І йому стали безконечно дорогі ті хвилини, проведені у неї ввечері, коли він садовив її собі на коліна, розпитував її, що вона думає про те і про се, коли він робив огляд тим благам, які вона так цінувала. Ось чому після обіду він одвів Одетту набік і став палко дякувати їй, намагаючись показати їй розмір своєї вдячности й переконати, що вона здатна звести для нього цілу ступанку раювання, і найвище раювання буде в тому, щоб уберегти його, поки триватиме його кохання і поки він з цього боку вразливий, від ревнощів.
Коли назавтра Сванн покинув гостинку, лило як з цебра, а до його послуг була тільки відкрита вікторія; хтось із приятелів зголосився одвезти його додому в екіпажі, а що Одетта, покликавши його до себе, тим самим довела, що нікого до себе не чекає, то Сваннові можна було зі спокійною душею і легким серцем, замість мокнути під дощем, їхати додому спати. Але його відразу ж обсіли сумніви: ану ж Одетта, побачивши, що він не дорожить своїм правом проводити з нею всі пізні вечори без винятку, скасує цей привілей саме тоді, коли він буде такий йому любий?
З'явившись у неї аж по одинадцятій, він перепросився, Одетта ж відповіла, що зараз і справді дуже пізно, що буря розшарпала їй нерви, що в неї болить голова, і заявила, що дасть йому посидіти з півгодини, не довше, до півночі; скоро вона відчула втому й захотіла спати.
— Отже, сьогодні жодних катлей? — спитав він. — А я так розраховував на гарненьку маленьку катлею.
Вона відповіла йому набурмосено й нервово:
— Ні, ні, коханий, сьогодні жодних катлей, ти ж бачиш, мені зле.
— Може, тобі від цього стало б краще, але я не наполягаю.
Вона попросила його погасити світло перед відходом, він запнув запону й пішов собі. Опинившись удома, він раптом подумав: а що як Одетта когось чекала, що як вона прикинулася втомленою і попросила його погасити світло лише на те, аби він повірив, ніби вона збирається на боковеньку, а насправді — тільки він за поріг, вона знову запалить вогонь і впустить того, хто мав провести з нею ніч? Він зиркнув на годинника. Минуло уже майже півтори години відтоді, як він покинув її. Він вийшов з дому, узяв візника і велів зупинитися біля її дому, у завулку, перпендикулярному тій вулиці, куди виходили зади її дому і звідки він стукав іноді у вікно її спальні, щоб вона йому відчинила; він спустився з повозу, довкола стояла пітьма і пустка, він ступив кілька кроків і опинився біля її дому. Серед темних вікон, погашених уже давно, він побачив тільки одне, звідки витікав крізь віконниці вичавлюваний ними таємничий золотавий сік світла, яке заливало кімнату і стільки разів ще здалеку радувало серце Сванна; тільки-но він, дійшовши до цієї вулички, помічав його, як воно ніби вістило: "Вона там і чекає на тебе", проте нині воно жалило його в серце: "Вона там із тим, кого виглядала". Йому нетерпеливилось довідатися, з ким же це вона, він прокрався попід стіною до освітленого вікна, але крізь слупчик віконниць не міг нічого бачити; у нічній тиші чувся тільки приглушений гомін розмови. Звісно, йому боліло дивитися на це світло, в золотистому ореолі якого рухалася за вікном незрима і ненависна парочка; йому боліло чути тихий гомін, знак присутности того, хто прибув сюди після її відходу, знак брехливосте Одетта, яка раювала в цю хвилину з іншим. А проте він був радий, що прийшов, душевна мука, яка вигнала його з дому, втратила разом з безпричинністю і гостроту, втратила саме тепер, коли Одеттине життя, яке викликало досі в нього болісну і безсилу підозру, було он там, у його руках, яскраво освітлене лампою, і коли Одетта, сама того не підозрюючи, стала полонянкою цієї кімнати, де він, якби захотів, міг упіймати її на гарячому і накрити; ні, краще постукати, як стукав він щоразу, коли наїжджав пізненько; так Одетта принаймні довідається, що йому все відомо, що він бачив світло і чув розмову; і якщо він допіру уявляв собі, як Одетта сміється разом з іншим з його легковірности, то зараз йому здавалося, що вони нині у блаженному невіданні, що пошили в дурні не вони його, а він їх, адже вони думають, ніби він за тридев'ять земель од них, тоді як Сванн, — тепер він уже точно знав, — ось зараз візьме й постукає у віконницю. І може, те майже приємне відчуття, яке він спізнавав у дану мить, не пов'язувалося ні з тим, що розв'язався його сумнів, ні з тим, що ущух біль: це швидше скидалося на гру розумову. Коли він закохався, речі знову набули для нього тієї дещиці привабливости, яку вони мали в його очах раніше, але тільки якщо їх осявав спогад про Одетту, а нині ревнощі воскресили в ньому іншу прикмету його допитливої юности: жагу до істини, але до істини, яка стояла між ним і його коханкою, істини, яка діставала світло від неї, істини щиро суб'єктивної, яка пропонувала для вивчення одну однісіньку річ, річ нечуваної вартости, річ таку пречудову, що в пізнанні її не крилося майже нічого корисливого, — вчинки Одеттині, її стосунки, її наміри, її минуле. Раніше Сванн не надавав великої ваги дрібним учинкам та щоденним жестам якоїсь особи, коли він чув пащекування про когось, то пропускав його повз вуха, а якщо й дослухався, то лише з нечестивої цікавости, в такі хвилини він вважав себе жалюгідним сіряком. Але в незвичну пору його життя, в пору кохання, суб'єктивний первень досяг у Сванна такої глибини, що цікавість, з якою він колись вивчав історію, нині пробуджував у ньому побут коханої жінки. І все, чого він ще вчора посоромився б, — підзори у вікно, а завтра — хто знає? — може, спритні розпити сторонніх, підкуп служників, підслухи біля дверей, — стало для нього тим самим, що розшифрування текстів, зіставлення свідчень, тлумачення старовинних пам'яток, тобто стало методом наукового дослідження, наділеним безперечною інтелектуальною вартістю, таким доречним при пошуках істини.
