Чи варто туди йти? Думаю, що варто, ніколи не вгадаєш, може, ті сучі сини все поховали. Уамбіси, зібравшись довкола розвідника, розпитують його, він відповідає упівголоса, підкріплюючи свої слова жестами та легкими кивками. Потім вони розділяються на три групи – з хазяїном, Пантачею і Ньєвесом на чолі – і прямують слідом за двома уамбісами, які мачете прокладають у гущавині стежку. Тишу порушує тільки шурхотіння їхніх кроків та шелест високої трави й гілок, які сплітаються за їхніми спинами. Вони довго так ідуть і раптом світло стає яскравіше, ближчає, навскісне проміння продирається крізь гущавину, яка переходить у рідколісся й молоду парость. Вони зупиняються, неподалік видно край лісу, розлогу галявину, хижки, спокійні води озера. Хазяїн і християни роблять ще кілька кроків, дивляться. Хижки скупчилися на голому пагорбі, біля озера, а за селищем жовтіє плаский берег, який здається безлюдним. Праворуч тягнеться перелісок, сягаючи майже до хижок. Нехай Пантача зі своїми людьми нападе звідти, і мурати кинуться в цей бік. Пантача повертається до уамбісів і, жестикулюючи, перекладає завдання, а вони слухають і притакують. Потім, нахилившись, віддаляються один по одному, розсуваючи ліани. Хазяїн, Ньєвес та інші ще раз позирають у бік селища. Зараз помітно ознаки життя. Між хижками видніється група людей – що в них на головах: клунки, глечики чи, може, кучми волосся? – яка прямує до озера в супроводі крихітних фігурок, чи то собак, чи то дітей. Ньєвесе, ти бачиш що-небудь? Каучуку не бачу, хазяїне, але на палях щось висить, можливо, то шкури сохнуть. І хазяїн: нічого не розумію, адже в цих місцях ростуть каучукові дерева, мабуть, скупники каучуку вже побували тут. Ці мурати – страшні ледарі, навряд чи вони надсаджуються на роботі. Хрипкі голоси уамбісів, які перемовляються між собою, звучать дедалі різкіше. Сидячи навпочіпки, стоячи або залізши на дерева, уамбіси уважно розглядають хижки, дивляться на розрізнені постаті на березі, на фігурки, що їх супроводжують. Зараз їхні очі вже не лагідні, а щось є в їхньому блиску від хижих вогників у зіницях голодного звіра, і навіть їхні м'язи грають, немов у голодного ягуара. Уамбіси нетерпляче, нервово стискають дмухальні трубки, торкаються луків, ножів, клацають зубами або гризуть ліани чи волокна тютюну. Фусія підходить до них, розмовляє, каже кілька слів, і вони у відповідь хриплять, плюються; їхні обличчя водночас веселі, збуджені, войовничі. Фусія, ставши на одне коліно біля Ньєвеса, оглядає селище. Постаті повертаються з озера, втомлено, важко ступаючи, розходяться між хижками. Десь розклали багаття: сірий димок, як маленьке деревце, тягнеться у сяюче небо. Гавкає собака, Фусія і Ньєвес дивляться один на одного, уамбіси підносять до рота дмухавки і визирають з кущів, але собаки не видно. Він гавкає час від часу зі свого сховку. А що, як ми коли-небудь повернемось і нарвемося в своєму селищі на солдатів? Хазяїне, ви ніколи не думали про щось таке? Ні. Я думав – повертаємо ми на острів і бачимо, що солдати націляються в нас із рушниць. Або ж довкола все спалене, жінки уамбісів мертві, хазяйки немає, солдати забрали її з собою. І Фусія: спочатку я трохи непокоївся, але зараз уже ні. Хазяїне, вам ніколи не бувало страшно? Ні, тому що я знаю – бідняки, які піддаються страху, лишаються до кінця днів своїх бідняками. А Ньєвес: мене це не стосується, я завжди