Розлігся галас. Це молода любка дикунського царка з купання верталася на сніданок.
— Ні, це якась кара Божа! Хоч покидай Францію! — вигукнув із серцем старшина, який саме наспів сюди.
Нотариха витріщилася на удавану царицю.
— Ви не уявляєте, до якого сказу мене доводить пані Бланде, коли вона торопіє на цих людей, — звернувся до голови старшина. — Так і дав би їй паца по шиї. Ми самі потураємо чванству цієї голоти, вона тільки й прагне, щоб на неї лупали очима. Скажіть-но її чоловікові, щоб він їй розтлумачив, як це кумедно; я вже з ними більше не покажуся, якщо вони задивлятимуться на цих паяців.
Появи принцеси Люксембурзької, чия карета того дня, коли вона привезла овочі, зупинилася перед готелем, не проґавили пані нотарева, адвокатова і суддиха, які віднедавна аж реґнули довідатися, чи маркіза таки справді маркіза, а не якась пройдисвітка Вільпарізіс, оточена тут такою пошаною, на яку, як прагнули ці дами довести, та не заслуговувала. Коли головиха, яка всюди винюхувала ледащиць, відриваючись від шитва, пильнувала, як через хол проходить маркіза де Вільпарізіс, її обидві приятельки заходилися сміхом.
— Ох, я, знаєте, мої пані, — казала вона з гордістю, — я завжди думаю про людей погано! Я повірю, що жінка справді заміжня, лише потому як мені покажуть метрику і посвідчення про шлюб. Не хвилюйтеся: я дуже доскіпливий допитувач!
І щодня ці дами, підсміюючись, прибігали до суддихи:
— Ми чекаємо новин.
Після появи принцеси Люксембурзької суддиха ввечері поклала палець на уста:
— Є новини!
— Ох! пані Понсен — це та, що й у двері не влізе! Зроду ще таких не бачила… Ну, то що сталося?
— А ось що: жінка з жовтим волоссям, наквацьована, в кареті, від якої паплюгою тхне на цілу милю, в таких каретах тільки відомого штабу дамулі й роз'їжджають, сьогодні провідувала так звану маркізу.
— Ой-ой-ой! Отакої! Ви тільки погляньте! Але ж ця дамуля, пригадуєте, старшино, нам аж ніяк не сподобалася, а тепер ми ще й дізнаємося, що вона приїжджала до маркізи. Жінка з мурином, га?
— Власне, власне.
— Чи ти ба! Ви не знаєте, як її прізвище?
— Знаю. Я ніби ненароком узяла її візитівку, її таємна кличка — принцеса Люксембурзька. Недарма я її запідозрила. Що й казати, гарне сусідство з цією новонасталою баронесою д'Анж![137]
Старшина згадав "Масетту" Матюрена Реньє.[138]
Не треба зрештою думати, що це непорозуміння скоро з'ясувалося, як розплутуються в останній дії водевілю непорозуміння, виниклі в першій. Принцеса Люксембурзька, небога англійського короля й австріяцького цісаря, і маркіза де Вільпарізіс, коли принцеса заїжджала по маркізу у своїй кареті, щоб покататись удвох, щоразу справляли враження гультяйок з розряду тих, зустрічі з якими важко уникнути в курортних містах. Три чверті мешканців Сен-Жерменського передмістя в очах багатьох буржуа — це плюгаві марнотратці (зрештою деякі такі і є), ось чому ніхто з буржуазії їх не приймає. Буржуазія з цього погляду надто сувора, бо цих панків, попри всі їхні грішки, якнайгостинніше приймають у таких місцях, куди буржуазії зась. І великі пани глибоко переконані, що буржуазія це знає, тим-то вони й поводяться вкрай просто і картають своїх друзів, що "сіяли грішми, а тепер кукають", і це геть збиває з пантелику буржуа. Якщо великий пан зазнається з дрібною буржуазією тому, що завдяки своєму страшенному багатству, головує у великих акціонерних товариствах, буржуазія, побачивши нарешті аристократа, гідного стати великим буржуа, ладна присягтися, що він не водиться з маркізом, гравцем і банкрутом, про якого вона думає, що його безмежна чемність свідчить про його неділовитість. І вона з дива не може вийти, коли дук, голова правління величезного закладу, женить сина з донькою маркіза з тих оглядів, що маркіз хоч і гравець, зате рід його найдавніший у Франції, чинячи так само, як державець, що радше оженить сина з донькою скинутого царя, ніж з дочкою владущого президента республіки. Іншими словами, ці двоє світів мають один про одний таке саме химерне уявлення, як бережани на цьому березі бальбецького затону про той берег; з Рібвеля ледь видко Маркувіль Лоргеєз; саме це й омиляє, бо нам здається, що й нас бачать з Маркувіля, а насправді всієї пишноти Рібвеля звідти майже не видно.
