сні взагалі не було, був лише Хум.
– А що тобі снилося? – спитав Акіліно.
– Снилось, як він умирав на тому березі, де Пантача готував свої відвари, – відповів Фусія. – І хтось підійшов до нього і звелів: ходи зі мною. А він: не маю сили, бо вмираю. І так увесь час, старий.
– Можливо, так воно й було, – сказав Акіліно. – Може, він саме цієї ночі помер, і його душа попрощалася з тобою.
– Напевне, його вбили уамбіси, які страшенно його ненавиділи, – висловив припущення Фусія. – Та постривай, не будь такою, не йди.
– Ти тільки мене мучиш, Фусіє, – мовила Лаліта, важко дихаючи. – Навіщо кличеш мене до себе, якщо не можеш?
– Ні, можу! – вигукнув Фусія. – Але ти хочеш, щоб зразу, навіть часу мені не даєш, тому й злостишся. Можу, хвойдо!
Лаліта відвернулася, зараз вона лежала на спині у гамаці, який при кожному поруху рипів. Блакитне світло вливалося до хижки крізь двері й щілини з теплими нічними запахами і лісовим шурхотінням, однак, на відміну від них, до гамака не досягало.
– Ти думаєш, що я дурна й нічого не розумію? – спитала Лаліта.
– Просто в мене голова забита клопотами, – сказав Фусія, – і мені треба про них забути, але ти мені не даєш часу. Я ж людина, а не тварина.
– Вся річ у тому, що ти хворий, – прошепотіла Лаліта.
– Уся річ у тому, що мені блювати хочеться, коли я бачу твої прищі, – крикнув Фусія. – Уся річ у тому, що ти вже стара. Я тільки з тобою не можу, а з будь-якою іншою скільки завгодно.
– Інших ти обіймаєш і цілуєш, проте й з ними не можеш, – дуже повільно мовила Лаліта. – Ачуалки мені казали.
– То ти, сучко, з ними про мене пліткуєш? – Тіло Фусії передало гамакові неспокійне, люте тремтіння. – Ти з дикунками про мене пліткуєш? Хочеш, щоб я тебе вбив?
– Знаєш, куди він завжди плив, коли зникав з острова? – спитав Акіліно. – До Санта-Марія де Ньєви.
– До Ньєви? А що йому там було робити? – здивувався Фусія. – Звідки ти знаєш, що Хум утікав до Санта-Марія де Ньєви?
– Недавно довідався, – відповів Акіліно. – Останній раз він утік приблизно вісім місяців тому, еге ж?
– Я вже майже не рахую часу, старий, – зітхнув Фусія. – Мабуть, що так, минуло близько восьми місяців. Ти зустрів Хума й він тобі сам розповів?
– Зараз, коли ми вже далеко, можеш узнати правду, – сказав Акіліно. – Там живуть Лаліта й Ньєвес. І невдовзі після їхнього прибуття до них з'явився Хум.
– Ти знав, де вони? – задихаючись, прохрипів Фусія. – Ти їм допоміг, Акіліно? Ти теж такий самий негідник? Теж мене зрадив, старий?
– Тому ти й соромишся, ховаєшся від усіх, не роздягаєшся при мені, – мовила Лаліта, і гамак перестав рипіти.