Це рішення було перемогою в моральному плані, але у фінансовому було справжньою катастрофою. Річ у тому, що вартість Моглева, його парку та всіх цінностей, які знаходились у ньому, перевищувала суму, залишену в цінних паперах. Тому довелося віддати Бондюмонам частину лісів та земель і продати кілька ферм, щоб оплатити витрати на процес і вступ у права спадкоємства.
Так на очах у Жан-Ноеля і Марі-Анж, які з дня свого народження вважалися найбагатшими дітьми Парижа, тепер, коли вони вступили у пору юності, ^розвіялася друга половина обіцяного їм величезного багатства. Осиротілі, втративши батька й матір за однаково таємничих і трагічних обставин, вони вступали в життя самотні, обтяжені звичками й потребами багатих людей, діставши у спадщину тільки величезну напівсередньовічну фортецю, в якій вони не зможуть підтримувати в порядку навіть дах. Вони були вже в тому віці, коли могли оцінити своє становище, і починали дивитись навколо себе, та й на світ взагалі, досить тверезими очима.
На додаток до всього їм мали вчетверте змінити опікуна.
Одного жовтневого дня 1932 року Габріель з'явився до пані де ла Моннері і вручив їй ретельно складений звіт про доручене йому майно.
Він вирішив знову повернутись до армії й попросив Сільвену заручитись підтримкою Сімона Лашома, щоб його приписали до полку, який базувався на півдні Алжіру.
Пані де ла Моннері, як це не дивно, шкода було прощатися з Габріелем: вона звикла до нього протягом останніх місяців і відкрила в ньому багато позитивного.
"Шкода, — думала вона, — що він не зміг ужитися з моєю донькою".
Опікункою, замість Габріеля, призначили тітку Ізабеллу.
Моглев замкнули — там лишилися тільки Флоран із дружиною, щоб було кому провітрювати кімнати.
Балюстраду лоджії так і не полагодили. Обсипане каміння просто зібрали й склали збоку.
Лісовикові залишили кілька собак та двоє коней, щоб зберегти під досить непевним керівництвом майора Жілона — Габріель таки помирився з ним — бодай що-небудь для ловів... "Пан Жан-Ноель сам вирішить, що з цим робити, коли настане час..."
Крім того, Лісовик узяв на себе обов'язки управителя і довіреної особи.
Діставши призначення, Габріель востаннє приїхав до Моглева, де вийняв із скрині свій гарний червоний мундир, прикрашений орденами й медалями, і голубе кепі офіцера колоніальних військ, — все це дуже добре збереглось у нафталіні. Мундир був на Габріеля тепер трохи тісний, і йому здавалося, що в нього й голова виросла, бо кепі теж було мале.
Потім він спакував свої речі, взявши кілька реліквій на згадку про Франсуа й Жакліну.
Був вечір.
При тьмяному світлі лампи, яку ніс попереду старий Флоран, Габріель востаннє обійшов величезні зали, населені можновладними сеньйорами, неначе живцем замурованими в стіни, оглянув високу стелю з маленькими золотими розетками, схожими на зорі нічного неба, проминув лицарські обладунки з затиснутими в панцирних рукавицях припалими пилюкою прапорами і каміни, які роззявляли у півтемряві великі кам'яні пащі, щоб десь там, у глибині перетравити все, що проковтнули.
Надворі чекала машина — остання машина, яку Габріелеві подарувала Жакліна, єдине, що в нього лишилося від їхнього шлюбу й що він мусив продати, перед тим як сісти на пароплав.
— Щасти вам, пане граф... тобто пане капітан... — промовив Лісовик, злегка відвернувшись, щоб приховати хвилювання.
— Дякую, Лісовиче... Я вам напишу... — сказав Габріель, міцно тиснучи руку доїжджачого.
І життя його загубилося, наче той струмок, у пісках пустелі.
[1] Назва підручника латинської мови для початкових класів, складеного абатом Ломоном і запровадженого в усіх французьких школах.