Тоді Огюстіна метнулася до кухні й вискочила звідти, озброєна ще й сікачем.
Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:
— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.
— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.
Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.
Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:
— Накинь їй кілька франків!
— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! — Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював.
Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огюстіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огюстіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:
— Au revoire, Madame! Bonne chance! [71]
Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.
— Мені анітрохи не жаль,— сказала Ніколь.
— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі.
Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.
— Далі так тривати не може,— сказала Ніколь.— Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.
— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.
— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.
Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будь-коли, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. Її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.
— Зрештою, що це тобі дає?
— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшується. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.
Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він говорив на якусь абстрактну наукову тему; опанована тривогою, вона вигукнула: "Діку!" — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмикнув свою руку й додав:
— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звичайно, не тільки про тебе.— Він прикрив їі руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?
То була моторна яхта Т.-Ф. Голдінга; ледь погойдуючись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.
— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажирів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.
— Але ми майже не знайомі з Голдінгом,— заперечила Ніколь.
— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений?
Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже сутеніло, і над палубою "Марджіна" безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь знову занепокоїлася.
— Здається, в нього сьогодні гості...
— Це просто радіо.
Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому костюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:
— Невже це Дайвери до нас завітали?
— Гей, на "Марджіні"! Спускайте трап!
Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.
— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати.
На кормі невеличкий оркестр грав:
Скажи лише слово — і я твоя,
Та доки не скажеш, не нарікай...
Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер знявся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторкнувся. Ніколь з кожною хвилиною все більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба віддалили їх в останні роки від світського життя, створивши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізоляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ніколь вважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.
Коли вони проходили через великий салон, їм здалося, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної музики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами вирізнялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різнобарвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигукнула:
— Томмі!
Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальністю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, скоріше, прилягли на патриціанське ложе. Вродливе обличчя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритянським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мови, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пружність рухів, натренована в боротьбі з таємничими небезпеками,— все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійсності, вона сказала легким, недбалим тоном:
— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?
Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.
— П’ять років,— хрипко провадила вона далі, немовби наслідуючи чийсь голос.— Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!
Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.
— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d'héroïsme — il faut faire les grandes compositions. [72]
— Говоріть зі мною по-англійському, Томмі.
— Parles français aves moi, Nicole. [73]
— Але це не одне й те саме — по-французькому можна говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гідності, ви це знаєте. А по-англійському не можна говорити про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.
— І все-таки я...— Він раптом захихотів.— І все-таки я й по-англійському герой, сміливець і так далі.
Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.
— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно,— сказав він.
— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?
— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.
— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.
Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.
— Еге ж, я все-таки герой,— мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома.— Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.
Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості,— вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...
Вона спитала:
— А хто ця жінка в білій сукні?
— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.
Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.
— ... він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в chemin-de-fer, [74] і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...
Томмі засміявся і сказав:
— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.
Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.
До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його проханню — що "Марджін", мовляв, одразу після обіду рушить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік однаково вже подзвонив шоферові в Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й залишив машину коло "Кафе союзників", де їм неважко буде знайти її.
Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс.