До того ж, ніхто інший і не пробував так упадати коло нас. Досить було бабусі поцікавитися, яку книжку читає маркіза де Вільпарізіс, або похвалити фрукти, що передала маркізі її приятелька, і за годину лакей підносив нам від неї книжку або овочі. А згодом, коли при зустрічі з нею ми дякували, вона мовби виправдовувалася, пояснюючи, в чому користь від такого приносу: "Це ніякий не шедевр, але газети приносять пізно, треба ж щось читати". Або: "Знаєте, на морі завжди безпечніше мати добрі і тільки добрі овочі".
"Здається, устриці вам не смакують, — сказала маркіза де Вільпарізіс, посилюючи мою нехіть: живе устричне м'ясо бридило мені більше, ніж ослизлість медуз, які каляли мені бальбецький пляж, — а тим часом тутешні устриці чудові! Ага, я скажу покоївці, щоб вона разом з моїми листами прихопила й ваші. Що ви кажете — дочка пише вам щодня? Де ви знаходите стільки тем?" Бабуся промовчала, очевидно, вважала, що відповідати на це запитання нижче її гідности, адже вона знай товкла мамі слова пані де Севіньє: "Тільки я отримаю твого листа, як уже починаю ждати наступного, я живу тільки твоїми листами. Мало хто здатен зрозуміти мене". Я боявся, як би бабуся не застосувала до маркізи де Вільпарізіс фінальної фрази: "Я шукаю цих небагатьох, а інших уникаю". Бабуся, змінюючи розмову, почала хвалити овочі, які маркіза де Вільпарізіс прислала нам напередодні. Овочі й справді були гарні, аж директор, притлумлюючи досаду, викликану тим, що ми не взяли вазочки з узваром, сказав мені: "Я, як і ви, куди ласіший на фрукти, ніж на всякий інший десерт". Бабуся сказала своїй приятельці, що овочі чудові, надто проти тих препоганих фруктів, які звикли подавати в готелі: "Я б не могла, — додала вона, — повторити за пані де Севіньє, що, аби нам заманулося скуштувати поганих овочів, то їх треба було б виписати з Парижа". — "А, кохана пані читає пані де Севіньє! Я з першого ж дня побачила у вас її "Листи". (Маркіза забула, що доти, доки вона не зіткнулась із бабусею в дверях, вона її не помічала.) А вам не здається, що її безнастанна опіка над дочкою дещо пересадна? Вона про це розводиться забагато і тому виглядає нещирою. їй бракує органічносте". Вважаючи суперечку за марну й уникаючи говорити про те, що їй дороге, з особою, нездольною її зрозуміти, бабуся прикрила "Спогади пані де Босержан" своєю торбинкою.
Здибаючи Франсуазу о тій порі (Франсуаза називала її "полуднем"), коли вона, у своєму гарному очіпку, оточена пошаною, йшла попоїсти з челяддю, маркіза де Вільпарізіс зупиняла її й розпитувала про нас. І Франсуаза, передаючи нам те, що доручила переказати нам маркіза: "Вона сказала: перекланюйтесь їм од мене", удавала голос маркізи де Вільпарізіс, думаючи, що буквально передає її слова, хоча спотворювала їх не менше, ніж Платон Сократові слова, а Іоанн Богослов Ісусові. Франсуазу, звичайно, увага маркізи де Вільпарізіс зворушувала. А все ж Франсуаза, мабуть, не йняла віри бабусі, гадаючи, що та бреше з класової солідарности (багатії всі одним миром мазані), коли запевняє, ніби маркіза де Вільпарізіс була колись гожа. Хоч і те сказати: сліди цієї гожости були ледве помітні, і відтворити по них змарнілу вроду важко було б і людині з тоншою художньою натурою, ніж у Франсуази. Бо аби зрозуміти, яка була ладна стара жінка, бачити було мало — треба було з'ясувати кожну її рисочку.
