В першу секунду, коли "громадка" пакувалася до вагона, я не міг навіть словом перекинутися з Коттаром, засапаним не так від того, що він біг, аби не пропустити потяга, як від захвату, що прибіг саме вчасно. То була не просто радість, що йому з чимось поталанило, його розпирало від сміху, ніби після веселого фарсу. "Оце-то пофортунило, оце-то попайдило! — сказав він, відсапавшись. — Ще трошки... Достолиха! Це називається — саме враз!" — додав він, підморгуючи, але не на те, аби дістати схвалення, що він поправно висловився, — бо певність лилася тепер з нього через вінця, — а тому, що був геть удоволений собою. Нарешті він міг познайомити мене з рештою кланчика. Мене прикро вразило, як я побачив, що майже всі вони — у смокінгах, як називають цей стрій парижани. Я забув, що Вердюрени вже поривалися зблизитися з вищим світом, — це поривання опізнила Дрейфусова справа, зате пришвидшила "нова" музика, хоч вони, зрештою, від своїх намірів відхрещувалися й відхрещувалися б доти, доки не здобулися б на успіх, — так отаман лише тоді називає свою мету, коли її вже осягне, і чинить він так, аби в разі його провалу не казали, що його розгромлено. А втім, вищий світ теж ладен був піти назустріч Вердюренам. Вважалося, що світовці їх не відвідують, але їх це зовсім не обходить. Салон Вердюренів називали храмом музики. Це тут — мовилося — знайшов натхнення і заохо-ту Вентейль. Вентейлева соната й далі зоставалася геть незбагненна і майже нікому не відома, але про нього самого відгукувалися як про найбільшого компоніста доби, його ім'я витало в ореолі слави. Деякі паничі з Сен-Жерменського передмістя вирішили, що освітою вони не повинні поступатися перед буржуа; троє з них навчалися музики, і саме вони називали Вентей-леву сонату перлиною світотвору. Повернувшись додому, кожен з них розповідав про неї своїй інтелігентній матері, яка прилучала його до культури. Матері цікаво стежили за тим, як навчаються їхні сини, і на концертах не без пошани розглядали пані Вер-дюрен, яка сиділа в першій ложі, встромивши очі в партитуру. Досі цю потаємну світськість Вердюренів засвідчили тільки два факти. Пані Вердюрен мовила про принцесу де Капрарола: " О, ця жінка чарівна, розумна! Кого я не зношу — то це дурнів, зануд, від них я звірію". Людину тямовитішу це могло б навести на здогад, що принцеса де Капрарола, великосвітська дама, візитувала пані Вердюрен. Принцеса навіть назвала її ім'я у пані Сванн, до якої приїздила після чоловікової смерти висловити співчуття, — вона спитала, чи знає Одетта Вердюренів. "Як ви сказали? — перепитала пані Сванн, і очі її посмутніли. "Вердюрен". — "А, ось ви про кого! — вигукнула Одетта зі скрухою. — Я їх не знаю, точніше, знаю, не бувши з ними знайома, колись я з ними зустрічалася у своїх приятелів, це було давно, вони люди приємні". Коли принцеса Капрарола поїхала, Одетта пошкодувала, що не сказала щирої правди. Але незумисна лжа була не наслідком рахуби, а плодом її острахів та прагнень. Одетта заперечувала не те, що доречніше було б заперечувати, а те, що їй хотілося, аби його не було, хоча б співрозмовник за годину й дізнався, що воно таки було. Незабаром до неї вернулася колишня певність, і, передбачаючи можливі запитання, Одетта, щоб не подумали, ніби вона їх боїться, почала говорити: "Пані Вердюрен, ну як же, щоб я та її не знала!" — з підкресленою сумирністю, ніби велика пані, що розповідає про те, як вона сіла до трамваю. "Нині тільки й мови що про Вердюренів", — мовила маркіза де Сувре. "Авжеж, гадаю, про них справді багато говорять. Час від часу в товаристві з'являються такі нові люди", — з усмішкою великопанської погорди підхоплювала Одетта, забуваючи, що й вона сама одна з найновіших. "Принцеса де Капрарола у них обідала", — вела далі маркіза де Сувре. "А, — відповідала Одетга, усміхаючись ще глумливіше, — мене це не дивує! Починається з принцеси де Капрароли, а потім з'являється ще хтось, наприклад, графиня Моле". Одетта говорила це з таким виглядом, ніби глибоко зневажала цих двох значних дам, призвичаєних "сушити тиньк" у свіжовідкритих салонах. Чути було з її тону, що вже кого-кого, а її, Одетту, чи маркізу Сувре до таких зелених затишків не затягнути й на ланцюгу.
Окрім визнання пані Вердюрен, що вона дуже цінує розум принцеси де Капрароли, ще одною ознакою того, як справно Вердюрени малювали собі свою будучність, було їхнє палке прагнення (звісно, потаємне), аби гості приходили до них обідати у смокінгах; сестринець пана Вердюрена, той, що одного разу "залишився як рак на піску", міг би тепер без сорому віддати йому чолом.
