Нарешті очеретяні стіни вцілілої хижки спалахують. Уамбіси перестають тинятись, і, немовби вже заспокоєні, очікують, доки полум'я охопить хижку. Потім починають спускатися схилом, озираються, щоб ще раз поглянути на жінок, які зараз жменями кидають пісок на палаючу хижку. Доходять до лісу, і там їм знову доводиться прокладати мачете стежки, пробиратися між стовбурами, ліанами і малими озерцями. На той час, коли вони дістаються до берега, Пантача і його люди встигають витягти човен з гущавини і навантажити його здобиччю. Всі сідають у човни, відпливають; попереду – човен, на якому лоцман міряє веслом глибину. Вони пливуть решту дня, з короткою зупинкою, щоб підкріпитись, а коли вже темніє, пристають до берега, наполовину зарослого пальмами й колючими чамбірами. Розпалюють вогнище, викладають провізію, підсмажують маніоку, Пантача і Ньєвес кличуть хазяїна. А Фусія: ні, мені не хочеться їсти. Він розлягається на піску, підклавши руки під голову. Вони їдять, вкладаються один біля одного, накриваються ковдрою. І Ньєвес: аж дивно таким бачити хазяїна, якийсь чудний, не їсть, нічого не говорить. Це, напевне, через ноги, ти звернув увагу, що він ледве ходить і завжди відстає? Мабуть, вони болять, та й недарма він ніколи не знімає ані штанів, ані чобіт. Шуми розлягаються в темряві, пронизують її у всіх напрямках: дзижчання комах, відлуння води, що хлюпоче об каміння й прибережні зарості. В імлі світляки іскряться, неначе мандрівні вогники. І Пантача: я таки бачив, як ви сховали акітай, дуже красивий, уамбіси таких не роблять. А Ньевес: невже бачив? Як ти вважаєш, чому Хум утік з острова? І Пантача: не переводьте розмову на інше, ви везете цей акітай шапрі, ви закохалися в неї? Та як же я можу в неї закохатися, коли ми навіть не розуміємо одне одного, до того ж вона мені не дуже подобається. Значить, ви віддасте шапру мені, коли ми повернемося? Тієї ж ночі? Так, тієї ж ночі, якщо хочеш. Для кого ж тоді ви взяли цей акітай? Для якоїсь ачуалки? Хазяїн має на меті віддати вам якусь ачуалку? Ні для кого, для себе самого, бо я люблю вироби з пір'я. Просто так узяв, на пам'ять.
I
Боніфація почекала сержанта біля хижки. Вітер стовбурчив їй волосся півнячим гребінцем, у її поставі теж було щось півняче – ноги міцно впираються в пісок, округлий зад трохи випнутий. Сержант усміхнувся, погладив голу руку Боніфації, – слово честі, я дуже зрадів, коли побачив тебе здалеку, – її зелені очі трошки розширилися, сонце відбилося в кожній зіниці, немов там затремтіли маленькі вогняні стріли.
– Ти чудово начистив собі чоботи, – сказала Боніфація. – А мундир виглядає, як новенький.
Задоволена посмішка заокруглила обличчя сержанта, і очі примружилися.
– Його випрала сеньйора Паредес, – мовив він. – Я боявся, що піде дощ, але, на щастя, ані хмаринки. День достоту такий, як у П'юрі.
– Ти навіть не помітив, що я в обнові, – дорікнула йому Боніфація. – Тобі не подобається моя сукня?
– І правда, не помітив, – знітився сержант. – Тобі в ній добре, жовтий колір дуже пасує брюнеткам.
Це була сукня без рукавів, з квадратним вирізом і розширена донизу. Усміхнений сержант міряв Боніфацію поглядом з ніг до голови, далі пестячи її руку, а вона нерухомо стояла й дивилася сержантові в очі. Лаліта позичила мені білі туфлі, я міряла їх учора ввечері, вони мені тиснуть, але до церкви я їх одягну, – і сержант подивився на босі ноги Боніфації, занурені в пісок. Мені не подобається, коли ти ходиш боса. Тут це не має значення, крихітко, але коли ми виїдемо звідси, то ти повинна будеш ходити в туфельках.
