Зелений дім

– Що це за дурниці?

Його голос тремтів, і Молодий кивнув головою: так, цього разу з нього вся пиха злетіла. Арфіст поставив склянку на стіл, почав неспокійно соватися, – ви що, знову тут сваритеся, хлопці? Не треба колотнечі, розмовляйте й далі по-дружньому, про Чапіро Семінаріо. А повії вже втекли з-за столу – Ріта, Сандра, Марібель аж підстрибували, Амапола, Гортензія попискували, як пташки, – і, скупчившись біля сходів, шепотілися, кліпали наляканими очима. Болас і Молодий взяли арфіста під пахви, понесли його майже в повітрі до кутка, де розміщувався оркестр.

– Чому ви його не вмовили? – пролепетала Дикунка. – Коли з ним говорити лагідно, він усе розуміє. Чому ви принаймні не спробували?

– Сховай револьвер, кого ти хочеш тут налякати? – вигукнула Чунга.

– Ти сама чула, як він мене обкладав, – сказав Літума. – А зараз образив лейтенанта Сіпріано, якого навіть не знає. Побачимо, чи ті, що криють усіх на чім світ стоїть, справді мають витримку й холодну кров.

– Ти, поліцаю, що з тобою? – заревів Семінаріо. – Навіщо цей спектакль?

А Хосефіно урвав його: вже нема чого вдавати з себе п'яного, сеньйоре Семінаріо, навіщо це зараз, краще визнайте, що злякалися, не в образу вам буде сказано.

– А той, його приятель, пробував їх спинити, – сказав Болас. – Мовляв, ходімо звідси, брате, не лізь у це. Але Семінаріо вже розпалився й відштовхнув його.

– І мене також, – докинула Чунга. – За те, що я крикнула: годі, що за неподобство, а розтуди вас, годі кажу!

– Ти, чоловік у спідниці, – прошипів Семінаріо. – Забирайся геть, бо я тебе продірявлю.

Літума тримав револьвер пальцями за дуло, дивлячись в пузатий барабан з п'ятьма отворами, і говорив неголосно, повчальним тоном: найперше треба пересвідчитися, чи він порожній, чи не лишилося якогось патрона.

– Він звертався ніби не до нас, а до револьвера, – сказав Молодий. – Принаймні так здавалося, Дикунко.

І тоді Чунга встала, пробігла залою й вискочила на вулицю, щосили грюкнувши дверима.

– Коли вони потрібні, то їх ніколи немає, – розповідала вона. – Я змушена була іти аж до пам'ятника Грау, лише там надибала двох жандармів.

Сержант обережно підняв зі столу один патрон, підставивши його під блакитне світло лампочки, – треба взяти патрон і зарядити револьвер. А Мавпа: ти втратив контроль над собою, братику, ходімо звідси, – і тоді Хосе, майже плачучи: не грайся так із тим револьвером, зроби, як радить Мавпа, братику, ходімо вже.

– Я не пробачу вам, що ви не сказали мені про те, що коїться, – мовив арфіст. – Крики братів Леон і дівчат тримали мене в напруженні, але такого я просто уявити собі не міг, бо гадав, що вони б'ються.

– Хто там міг уявити, маестро, – махнув рукою Болас. – Семінаріо теж витяг свій револьвер і водив ним у Літуми під носом, ми чекали, що ось-ось гримне постріл.

Літума й далі поводив себе спокійно, а Мавпа: не дозволяйте їм, спиніть їх, буде біда, скажіть їм ви, доне Ансельмо, вас вони послухають. Ріта й Марібель плакали, і Сандра: Літумо, подумай про свою жінку, – а Хосе: подумай про дитину, яку вона чекає, брате, не будь такий впертий, ходімо звідси. Все готово, сеньйоре Семінаріо, – мовив сержант, – я чекаю, щоб ви також приготувалися.

– Вони були, як закохані, до яких говорять і говорять, але все марно, бо вони літають у хмарах, – зіхнув Молодий. – Літуму зачарував револьвер.

– А Літума зачарував нас, – додав Болас, – і Семінаріо слухався його, мов хлопчик. Ледве сержант наказав йому, він розімкнув револьвер і вийняв усі патрони, крім одного. У бідолахи тремтіли пальці.

– Серце йому, напевне, підказувало, що він помре, – промовив Молодий.

– Готово, а зараз прошу покласти долоню на барабан і крутити його так, щоб не бачити, де знаходиться патрон. Крутити треба на повну швидкість, як рулетку, – вів далі сержант. – Тому це й називається російською рулеткою, розумієте, арфісте?

– Досить балачок, – крикнув Семінаріо. – Почнемо, ти, чоло задрипаний.

– Це ви вже вчетверте мене ображаєте, сеньйоре Семінаріо, – нагадав Літума.

– Мурашки по шкірі бігали, коли ми дивилися, як вони крутять барабан, – сказав Болас. – Немовби два хлопчиська – дзигу.

– Бачиш, які ці п'юранці, дівчино, – мовив арфіст. – Ризикують життям задля марнославства.

– Яке там марнославство, – заперечила Чунга. – Пияцькі вибрики, усе задля того, щоб спаскудити мені життя.

Літума відпустив барабан, – зараз треба кинути жеребок, кому бути першому, але чорт з ним, адже це я вас викликав, мені й починати. Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні і, заплющивши очі, натиснув на гачок: клац, і зацокотіли зуби. Літума зблід, і всі зблідли, роззявив рота, і всі пороззявляли роти. V

– Замовкни, Боласе, – сказав Молодий. – Бачиш, вона плаче?