був бідняком, однак злидні не звільняли мене від страху. Бо ти, Ньєвесе, миришся зі злиднями, а я ні. Мені не пощастило, та це колись мине, рано чи пізно я стану багатієм. Ніхто в цьому, хазяїне, не сумнівається, ви завжди досягнете свого. І тут ранкову тишу порушує ревіння голосів: то уамбіси, оглушлива лементуючи, вискакують з переліска і біжать у бік селища; вони вимахують руками, видираються на пагорб. Поміж їхніми голими тілами майорять білі штани Пантачі, чутно його вигуки, які нагадують регіт птаха чікуа. Тепер уже гавкає багато собак, а з хижок з вереском вискакують люди і, спотикаючись, штовхаючись та налітаючи одні на одних, безладна біжать схилом до лісу. Тепер їх уже можна бачити виразно: це жінки. Позаду Ньєвеса й Фусії уамбіси пронизливо верещать, стрибають, гілки довкола тремтять, птахів уже не чути. Хазяїн озирається, вказує на місцевість і на жінок, які втікають: ну, давайте вперед. Але уамбіси ще кілька секунд стоять на місці, розпалюючи себе криками, пирхаючи й тупаючи ногами; раптом один з них підіймає дмухавку й біжить, перестрибуючи вузьку смугу заростей, що віддаляє уамбісів від галявини; коли він добігає до відкритого простору, решта вже біжить за ним з набряклими від крику шиями. Лоцман і Фусія теж біжать. На галявині жінки підносять руки до неба, метушаться, падають на землю, а потім одна за одною зникають, поглинуті навалою чорно-червоних тіл. Попереду й позаду не вмовкають крики, які ніби видає світлястий пил, що оточує Фусію та Ньєвеса, поки вони підіймаються схилом. У селищі муратів уамбіси шмигають між хижками, розвалюють тонкі стінки, ударом мачете збивають на землю покрівлі з пальмового листя, одні закидають камінням проломи, інші гасять багаття, усі хитаються, як п'яні. Фусія підходить до них, Пантача сидить на великому глиняному глеку, спітнілий, з вибалушеними очима, з роззявленим ротом, і вказує на вцілілу хижку: там якийсь старий. Так, я умовляв їх, хазяїне, але марна річ, вони відтяли йому голову. Деякі уамбіси вже заспокоїлися, нишпорять тут і там, тягнуть шкури, кульки каучуку, ковдри. І складають їх посеред галявини. Крики долинають тепер з одного місця – то верещать жінки, зігнані в очеретяний каркас хижки. Троє уамбісів байдуже назирають за ними з відстані кількох кроків. Хазяїн і Ньєвес входять до вцілілої хижки. Два уамбіси стоять навколішках, нахилившись над розпростертим на долівці тілом, – видно короткі зморшкуваті ноги, живіт, худі, незарослі груди, ребра, обтягнуті землистою шкірою. Один з уамбісів озирається і показує пальцем на відрізану голову, з якої стікають маленькі пурпурові краплини. Однак з отвору між кістлявими плечима все ще струмує, – от собаки! – густа темна кров, – лише поглянь на них. Але Ньєвес, задкуючи, мов рак, уже покинув хижку. Два уамбіси не виказують ніякого збудження, очі в них порожні, байдужі. Вони мовчки, незворушно слухають Фусію, який кричить, розмахує револьвером; коли він змовкає, уамбіси виходять з хижки, біля порога стоїть Ньєвес і, спершись на стіну, блює. А Фусія: ні, страх у тебе ще не минув, але не соромся, від такого видовища кожного може знудити, бачиш, що встругнули, сучі діти. Куди ж дивився Пантача? Навіщо я віддаю накази? Вони ніколи не навчаться поводити себе як люди, чорт забирай, першого-ліпшого дня зітнуть нам голови. Та я змушу цих паскуд слухатися, хоча б довелося пустити в хід револьвер. Вони