– Спершу мені треба звикнути, – сказала Боніфація. – Хіба ти не знаєш, що в місії я носила лише сандалі? Це не одне й те саме, сандалі не тиснуть.
На терасі з'явилася Лаліта, стала біля поруччя: що чути про лейтенанта, сержанте? Її довге волосся було пов'язане стрічкою, на шиї блищало намисто з чагуїри. Губи в неї були нафарбовані, – ну й гарна ж ви жінка, – щоки нарум'янені, – я охоче з вами б одружився, – а Лаліта: лейтенант не приїхав? Немає звісток?
– Нічого нового, – відповів сержант. – Відомо тільки, що він ще не добрався до гарнізону Борха. Певно, там сильно ллє, і вони застряли на півдорозі. Та чого ви так хвилюєтеся, ніби він вам рідний син?
– Йдіть уже, сержанте, – мовила Лаліта досить неприязно. – Побачення з нареченою перед шлюбом приносить нещастя женихові…
– Наречена? – вибухнула мати Анхеліка. – Ти, напевне, хочеш сказати – наложниця, коханка?
– Ні, матусю, – лагідно заперечила Лаліта. – Наречена сержанта.
– Сержанта? – вигукнула ігуменя. – 3 яких пір? Як це трапилося?
Здивовані черниці підступилися до Лаліти, яка хоч і стояла в смиренній позі, склавши руки й похиливши голову, але недовірливо слідкувала за ними, хитрувато посміхаючись…
– Коли щось виявиться не так, то ви, сеньйоро, і дон Адріан будете винуватцями, – попередив сержант. – Адже це ви мені цю пастку наготували.
Він голосно сміявся, трусячись усім тілом. Лаліта склала пальці хрестиком, щоб відвернути нещастя, а Боніфація відступила на кілька кроків від сержанта.
– Ідіть уже до церкви, – повторила Лаліта, – ви накличете лихо і на себе, і на свою наречену. Чого ви сюди прийшли?
А для чого ж я ще міг би прийти? – сержант простягнув руки до Боніфації, – як не для того, щоб побачити свою кохану, – і вона відбігла, – захотілося, та й по всьому, – а тоді за прикладом Лаліти й собі схрестила пальці й теж сотворила заклинання над сержантом, який геть розвеселився, – ото відьми! – і сміявся до знемоги, – от якби мангачі могли побачити цих двох відьом…
Але ми ніколи не погодимося на таке, – і маленький тремтячий кулачок матері Анхеліки вистрибнув з рукава, злетів у повітря й зник у складках сутани, – ноги її щоб не було в місії. Черниці розмовляли з Лалітою надворі, навпроти головної будівлі, а в глибині саду бігали між деревами вихованки. Ігуменя здавалася трохи замисленою.
– За вами вона сумує найдужче, мати Анхеліко, – мовила Лаліта. – Каже: я найщасливіша, в мене багато матерів, та найулюбленіша – це мати Анхеліка. Вона навіть думала, що ви допоможете мені переконати ігуменю.
– То дияволиця, підступна й хитра. – Кулачок знову з'явився й зник. – Однак мене вона більше не улестить. Нехай живе з тим своїм сержантом, якщо хоче, але сюди вона не увійде.
– Чому вона послала тебе, а не прийшла сама? – спитала ігуменя.
– Вона соромиться, матусю, – відповіла Лаліта. – Вона не знає, чи ви приймете її, чи знову виженете. Хіба язичниця не може мати почуття власної гідності? Пробачте її, мати, подумайте, адже вона виходить заміж…
– Я хотів заскочити за вами, сержанте, – сказав лоцман Ньєвес. – Не знав, що ви тут.
Лоцман вийшов на терасу і сперся на поруччя біля Лаліти. Він був без капелюха, в білих бавовняних штанях, в сорочці з довгими рукавами, без коміра, і в черевиках на грубій підошві.