Збираючись уже стукати в віконницю, він відчув сором на думку, що Одетта довідається про його підозри, про його повернення, про його стояння під вікном на вулиці. Вона часто казала йому, які їй осоружні ревнивці, коханці-підглядачі. Він чинить украй негарно, Одетта тепер зненавидить його, тоді як у цю хвилину, поки він не постукав, вона, може, навіть зраджуючи, кохає його. Адже не раз уже чиєсь щастя занапастив отакий нетерпець вдовольнити негайно свою жагу. Проте бажання дошукатися істини взяло гору — в цьому, як думав Сванн, найшляхетніший порятунок. Він переконував себе, що за цим змережаним світловими пасмугами вікном — як за тисненою золотом палітуркою коштовного рукопису, до чиїх художніх скарбів не може залишатися байдужим навіть учений дослідник, — за рамою вікна перед ним відкриється справжній стан речей, а за те, щоб знати його, він ладен був накласти головою. То була доведена у нього до сласноти жадоба пізнати істину в цьому єдиному сувої, зникомому й коштовному, прозірчастому, такому теплому й чудовому. До того ж перевага, яку, на його думку, він мав перед ними, — а відчувати таку перевагу йому було дуже важливо, — полягала не так у самому знанні, як у змозі показати їм, що йому відоме все. Він став навшпиньки. Постукав. Його не почули, він стукнув ще раз, дужче, гомін змовк. Чоловічий голос (натужуючи слух, Сванн силкувався розпізнати, у кого ж воно з Одеттиних знайомих такий голос) запитав:
— Хто там?
Сванн так і не впізнав цього голосу. Він постукав ще раз. Хтось відчинив вікно, потім віконниці. Давати задки було вже пізно, а що зараз Одетта мала збагнути все, він, щоб не здаватися надто нещасним, надто ревнивим і цікавим, гукнув недбало й весело:
— Не. хвилюйтеся, я проходив мимо, побачив світло і захотів дізнатися, чи вам не краще.
Він звів очі. Перед ним у вікні стояло двоє старих, один з них тримав лампу, і тоді він побачив кімнату, кімнату зовсім незнайому. Звикнувши, коли він приходив до Одетти пізно, пізнавати її вікно з того, що тільки одне з однакових вікон світилося, він помилився і постукав до сусіднього вікна в домі поруч. Він одійшов, перепросившись, од вікна і повернувся до себе, врадуваний тим, що утамування цікавосте не підважили їхнього кохання і що, вдаючи щодо Одетти байдужість, він своїми ревнощами не показав їй, що кохає її без міри, а саме такий доказ раз і назавжди звільняє коханця, який дістає його, від повинности кохати однаково сильно.
Про свою знегоду Одетті Сванн не сказав нічого, і сам перестав про неї думати. Але часами думка його мимоволі натикалася на спогад про цей випадок, дошкуляла йому, вганялася глибше, і Сванн відчував гострий біль у серці. Біль цей був ніби фізичний, бо Сваннові думки були безсилі полегшити його, але якби тільки фізичний! Адже фізичний біль незалежний од думки, думка може зосередитися на ньому, ствердити, що він зменшився, що він на мить ущух! Але цей біль думка відновлювала тим, що нагадувала про нього. Хотіти не думати про нього — означало все ще думати про нього, все ще від нього страждати. І коли за розмовою з приятелями він про свій біль забував, нараз чиєсь випадкове слово змушувало його мінитися на виду — так спотворюється обличчя у пораненого, коли чиясь незграбна рука необережно торкається до враженого місця. Покидаючи Одетту, він був щасливий, спокійний, згадував її усмішки, лукаві, коли вона говорила про того чи того їхнього знайомого, і ніжні, коли вона озивалася до нього, згадував, яка важка була в неї голова, коли вона, відмовляючись тримати її, схиляла, майже мимоволі впускала її на його уста, як це робила вперше в кареті, згадував млосні погляди, які вона, мерзлякувато припадаючи до його плеча головою, кидала на нього, коли він її обіймав.
Але одразу ж ревнощі, ніби то була тінь його кохання, творили йому двійника нового усміху, яким Одетта обдарувала його ще сьогодні ввечері, але який нині сміявся зі Сванна і повнився коханням до іншого, двійника нахилу її голови, впущеної на інші уста, і всіх знаків ніжносте, яку Одетта виявляла тепер не до нього, а до іншого. І всі солодкі спогади, які він ніс із собою від неї в серці, були ніби шкіцами, начерками (подібними до тих, які нам пропонує декоратор), і за ними Сванн намагався уявити, який любовний вогонь і яку млість викликали у неї інші. І зрештою він уже шкодував про кожне заласся, звідане з нею.