— Ні, він пішов, пізно.
Тепер я так само залюбки заходився б сприяти розривові
Робера з коханкою, як кілька годин раніше сприяв би тому, щоб він поїхав з нею назавжди. У першому випадку Сен-Лу назвав би мене зрадником, а в другому родина охрестила б мене його злим генієм. А проте за ці кілька годин я нітрохи не змінився.
Ми повернулися до салону. Не побачивши з нами Робера, маркіза де Вільпарізіс підозріло, глузливо і не дуже співчутливо перезирнулася з паном де Норпуа, — таким поглядом ми показуємо на не в міру ревниву жону або на занадто ніжну матір (з них часто збиткуються) і такий погляд означає: "Еге! Чи не було тут якої бурі?"
Робер приніс коханці чудовий клейнод, якого він, за умовою, не мав би їй дарувати. Зрештою вийшло одне до одного: від подарунка вона відмовилась і, попри всі умовляння, так і не взяла його. Дехто з Роберових товаришів переконував, що в цій її вдаваній безкорисливості криється тонкий розрахунок: міцніше прихилити його до себе. Але їй не залежало на грошах, хіба лиш на тому, щоб протрясти їх. Я сам бачив, як вона розкидала наліво і направо людям, яких мала за бідняків. "Зараз, — казали Роберові друзі, аби зіпсувати вражіння від якогось шляхетного вчинку Рахилі, — зараз вона, мабуть, хиляється по залі для глядачів у Фолі-Бержер. Рахиль — то загадка, правдивий сфінкс". Зрештою скільки жінок корисливих з біди, бо вони утриманки, через делікатність, яка не переводиться у таких жіночок, самохіть раз у раз ставлять перечіпки перед гойністю свого коханця!
Робер майже нічого не знав про зради своєї коханки і карався подумки тим, що було хіба абищицею проти справжнього Рахилі-ного життя, життя, яке починалося допіру потому як він із нею прощався. Про її зради він майже нічого не знав. Та якби вони й дішли до його відома, це б не похитнуло його віри в Рахиль. Бо за дивним законом природи, чинним у найскладніших суспільствах, люди живуть у цілковитому невіданні щодо коханої істоти. Стоячи по один бік шкляної перебірки, закоханий каже собі: "Це ангол, вона ніколи не буде моєю, мені залишається тільки померти, і все-таки вона мене кохає; вона так мене кохає, що, мабуть... та ні, цього бути не може". І, охоплений любовним вогнем, зболений душею від чекання, скільки клейнодів кидає він до ніг цієї жінки, скільки напозичається, щоб уберегти її від життєвих клопотів! А по той бік перебірки, крізь яку слова до нього не долітають, як не доходять слова крізь акваріум, люди мовлять: "Ви з нею не знайомі? Вам пощастило. Вона обібрала, зруйнувала бозна-скількох чоловіків. Найпослідуща гультяйка. Дурисвітка!" І, може, люди не так уже й помиляються, взиваючи її цим словом, бо навіть скептик, який не безтямно закоханий у цю жінку, якому вона просто подобається, каже своїм товаришам: "Ба ні, голубе, це не кокотка, може, вона й мала захоплення, але це не продажна жінка, а як вона вже й продається, то дуже дорого. Або п'ятдесят тисяч франків, або нічого". І саме він і витратив на неї п'ятдесят тисяч франків, маючи її лише один раз, але вона, знайшовши в ньому спільника, граючи на його марнославстві, зуміла переконати його, що він із тих, хто її мав задурно. Таке наше суспільство: в ньому навіть ті, кого видно наскрізь, навіть ті з них, хто найославленіший, всі ніби під заслоною шкаралущі, кокона, якоїсь розкішної дивогляді. У Парижі Сен-Лу не кланявся двом порядним людям, говорив про них не інакше, як із тремтінням у голосі й називав їх сутенерами: їх обох зруйнувала Рахиль.
— Я каюся лише в одному, — стиха сказала віконтеса де Мар-сант. — Даремне сказала йому, що він чинить негарно. Йому, цьому чудовому, єдиному, незрівнянному синові сказати перед його від'їздом, що він чинить негарно, — краще б уже мене вдарено києм, я ж бо знаю,, що як його й чекає увечері розривка (а в нього їх так мало!), я все одно зіпсувала йому вечір, скривдивши його словом. Але я вас не затримую, пане, адже ви квап; грся.
Коли віконтеса де Марсант прощалася зі мною, вона сумувала. Сумувала за Робером, і її сум був щирий. Аж це вона перекинулася знову світською дамою і перестала щирувати:
— Мені було страх як цікаво, я така рада,така щаслива, що побалакала з вами. Дякую! Дякую!
Міна її була покірна, а погляд вдячний і захоплений, ніби розмова зі мною потішила її непомалу. Цей її урочий погляд так чудово був до пари чорним квітам на її білій сукні з розводами: це був погляд світської дами, обізнаної зі своїм ремеслом.
— Але я, пані, ще не виходжу, — заперечив я, — чекаю на пана де Шарлюса — ми підемо разом.
Маркіза де Вільпарізіс почула мої останні слова. Вони її, мабуть, прикро вразили. Якби не йшлося про те, що неспроможне зачепити такого роду почуття, я подумав би, що образив сором'язливість маркізи де Вільпарізіс. Але ця думка мені не спала. Мені було добре з дукинею Ґермантською, з Робером, з віконтесою де Марсант, із паном де Шарлюсом, з маркізою де Вільпарізіс, я так і цокотів із ними, сипав як горохом.
— Ви збираєтеся йти з моїм сестринцем Паламедом? — спитала маркіза де Вільпарізіс.