"Я колись запитаю її, чи я не помиляюся, чи правда, що вона пов'язана кров'ю з Ґермантами", — сказала бабуся й обурила мене. Як міг я повірити у спільне походження двох імен, одне з яких увійшло до мене в низьку і вбогу браму досвіду, а друге — в золоту браму уяви?
Ось уже кілька днів на дорозі з'являлася в помпезному екіпажі висока, руда, гарна, з величеньким носом принцеса Люксембурзька, прибула ненадовго на курорт. Якось її повіз зупинився біля готелю, лакей пройшов до директора, вернувся назад і виніс кошик чудових фруктів (де, як і в затоні, одразу зійшлися різні пори року) з візитівкою: "Принцеса Люксембурзька", де було написано кілька слів олівцем. Для якого принца крови, замешканого тут інкогніто, призначалися ці синьо-зелені, лискучі сливи, своєю кулястістю подібні до моря, яким воно було нині, прозорі виноградини, завислі на висохлому виноградді, наче ясний осінній день, і груші барви небесного ультрамарину? Навряд щоб принцеса хотіла візитувати приятельку моєї бабусі. А проте назавтра ввечері маркіза де Вільпарізіс прислала нам свіжий і золотавий виноградний кетяг, прислала слив і груш, і ми їх одразу впізнали, хоча сливи, як полуденне море, стали бузковими, а ультрамарин груш узявся плямами рожевих хмаринок. Уранці на пляжі влаштовувалися симфонічні концерти, і через кілька днів ми спіткали після концерту маркізу де Вільпарізіс. Переконаний, що твори, які я там слухаю (прелюдія до "Лоенгріна", увертюра до "Таннгейзера" тощо), передають найвищі істини, я з усієї сили намагався піднестися до них; щоб зрозуміти їх, я добував із себе, я вкладав у них усе найкраще, усе найглибше, що крилося тоді в мені.
Отож, ідучи після концерту додому, ми зупинилися на надбережжі з маркізою де Вільпарізіс, яка сказала, що замовила для нас у готелі крок-месьє[134] і молошну яєчню, і тут я побачив, як здалеку до нас наближається принцеса Люксембурзька, злегка спираючись на парасольку, аж її велике і гоже тіло набувало легкого хилу, виписуючи при цьому арабеску, улюблену серед жінок, які лишали вродою за імперії: скірні вимогам моди, вони опускали плечі, випростували спину, стискали стегна, витягали ногу з тим, щоб їхнє тіло, мов той футляр, ледь колихалося круг незримого навскісного стрижня, на якому воно трималося. Принцеса щоранку гуляла по пляжу, коли майже всі уже після купання ішли снідати, а сама вона снідала о пів на другу й поверталася до своєї вілли по вже давно покинутому пляжниками і розпеченому від сонця набережжі. Маркіза де Вільпарізіс відрекомендувала їй бабусю, хотіла відрекомендувати й мене, але забула моє прізвище і мусила спитати про це мене. А може, вона його і не знала, в кожному разі давно забула, за кого бабуся видала дочку. Очевидно, моє прізвище справило на маркізу де Вільпарізіс сильне враження. Принцеса Люксембурзька поручкалася з нами, а потім, розмовляючи з маркізою, вряди-годи оберталася й обіймала мене та бабусю тим ласкавим поглядом, у якому кільчиться поцілунок, що його шлють укупі з усмішкою немовляті на руках у мамки. Попри все своє бажання не підкреслювати, в яких високих сферах вона обертається, принцеса, очевидно, зле визначила відстань, бо не розрахувала сили свого погляду і він повнився такою ласкавістю, аж здавалося, — ще мить, і вона нас погладить, ніби двох утішних звіряток у Зоологічному саду, що вистромили свої писочки крізь ґрати клітки. Втім, така асоціація зі звірятами та з Булонським лісом за мить стала ще яскравіша. Тієї пори надбережжя кишіло від крикливих розносців, торгівців тістечками, цукерками, булочками. Не знаючи, як нам краще довести свою доброзичливість, її високість зупинила першого зустрічного розносця; але в того залишився тільки житняк, який кришать качкам. Принцеса взяла той буханець і сказала мені: "Це для вашої бабусі". Проте вручила його мені і додала з лукавим усміхом: "Віддайте їй сам", гадаючи, ніби я вщасливлюся тим, що між мною і тваринами не буде посередника. Наскочили ще й інші перекупники, принцеса набила мої кишені всім, що тільки вони мали: перев'язаними пакетиками, трубочками, бабами і льодяниками. Вона сказала мені: "їжте самі і почастуйте бабусю", а розплатитися з перекупниками звеліла негреняті в червоному атласному вбранні, яке ходило за нею хвостиком і дивувало цілий пляж.
