Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість прочісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи пролітали над його головою.
Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.
— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.
Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.
— Цей хлопчик, мамо,— вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї,— щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.
— Що? Що ти сказав?
— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після нього мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.
— І ти що, поліз?
— Так, мамо.
— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка.
Той спитав Ланьє:
— А чому Люсьєнн сама не приготувала тобі ванну?
— Люсьєнн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь,— учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...
— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.
— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів,— попросив Ланьє з порога.
Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карболкою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:
— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси.
Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав:
— Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть коли в неї інфекційна хвороба.
Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.
— А тим часом скажи Люсьєнн, щоб навчилась користуватися тим пальником,— порадив він.
На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.
— Графиня...
Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.
— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагідно спитав він.
— Так, краще, але висип іще не зійшов.
— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. Ні в якому разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.
— Я? — Жінка була явно приголомшена.— Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратись з пальником, і показала їй, як це робиться.
— Але після хворої дитини ви спочатку повинні були випустити всю воду й добре промити ванну.
— Я?!
Ніби задихнувшись, жінка ковтнула повітря, судомно схлипнула й вибігла з кімнати.
— Мені зовсім не хочеться, щоб вона прилучалася до західної цивілізації нашим коштом,— сердито промовив Дік.
За обідом він остаточно вирішив, що перебування тут треба скоротити. Гусейн навіть про свою батьківщину не вмів розповісти до пуття, сказав тільки, що там багато гір, водяться кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він взагалі волів мовчати — щоб розворушити його, потрібна була енергія, яку Дік беріг для власної родини. Незабаром по обіді Гусейн залишив Дайверів та Мері самих, але колишня близькість не відновилася: між ними здіймалися бурхливі хвилі великосвітського життя, що їх Мері долала під усіма вітрилами. Дік відчув полегкість, коли о пів на десяту Мері принесли записку і вона, прочитавши її, підвелася.
— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.
Наступного ранку, слідом за служницею, яка принесла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбрана і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.
— Що то за розмови, ніби Ланьє купали в брудній воді?
Дік хотів був відповісти, але вона перебила:
— І ніби ви звеліли сестрі мого чоловіка вимити для нього ванну?
Вона височіла над ними, люто блискаючи очима, а вони, сидячи нерухомо, як боввани, притиснуті до ліжка вагою підносів, спромоглися тільки вигукнути разом:
— Його сестрі?
— Так, ви сказали одній із сестер мого чоловіка, що вона повинна була вимити ванну!
— Та ні! — знову хором заперечили вони.— Ми розмовляли зі служницею.
— Ви розмовляли із сестрою Гусейна.
Дік розгублено пробурмотів:
— Я був певен, що ці дві жінки — ваші служниці.
— Я ж вам сказала, що вони — гімадунки.
— Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув халат.
— Я вам це пояснила ще позавчора, коли ми сиділи коло рояля. Тільки не кажіть, що ви на той час набралися вже так, що нічого не пам’ятаєте.
— То ви це про них казали? Я тоді просто не чув початку. І якось не пов’язав це з ними... Це просто непорозуміння, Мері. Єдине, що нам лишається,— піти до неї й перепросити.
— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.
— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?
Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою.
— Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.
Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися. Мері провадила далі:
— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й спитаймо в нього.
Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила,— бери, мовляв, цю справу в свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор й по-італійському сказала щось покоївці.
— Стривайте-но, Мері,— сказала Ніколь.— Не треба вплутувати в цю справу дитину.
— Ви звинуватили нас,-відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь.— Я маю право перевірити.
— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю справу.— Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бойова кольчуга.
— А чого ж,— сказав Дік,— нехай Ланьє прийде, і ми з'ясуємо врешті, вигадка це чи ні.
Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено глипав на сердиті обличчя дорослих.
— Послухай, Ланьє,— сказала Мері,— звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?
— Відповідай,— кивнув йому Дік.
— Бо вода була брудна.
— Невже ти не чув через стіну в своїй кімнаті, як ллється свіжа вода?
Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але повторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:
— Тільки навряд чи вона лилася, бо...
Його відразу ж упіймали на слові:
— Бо що?
Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаючи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздратування в Мері.
— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.
— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи...— розпочала була Мері, але Ніколь перебила її:
— Облиште, Мері. Цілком очевидно, що мильна піна означає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...
— Там не могло бути ніякої піни.
Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано засміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка відстань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:
— З дітьми воно завжди так буває.
В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все більше ніяковіла.
— Ви ж тільки не думайте їхати — Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...
Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість а надто вираз "наламали дров"; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:
— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хотів би перепросити у тієї, що заходила сюди.
— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!
— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.
— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.
— Я можу тільки переадресувати йому цей комплімент,— ображено сказала Мері.— До побачення, Ніколь.— І вона вийшла з кімнати.
Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнайшвидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сестрам Дік залишив коротенькі листи — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.
— А все-таки вода була брудна,— знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.
— Годі, годі,— перепинив його батько.— Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким батьки можуть розлучатися з дітьми?
Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову запанувала злагода... "Чи надовго?" — подумки запитав себе Дік.
V
Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто свариться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з лютого, відколи вони повернулися на віллу "Діана".
Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіаторів. Спершу Ніколь почула слова Діка:
— ... столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...
— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею.— А сам дудлить його з ранку до вечора!
— Що сталося, Діку? — спитала Ніколь з вікна.
Він відповів по-англійському:
— Ця стара негідниця приохотилася до наших марочних вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.
— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!
Огюстіна посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.
— Я б на вашому місці задумалася, мадам! Ваш чоловік жлуктить вино, як чорнороб...
— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь.— Бо ми зараз викличемо жандармів.
— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й лякають, американці паскудні!
Дік по-англійському сказав Ніколь:
— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не приструнчу.
— ... Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом.— Наїхали сюди й заливаються нашим найкращим вином!
Дік додав твердості своєму тонові.
— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.
— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала...— Вона підступала, вимахуючи ножем так люто, що Дік знову підніс свою трость.