Серед тих, хто в Ґренкурі сів до нашого вагона, був і Саньєт, якого колись вигнав із дому Вердюренів його кревний Форшвіль, але який знову повернувся до них. Вади Саньєта — попри високі його прикмети — з погляду світовців були колись зрідні Котта-ровим: сором'язливість, бажання примилитися, безплідні зусилля допевнитися цієї мети. Та якщо життя — правда, не в Вердюренів, де через той вплив, який справляє на нас минувшина, коли ми опиняємося у давньому своєму середовищі, Коттар загалом залишався собою, — змушувало цього ж таки Коттара, принаймні у хворих, у шпиталі, в Медичній академії, надягати на себе личину сухости, пихатости, поважности, надто карикатурну в ті хвилини, коли він каламбурив перед своїми вдячними слуха-чами-учнями, і зрештою викопало істне провалля між Коттаром давнім і Коттаром теперішнім, то в Саньєта, навпаки, ті самі вади розросталися в міру того, як він силкувався виправитися. Часто нудьгуючи, відчуваючи, що його не слухають, він, замість говорити повільніше, як би зробив Коттар, замість привернути до себе увагу безапеляційним тоном, намагався жартиками добитися собі прощення за надмірну поважність своїх міркувань, ба більше: змушував себе говорити дедалі шпаркіше, ковтав слова, вдавався до скорочень, аби тільки не розмазувати, аби тільки бути розкутішим, а осягав цим лише те, що остаточно заплутував слухачів, їм здавалося, ніби так він зроду не виведе кінця. Його певність була зовсім не така, як у Коттара, у Коттара пацієнти ціпеніли під його поглядом, а потім знизували плечима, коли хтось захоплювався тим, який він буває ґречний у суспільстві: "Коли він приймає тебе у своєму кабінеті, саджає тебе обличчям до світла, а сам сідає спиною до вікна і прошиває тебе поглядом, то переД тобою зовсім інша людина". Саньєтова певність не справляла належного враження; відчувалося, що за нею криється безмежна сором'язливість, що ця його певність випаровується від найменшої дрібнички. Приятелі одно доводили Саньєтові, що він себе недооцінює, та він і сам бачив, що люди, поза всяким сумнівом нижчі за нього, завиграшки добиваються того, що для нього лишається недосяжним, і що ж? — з остраху, що поважний вигляд завадить йому показати крам із доброго кінця, він щоразу, беручись розповідати якусь історійку, заздалегідь усміхався сам, мовляв, ох, і буде ж зараз реготу! Іноді, купившись на таку обіцянку сміховища, слухачі милостиво замовкали. Але в Саньєта все сходило на пшик. Часом якийсь добросердий сусіда непомітно, майже потаєйці заохочував Саньєта підбадьорливою усмішкою, ховаючи її від усіх, ніби тицяв йому в руку банкноту. Але ніхто не брав на себе більшого, не зважувався прилюдно підтримати Саньєта вибухом сміху. Розповівши свій анекдот і осоромившись, знічений Саньєт ще довго потім посміхався сам до себе, ніби смакував ту втіху, якої, на відміну від нього самого, інші чомусь не зазнали. А скульптор Скі, якого так називали тому, що важко було вимовити його польське прізвище, та й сам він, попавши в це світське коло, нібито волів, щоб його не плутали зі статечними, але марудними і занадто численними кревними, це сорокап'ятилітнє навдивовижу бридке страшидло, ще й досі поводилося, мов який хлопчик-мазя, ще й досі ганяло химери, а все тому, бо до десяти років ходило у чарівних вундеркіндах, у дамських пестунчиках. Пані Вердюрен запевняла, що в ньому більше від художника, ніж ув Ельстірі. Зрештою вони мали риси схожости, але чисто зовнішньої. Цього було досить, щоб Ельстір, якось спіткавши Скі, перейнявся до нього глибокою відразою, яку нам — куди більше, ніж істоти зовсім на нас не схожі, — навіюють ті, хто схожий на нас своїм темним бо-ком, ті, в кому спливає все те, що є в нас негарного, в кому збереглися вади, від яких ми зцілилися, і які, нам на прикрість, нагадують нам, за кого нас могли вважати, допоки ми не змінилися. Але пані Вердюрен вважала, що Скі ширший від Ельстіра, що нема такого мистецтва, до якого він не був би голінний; пані Вердюрен вірила, що цей хист міг би вирости в неабиякий талант, якби Скі не лінувався. Ба навіть самі його лінощі здавалися Принципалці особливим даром, бо лінощі — це супротилежність працьовитості, а працьовитими бувають лише нездари. Скі малював усе, хто що скаже, на шпоньках, на дверях. Співав без голосу, грав із пам'яти і надавав роялю звучання оркестри не так своєю віртуозністю, як фальшивими басовими нотами, неспроможний підкреслити пальцями, що в такому-то місці має бриніти корнет-а-пістон, звук якого він, одначе, наслідував губами. Оповідаючи про щось, він удавав, ніби пильно добирає слів, — так він хотів посилити справлене на слухачів враження, а перед тим, як узяти акорд, вимовляв, щоб передати спів суремної міді: "Трум!"; тож-бо вважалося, що ума йому не позичати, хоч насправді його розумовий апарат ледве давав собі раду з дво-ма-трьома думками. Незадоволений своєю репутацією мрійника, він уперто бажав довести, ніби він людина практична, статечна, — ось звідки походила ця показна манія уявної пунктуальности, уявного здорового глузду, нібито загострена через його нетяму та необізнаність. Рухи його голови, шиї, ніг були б сповнені грації, якби він і досі мав дев'ять рочків, біляві кучері, широкий мереживний комірець та червоні сап'янці. Загодя прибувши на грен-курський вокзал, він і Коттар залишили Брішо в почекальні, а самі надумали пройтися. Коли Коттар запропонував вернутися назад, Скі заперечив: "Нема куди поспішати. Сьогодні о цій порі проходить не місцевий потяг, а скрізний". У захваті від того враження, яке він справив на Коттара своєю обізнаністю навіть у дрібницях, Скі заговорив про себе: "Так, через те, що Скі кохається в мистецтві, бабрається в глині, всі думають, ніби він не від світу цього.