Дон Ансельмо погладив Дикунку по голові, подав їй кольорову хустку – не плач, дівчино, це вже в минулому, що кому до того зараз? – а Молодий прикурив цигарку й затягнувся.

Сержант поклав револьвер на стіл і почав неквапом пити з порожньої склянки, але ніхто не сміявся. Його обличчя було, як у потопельника.

– Нічого не сталося, не хвилюйтесь, будь ласка, – просив Молодий. – Це вам зашкодить, маестро, присягаю, що нічого не сталося.

– Я пережив щось таке, чого ніколи в житті ще не відчував, – пробелькотів Мавпа. – А зараз благаю тебе, братику, ходімо вже.

А Хосе, немовби прокинувшись: це неповторно, братику, ти став героєм. Від сходів долинуло дзижчання дівиць, Сандра завила. І Молодий з Боласом: заспокойтеся, будь ласка, маестро, сидіть спокійно, – а Семінаріо вдарив кулаком об стіл, – тихо! Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні, але очей не заплющив, тільки випнув груди.

– Ми з жандармами почули постріл, коли входили до селища, – промовила Чунга. – І крики. Ми почали бити в двері ногами, однак ви не відчиняли, тоді жандарми висадили їх прикладами.

– Чунго, хвилину тому померла людина, – зауважив Молодий. – Хто тоді думав про відмикання дверей.

– Він повалився на Літуму, – сказав Болас, – а потім обидва впали на підлогу. Той його приятель почав верещати, мовляв, покличте доктора Севальйоса, але від страху ніхто не міг поворухнутись. Та й зрештою це вже було непотрібно.

– А він? – тихо спитала Дикунка.

Сержант дивився на кров, яка його забризкала, і обмацував себе, цілковито переконаний, що це його власна кров, йому й на думку не спало встати, і він усе ще сидів на підлозі, обмацуючи себе, коли забігли жандарми з карабінами в руках, – спокійно, нікому не рухатись, якщо з сержантом щось трапилося, то ви дорого за це заплатите. Але ніхто не звертав на них уваги, непереможні й дівиці бігали по залі, натикаючись на стільці, арфіст чіплявся тремтячими руками то за одного, то за іншого, – хто, хто помер? – а жандарм став перед сходами і примусив позадкувати тих, хто намагався втекти. Чунга, Болас і Молодий схилилися над Семінаріо: лежачи долілиць, він усе ще тримав револьвер у руці, липуча пляма розпливалася в його волоссі. Приятель Семінаріо стояв навколішках, ховаючи обличчя в долонях, Літума далі себе обмацував.

– Жандарми питають – що трапилося, сержанте? Він напав на вас і ви змушені були його застрелити? – розповідав Болас. – А він безтямно кивав головою: так, так.

– Сеньйор покінчив життя самогубством, – сказав Мавпа. – Ми не маємо з цим нічого спільного, випустіть нас, будь ласка, нас чекають родини.

Але жандарми замкнули двері й пильнували їх, тримаючи пальці на спускових гачках та лиховісно позираючи на всіх і лаючись.

– Будьте людьми, будьте християнами, випустіть нас, – повторював Хосе. – Ми розважалися і ні в що не встрявали. Чим вам ще поклястися?

– Принеси згори простирадло, Марібель, – звеліла Чунга. – Треба його прикрити.

– Ти єдина не втратила розуму, Чунго, – похвалив її Молодий.

– Пізніше довелося викинути простирадло, бо плями неможливо було вивести, – сказала Чунга.

– З ними трапляються найдивніші речі, – зітхнув арфіст. – Інакше живуть, інакше вмирають.

– Це ви про кого, маестро? – спитав Молодий.

– Про ту родину Семінаріо, – відповів арфіст. Якусь хвилину він сидів з напіввідкритим ротом, неначе хотів ще щось додати, але нічого більше не сказав.

– Хосефіно напевно за мною не прийде, – мовила Дикунка. – Вже дуже пізно.

Сонце вливалося крізь прочинені двері, палаючи, немовби нищівна пожежа, по всіх кутках зали. Небо над дахами селища було безхмарне й блакитне, виднілися позолочені хребти дюн та поодинокі низенькі ріжкові дерева.

– Ми підвеземо тебе, дівчино, – сказав арфіст. – Принаймні заощадиш на таксі.

Частина IV

Один з уамбісів обмінюється з ними кількома словами, потім, зігнутий, гнучко й швидко зникає в лісі. Хазяїн почуває себе краще? Я ніколи не почуваю себе погано, хто тут вигадує такі дурниці. Але, хазяїне, краще не підвищуйте голосу, бо люди почнуть нервуватись. Мовчазні постаті стоять під деревами, уамбіси роззираються праворуч і ліворуч, рухи в них стримані, й тільки блиск в очах, легке тремтіння губів виказують хмільне збудження – цілу ніч, на мілині, де вони стали табором, уамбіси, сидячи біля багаття, пили анісову горілку та відвари. Деякі занурюють у кураре вістря стріл, опушені бавовною, інші продмухують дмухавки. Спокійно сидять у мовчазному чеканні, не дивлячись один на одного. Коли уамбіс, який пішов раніше, гнучко й легко, як кіт, вистрибує з-поміж дерев, сонце стоїть уже високо, жовті язики його полум'я розтоплюють фарби уїро й ачоте на голих тілах. Хитросплетіння світла й тіней, колір заростів стають виразнішими, кора здається жорстокішою, а згори лине оглушливий вереск птахів. Фусія встає, розмовляє з уамбісом, потім звертається до товаришів: мурати пішли на полювання, в селищі лишилися тільки жінки та діти, не видно ані живиці, ані шкур.