повертаються на галявину, й уамбіси розступаються. На землі лежить здобич: шкури кайманів, оленів, диких кабанів, ящірок і змій, гарбузові дзбани, намиста, каучук, в'язки отруйного зілля. Жінки так само кричать, закочуючи очі, собаки гавкають, а Фусія роздивляється шкури на світлі, прикидає вагу каучуку. Ньєвес сідає на повалений стовбур. До нього підходить Пантача. Ньєвес запитує: цей старий був чаклуном? Хто знає, але він не пробував утікати; коли ми увійшли, він сидів спокійно й палив якесь зілля. Старий закричав? Можливо, та я не чув. Спершу я хотів їх стримати, а потім відступився й вийшов, бо в мене тремтіли ноги і навіть не відчув, коли обробився. Хазяїн, власне, не тому розлютився, що вони вбили старого, а тому, що вони не послухалися. Та й здобичі майже ніякої, ті шкури зіпсовані, каучук найгіршого гатунку, як же йому не лютувати. Але чому він удає, що не хворий? Ми християни, а на острові якось забуваєш, що дикуни – це дикуни, проте зараз це видно напевне, так неможливо далі жити, якби в мене було масато, то я б напився. Ти дивись, вони ще й сперечаються з хазяїном, ну й розлютився ж він.
Голос Фусії, якого обступили щільним колом уамбіси, ледве чути; дикуни несамовито гарчать, погрожують кулаками, плюються, тремтять від гніву. Над їхніми розпатланими чупринами з'являється рука хазяїна, озброєна револьвером. Він стріляє в небо – і уамбіси замовкають, стріляє вдруге – і жінки замовкають також. Лише собаки далі гавкають. А Пантача: чому хазяїн хоче зразу повертатися? Уамбіси змучені, я також змучений, уамбіси хочуть відзначити сьогоднішню подію, бо вони наражаються на небезпеку не задля каучуку чи шкур, а задля власного задоволення, колись вони знавісніють не на жарт і переб'ють нас усіх. І Ньєвес: річ у тім, що хазяїн хворий, Пантачо, він удає, що ні, однак не може цього приховати. Хіба раніше в таких випадках він не любив розважитись? А зараз навіть не дивиться на жінок і весь час лютує. Можливо, він скаженіє через те, що йому не вдається розбагатіти? Тепер Фусія й уамбіси жваво розмовляють – уже не чути виття, лютих вигуків, деякі обличчя повеселіли. Жінки мовчать, притискаючись одна до одної й обіймаючи своїх дітей та собак. А Пантача: він хворий? І Ньєвес: ясна річ, якось уночі, тоді Хум ще не відплив з острова, я увійшов і побачив, як жінки натирають йому ноги живицею, а він: чорт забирай, геть звідси. Розлютився, бо не хотів, щоб знали, що він хворий.
Фусія дає уамбісам настанови, і уамбіси зв'язують шкури, завдають собі на плечі кульки каучуку, нищать усе, що хазяїн забракував. Пантача й Ньєвес підходять до Фусії, і він: ці сучі діти щоразу нахабніють, не хочуть слухатись, ображають мене, чорт забирай, але я їх ще провчу. А Пантача: бо ви їм не дозволили відсвяткувати, хазяїне. І Фусія: дурню, адже довкола повно війська, ти, стовпе неотесаний, якби вони напилися, то святкували б два дні, покидьку, а ти перший був би серед них, тим часом могли б повернутися мурати чи наскочити солдати. Я не хочу ризикувати через таку дурість, нехай несуть товар до річки, чуєш, покидьку, і швидко. Кілька уамбісів уже спускаються схилом, Пантача, чухаючись, іде за ними, підганяє їх, але вони спускаються поволі, неохоче, мовчазні й понурі. Ті, що лишилися в селищі, бурмочуть, тиняються з одного боку в інший, уникаючи зустрічі з Фусією, який стежить за ними, стоячи посеред галявини з револьвером у руці.