Бальбецький лікар, викликаний додому, коли в мене була гарячка, визнав, що мені вадить пропадати цілий день на морі, на самому сонці; він виписав мені кілька рецептів; бабуся взяла їх із позірною пошаною, але з цієї пошани я зразу побачив, що вона твердо вирішила жодних ліків не замовляти; зате на його режимні приписи вона зважила і прийняла пропозицію маркізи де Вільпарізіс їздити з нею на прогулянку каретою. Аж до сніданку я снував туди-сюди зі своєї кімнати до бабусиної. Бабусині покої виходили просто на море, як і мої, але мали вікна на три різні сторони: на пляж, на подвір'я і на поле, і вмебльовані були інакше: тут стояли фотелі, оздоблені філігранню й гаптовані рожевими квітами, від яких, скоро ви входили, на вас ніби віяло свіжим ароматом. І о тій порі, коли сонячні паруси, промкнувшись у всі вікна, ніби вісники різних годин, зрізали кути стін, зводили на комоді, поряд із пляжним відблиском вівтар, строкатий, наче польові квіти, саджали на стіну зайчиків зі згорненими тріпотливими й теплими крильцями, завжди готовими спурхнути й полетіти назад, нагрівали, як купіль, квадратик провінційного килима перед вікном на подвір'я, яке сонце вбирало виноградними гронами, додавали чару й розмаїття меблям, ніби відлущуючи квітучий шовк фотелів і здираючи обшивку, бабусині покої, куди я вступав за хвилину до вбирання на прогулянку, скидалися на призму, що розкладала надворішнє світло, скидалися на вулик, де стеклися соки дня, що пишався переді мною, розбризкані, розщеплені, п'янкі й зримі, скидалися на сад надій, який розчинявся в роїнні сріблястих променів і трояндових пелюсток. Але насамперед я розсував фіранки, бо мені нетерпеливилося побачити, яке Море грає Нереїдою сьогодні біля берега. Бо кожне Море зоставалося тут не довше як один день. Назавтра виникало інше, часом подібне до вчорашнього. Але зроду я не бачив, щоб воно два дні поспіль було одним і тим самим.
Деякі моря були напродиво гарні, і коли я милувався на них, моя втіха зростала ще більше від несподіванки. Чому мені так пощастило, що саме того ранку, а не якогось іншого, розхилене вікно відслонило моїм захопленим очам німфу Главконому[139], чия пещена і млосна краса своєю прозорістю нагадувала димчастий смарагд, крізь який було видно струмування тяжких елементів, струмування барвників. Сонце розігрівало море — усмішкою, млосною від невидимого марева, цієї пустки, утвореної поблизу прозорої поверхні, щоб стягти її й увиразнити, — так скульптор, обтесавши брилу, злегка значить на її залишку форми богині. Безподібна у своїй покрасі, вона кликала нас на прогулянку грубими земними шляхами, і вже на прогулянці, сидячи в повозі маркізи де Вільпарізіс, ми весь час відчуватимемо, хоч і звіддалік, свіжість її вогкого вигравання.
Маркіза де Вільпарізіс веліла запрягати раніше, щоб устигнути з'їздити до Сен-Марс-ле-Ветю, до Кеттгольмських скель чи куди-небудь ще: світ неблизький, їхали ми повільно і тратили цілий день. Радий майбутній тривалій поїздці, я, поки маркіза де Вільпарізіс збиралася в дорогу, никав перед готелем і наспівував якийсь почутий недавно мотив. У неділю коляска маркізи де Вільпарізіс стояла перед готелем не одна, кілька найнятих фіакрів чекало не лише тих, кого запрошено в замок Фетерн до маркізи де Камбремер, а й тих, хто, відмовившись сидіти вдома, як покарані діти, і заявивши, що в неділю в Бальбеці нуд нападає, зараз по сніданку їхали на сусідні пляжі, їхали оглядати якісь мальовничі околиці, а як хтось питав пані Бланде, чи не була вона у Камбремерів, вона кидала гостро: "Ні, ми їздили на Бекські водоспади", наче тільки через це не збавила дня у Фетерні. А старшина милосердно докидав:
— Мене аж завидки беруть, я залюбки з вами помінявся б — це куди цікавіше.
Перед брамою, де я чекав, біля колясок стовбичив, наче екзотичне деревце, молодий гонець і брав на себе очі, з одного боку, на диво гармонійним кольором волосся, а з другого — шкіряним покривом, як у рослин. Усередині, в холі, цьому нартексі[140] романських святинь, або ж "церкві оглашених"[141], бо туди мали доступ і не пожильці, колеги надвірного Грума працювали не набагато більше, ніж він, але бодай рухалися. Очевидно, вранці вони допомагали прибирати. Але пополудні були там ніби хористи, які, навіть коли їм нема чого робити, не покидають хорів, щоб поповнювати лави статистів. Генеральний директор, той, хто мене так лякав, сподівався на той рік значно збільшити їхню кількість, він усе бачив "масштабно". Ця його постанова тяжко засмутила директора готелю, бо директор вважав, що ці хлопці тут "для меблів", цим він хотів сказати, що вони тільки плутаються під ногами, а пуття від них ніякого. Принаймні між сніданком і обідом, між виходом і поверненням клієнтів вони виконували відсутність дії, як оті вихованки пані де Ментенон[142], які у строях юних ізраїльтянок розігрували інтермедії, тільки-но йшли Естер або Йодай. Але в безрухові надвірного гінця, ставного і тендітного, екзотично розмальованого, біля якого я чекав на маркізу, була якась нудьга, бо його старші брати проміняли службу в готелі на кращу долю, і він почувався самотнім на цій чужій землі. Нарешті з'являлася маркіза де Вільпарізіс. Подбати про екіпаж і посадити її, мабуть, чи не належало до обов'язків гінця. Але він знав, що ті, хто прибуває зі своїми людьми, тільки їхніми послугами й користується і мало дає на чай у готелі, а ще він знав, що вельможне панство зі старовинного Сен-Жерменського передмістя робить так само. Маркіза де Вільпарізіс належала одночасно до обох категорій. Деревуватий гонець звідси висновував, що від маркізи йому чекати нема чого і, даючи метрдотелеві та її покоївці садовити її саму і вкладати її речі, сумно думав про щасливу долю братів і підтримував той самий рослинний безрух.
Ми торкали повіддям коней; незабаром, об'їхавши залізничну станцію, звертали на путівець, і цей шляшок, від закруту, за яким обаполи тяглися гарні плоти, і аж до того місця, де ми звертали з нього і котили серед ріллі, скоро зробився для мене таким самим рідним, як комбрейські дороги.