– Ідіть уже нарешті, – наполягала Лаліта. – Адріане, забери його негайно.
Лоцман зійшов сходами, немов на ходулях, сержант козирнув Лаліті й підморгнув Боніфації. Вони пішли до місії не стежкою, яка тяглася вздовж річки, а навпростець, між деревами по схилу. Як ви себе почуваєте, сержанте? До котрої години тривала парубоцька гулянка в Паредеса? До другої, доне Адріан. Важкий так упився, що одягнений шубовснув у воду, я теж трохи набрався. Чи вже щось відомо про лейтенанта? Що це ви всі про нього, доне Адріан? Нічого не відомо, напевне, їх застали дощі, і він зараз лютує. То щастя, сержанте, що я з ним не поїхав. Кажуть, ця злива надовго, на Сантьяго зараз справжній потоп. Признайтеся, сержанте, ви задоволені, що одружуєтесь? Сержант посміхнувся, кілька секунд його погляд десь блукав, і раптом він ударив себе в груди, – ця жінка припала мені до серця, доне Адріан, і тому я на ній женюся.
– Ви вчинили, як справжній християнин, – похвалив його Адріан Ньєвес. – Тут живуть разом і не вінчаються багато років. Черниці та отець Вілансіо вже не мають сили їх переконувати. Вона навіть не вагітна, а ви ведете її до церкви. Дівчина просто щаслива. Вчора ввечері шепотіла: я повинна бути доброю дружиною.
– У моїх краях кажуть, що серце не обманює, – мовив сержант. – А серце мені підказує, що вона буде доброю дружиною, доне Адріан.
Вони йшли поволі, обходячи калюжі, однак гетри сержанта й штани лоцмана вже були в грязюці. Крони дерев на схилі неначе проціджували сонячне світло й тріпотіли листям, навіюючи свіжість. Біля підніжжя пагорба, поміж річками і лісом, мирно спочивала визолочена сонцем Санта-Марія де Ньєва. Вони перестрибнули через невеличкий горбок і піднялися по кам'янистій стежці. Нагорі, біля дверей каплиці, товпилися агваруни: жінки з обвислими грудьми, голі діти, чоловіки з відлюдькуватими обличчями і розкуйовдженими гривами волосся. Вони розступилися, щоб пропустити їх, декілька дітей простягнуло руки, щось белькочучи. Перш ніж увійти до каплиці, сержант почистив мундир хустинкою, поправив кашкет; Ньєвес розправив закасані холоші. В каплиці було повно людей, пахло квітами і лампадною олією, лисина дона Фабіо Куести блищала у напівмороці, наче якийсь дозрілий плід. Зі своєї лави він помахав сержантові, і той підніс руку до кашкета. За губернатором сиділи Важкий, Малюк, Чорний і Блондин; вони позіхали, обличчя в них були пом'яті, очі почервонілі. Паредеси та їхні діти із зализаним волоссям займали дві лави. В протилежному крилі, за гратками, де напівморок переходив у темряву, стояли навколішках вихованки в однакових фартушках і з однаковими зачісками. Їхні очі невідривно, як рій цікавих світлячків, стежили за сержантом, який навшпиньках ішов по проходу, потискаючи руки присутнім. Губернатор доторкнувся до своєї лисини: сержанте, в церкві належить знімати кашкет. Жандарми посміхнулись, а сержант швидко зняв кашкет, пригладив скуйовджене волосся, пройшов уперед і сів у перший ряд, біля лоцмана Ньєвеса. Гарно оздобили вівтар, правда, сержанте? Дуже гарно, доне Адріан, славні ці матусі. У глечиках з червоної глини полум'яніли квіти, а з дерев'яного розп'яття аж до землі звисали гірлянди орхідей; обабіч вівтаря у два ряди стояли горщики з високою папороттю, свіжовимита підлога блищала. Прозорий запашний дим тонкими пасмами здіймався в темне повітря з запалених свічників і густою хмаринкою плавав під стелею.