Потім вона попрощалася з маркізою де Вільпарізіс і подала нам руку — мовляв, вона не робить різниці між нами та своєю приятелькою, вона з нами на рівній стопі, вона милостива до нас. Але цим разом принцеса поставила нас на драбині живих істот на щабель вище, бо дала відчути бабусі свою рівність із нами в ніжній материнській усмішці, якою ущедряють хлоню, прощаючись із ним як із дорослим. Завдяки диву еволюції, бабуся була вже не качка і не антилопа, а, якщо вжити пестливої мови пані Сванн, бебі. Нарешті, покинувши нас утрьох, принцеса рушила далі по сонячному надбережжі, вигинаючи свій чудовий стан, який, наче гадючка круг ціпочка, вився за нерозгорнутою парасолькою, білою з небесними розводами, якою підпиралася принцеса Люксембурзька. То була моя перша королівська високість, що трапилася на моєму шляху, перша, бо принцеса Матильда поводилася так, що її годі було поставити між високостями. Ще одна високість, як ми побачимо згодом, теж здивує мене своєю ласкою. Одну з одмін прихильности великих панів, добровільних посередників між потужниками і землянами, я звідав на собі другого дня, коли маркіза де Вільпарізіс заявила нам: "Вона у захваті від вас. Це жінка великого розуму, великого серця. Вона не така, як більшість державиць і принцес крови. Це людина з великої літери, — і не тямлячи себе від того, що вона може це нам сказати, додала переконано: — Гадаю, вона буде дуже рада знову зустрітися з вами".
Але того самого ранку, розлучившися з принцесою Люксембурзькою, маркіза де Вільпарізіс здивувала мене ще більше, і це вже виходило за межі ґречносте.
— То ви син діловода міністерства? — спитала вона мене. — Ага, здається, ваш батько премила людина. Зараз він відбуває дуже гарну подорож.
Кілька днів тому ми довідалися з маминого листа, що батько та його супутник, маркіз де Норпуа, згубили багаж.
— Багаж знайшовся, точніше, він і не губився. А було це так, — заходилася оповідати нам маркіза де Вільпарізіс, чомусь обізнана з подробицями цієї поїздки краще, ніж ми. — Оскільки мені відомо, ваш батько повернеться вже наступного тижня і до Альхесіраса, мабуть, уже не поїде. Йому хочеться провести зайвий день у Толедо, бо він великий шанувальник одного з Тіціанових учнів[135], — от вилетіло його ім'я, — а найкраще, що той малював, можна побачити саме там.
Я замислився: яким дивом у ті байдужі окуляри, крізь які маркіза де Вільпарізіс оглядала з досить далеченької відстані суцільну, мікроскопічну, каламутну суєту знайомої їй юрби, було вставлено в тій їхній частині, якою вона дивилася на мого батька, страховинні збільшувальні скельця, здатні так рельєфно і з найменшими подробицями показувати їй усе те, що є в мого батька привабливого, околичності, що змушували його вернутися, його митні клопоти, його пієтет до Ель-Ґреко, і, порушуючи всякі масштаби, являти лише його таким великим серед інших, зовсім маленьких, ніби того Юпітера, якого Ґюстав Моро[136]наділив, малюючи поряд із простою смертною, надприродно високим зростом?
Бабуся попрощалася з маркізою де Вільпарізіс, бажаючи трохи подихати повітрям біля готелю, поки нам не помахають у вікно, що сніданок подано на стіл.