Гадаючи, ніби вона зрадіє, дізнавшися про нашу приязнь із її улюбленим сестринцем, я весело відповів: "Він попросив мене піти разом. Я дуже потішений. Ви не уявляєте, як ми з ним дружимо, і я думаю — ми з ним невдовзі зійдемося ще ближче".
Невдоволення в маркізи де Вільпарізіс змінилося виразною тривогою.
— Не ждіть його, — стурбовано сказала вона мені, — він зараз розмовляє з князем фон Фаффенгаймом. Про домовленість із вами він, мабуть, забув. Ну, йдіть, ідіть, поки він стоїть до вас плечима.
А я не поспішав до Робера та його приятельки. Але маркіза де Вільпарізіс не могла дочекатися, коли ж я нарешті піду і я, гадаючи, ніби вона хоче перебалакати з сестринцем про щось важливе, попрощався. Обік неї дебелився по-олімпійському пишний дук Ґермантський. Кожен член його тіла нібито свідчив про казкові його багатства, ущільнювався завдяки цьому багатству буцімто на те, щоб сотворити цю таку коштовну людину; його багатство було перетоплене в один людиноподібний виливок. Коли я підступив до нього попрощатися, він підвівся ґречно з крісла, і я відчув марудну, тужаву тридцятимільйонну масу, що її урухомило, підняло і поставило переді мною старе французьке виховання. Мені здавалося, ніби це статуя Зевса Олімпійського, яку Фідій начебто вилив із щирого золота. Така міцна була влада єзуїтського виховання над дуком Ґермантським, точніше сказати, над його тілом, бо на його розум вона так глибоко не впливала. Дук Ґермантський сміявся зі своїх власних дотепів, але його не смішили дотепи інших людей.
На сходах на мене нагукали:
— Це ви так на мене, пане, чекаєте?
То був барон де Шарлюс.
— Чи не бажаєте пройтися пішки? — сухо спитав він, коли ми вийшли на подвір'я.
— Пройдімося, поки не трапиться фіакра.
— Вам треба зі мною побалакати, пане бароне?
— Авжеж, ви вгадали, мені треба вам дещо сказати, ось тільки не знаю, чи скажу. Звісно, я розумію, що для вас це дуже цікаво. Але воднораз передчуваю, що людина мого віку, коли починає мріяти про спокій, то це може породити безладдя в моєму житті, змусить по-дурному гаяти час. Не знаю, чи варті ви того, щоб я задля вас заварював цю кашу, я не маю приємности знати вас настільки, щоб на щось наважитися. Зрештою, може, ви не маєте охоти дістати від мене те, що я міг би вам дати, може, справді не слід турбуватися, бо, повторюю вам по щирості, мені це нічого, окрім клопотів, не заповідає.
Я сказав, що в такому разі треба про це забути. Припинення перемовин, мабуть, не було передбачене бароном.
— Даремно ви делікатність розводите, — урвав він мене. — Нема нічого приємнішого, ніж опікуватися людиною, яка варта цього. Для найкращих із нас захоплення мистецтвом, любов до антики, до колекціонування, до садівництва — це сурогат, ерзац, алібі. З глибини нашої бочки ми, як той Діоген, волаємо людину. Вирощуємо бегонії, стрижемо тиси за браком чогось ліпшого, бо тиси і бегонії податливі. Але ми воліли б присвятити себе викохуванню людини, якби були певні, що вона того варта. У цьому вся суть. Ви повинні бодай трошки знати себе. Варті ви цього чи не варті?
— Я зроду не завдам вам, пане, аж стільки мороки, — сказав я, — і повірте, все, що ви для мене зробите, матиме для мене велику вартість. Я глибоко зворушений тим, що ви вшанували мене своєю увагою і виявили бажання бути мені корисним.
На мій превеликий подив, барон подякував мені майже захоплено, і з раптовою довірою, що вразила мене ще в Бальбеку невідповідністю його різкому тонові, узяв мене під руку.
— З молодого недосвіду й легкодумства ви можете ляпнути щось таке, що може розвести нас у різні боки назавжди, — зауважив він. — А зараз, навпаки, ви мене розчулили, і я ладен зробити для вас усе, що можу.
Досі йдучи зі мною під руку й кажучи мені, хоча й з-пишна, добрі слова, пан де Шарлюс то впинався в мене пильним, проникливим, твердим поглядом, яким він вразив мене при нашій вранішній зустрічі під бальбецьким казино, і навіть за кілька років перед тим, біля рожевого терника, в тансонвільському паркові, коли він стояв поруч із пані Сванн, яку я тоді вважав за його коханку, то пас так невідривно очима фіакри, які о цій порі снували по вулиці, що деякі фурмани зупинялися, ніби на нашу вимогу. Але пан де Шарлюс махав їм їхати порожнем.
— Жоден мені не підходить, — казав він, — не ті ліхтарі, не по дорозі. Мені б хотілося, — вів далі він, — щоб ви мене правильно зрозуміли: моя пропозиція геть безкорислива, і я роблю її лише з доброзичливосте до вас.
А ще мене вразило (більше, ніж у Бальбеку), як сильно баронова вимова нагадувала Сваннову вимову.
— Ви, гадаю, досить розумні, щоб не подумати, що я звертаюся до вас за "браком знайомих", зі страху самотности й нуди. Про моїх родичів я вам не нагадую — я думаю, що хлопець вашого віку, виходець із дрібної буржуазії (він з утіхою наголосив на цих двох словах) має знати французьку історію. Бо ці люди з мого кола невігласи, як лакеї, і не читають нічогісінько. Колись прислужували королям магнати, а нині магнати стоять на одній дошці зі служниками. Проте молоді буржуа, як оце ви, — люди очитані. Ви, звичайно, самі здорові знаєте, як гарно сказав Мішле про моїх родаків: "Усесилі Ґерманти уявляються мені направду великими людьми.