Ось чому, та ще й з тієї причини, що я волів не шукати тут того, чим колись дорожив, прогулянка по Донсьєру могла б видатися мені прообразом переселення до Раю. Ми часто мріємо про Рай або, точніше, про многі чергові раї, але всі вони, — ще задовго перед нашою смертю, — це втрачені раї, де ми почувалися б приблудами.
Сен-Лу покинув нас на вокзалі. "Але тобі, мабуть, доведеться чекати близько години, — застеріг він мене. — Якщо будеш весь час тут, то запевне побачиш вуйка Шарлюса — він їде до
Парижа за десять хвилин перед тим, як поїдеш ти. Я вже попрощався з ним — мені треба вертатися до його від'їзду. Я не міг нічого сказати йому про тебе — твоя телеграма ще не встигла тоді надійти". Коли Сен-Лу пішов геть, я закидав Альбертину докорами, а вона відповіла, що свосю холодністю зі мною вона про всяк випадок хотіла затерти у Сен-Лу те враження, яке могло б у нього виникнути, якби він, коли потяг спинився, помітив, як я нахиляюся до неї і обіймаю її за стан. Він справді звернув на це увагу (я не зразу зауважив Сен-Лу, а то б шанувався) і шепнув мені: "То це одна з тих гусок, про яких ти мені розповідав, із тих, що не відмовлялися бувати у мадемуазель де Стермар'ї, бо вважали,* ніби вона поганої слави?" Справді, коли я приїздив із Парижа до Донсьєра побачитися з Робером, мова зайшла про Бальбек, і я сказав йому щиро, що до Альбертини мені не підсту-питися, що вона — сама чеснота. А нині, коли я з власного досвіду вже давно знав, що це неправда, мені тим паче хотілося, щоб Робер думав, ніби це правда. Мені досить було б сказати, що я кохаю Альбертину, Робер був із тих людей, які ладні зректися втіхи, аби лиш порятувати приятеля від страждань, переймаючись ними, ніби своїми власними. "Так, у ній ще багато дитинного. Але ти нічого про неї не знаєш?" — спитав я стурбовано. "Нічого, поза тим, що ви сиділи як закохана парочка".
— Ваше поводження не затерло Роберового враження, — сказав я Альбертин і, коли Сен-Лу пішов. "Це правда, — погодилася вона, — все вийшло так невдало, я зробила вам прикрість, мені це болить більше, ніж вам. Ось побачите, я більше ніколи не буду такою; даруйте мені", — сказала вона, подаючи мені руку з сумною міною. Тут у глибу почекальні, де ми сиділи, я вгледів пана де Шарлюса — він чвалав поволі залою, а на певній відстані носій ніс його валізи.
У Парижі, де я зустрічав його лише на вечорах, нерухомого, в чорному фраку, гарно допасованому до його постаті, випростаного з тим, щоб зберегти ефектну гордовиту поставу і в такій позі ще більше чарувати своїм красномовством, я не постеріг, як він підтоптався. А ось тепер, коли він у ясному подорожньому вбранні, в якому здавався доволі-таки грубеньким, ішов перева-ги-ваги, колишучи черевцем і вихаючи майже символічним задом, немилосердне денне світло, падаючи на його підмальовані губи, на кінчик носа, де пудра трималася на кольдкремі, на чор-нющі фарбовані вуса, чия чорнява якось не лицювала до сивуватої чуприни, оголювало ті виверти, які при штучному світлі створювали б враження свіжости та молодявости.
Перекидаючися з бароном короткими словами (бо потяг його відходив), я дивився на вагон, де стояла Альбертина, даючи їй знак, що я зараз прийду. Коли я повернувся обличчям до пана де Шарлюса, він попрохав мене підійти до вояка, його кревного, і сказати, що він, де Шарлюс, його гукає, — кревний стояв по той бік рейок, наче теж збирався сісти до нашого потяга, але їхати не в Бальбек, а в протилежному напрямі. "Він служить у полковій оркестрі, — сказав мені пан-де Шарлюс. — Ви, на щастя, ще молодий, а я, на жаль, починаю старітися — вам легше перейти рейки". Я слухняно подався до вояка і з гаптованих лір на його комірі переконався, що той і справді музика. Але ту саму мить, коли я вже ладен був виконати дане мені доручення, який же я був здивований, ба навіть урадуваний, пізнавши в ньому Мореля, сина лакея мого вуйка, з яким у мене пов'язувалося стільки спогадів! Я навіть забув про доручення пана де Шарлюса. "То ви в Донсьєрі?" — "Так, мене теж зараховано до оркестри артилерійського полку". Говорив Морель зі мною сухо і дивився пихато. Він приндився, до того ж зустріч зі мною, нагадуючи про батькове ремесло, була йому, мабуть, неприємна. Аж це я помітив, що до нас жене пан де Шарлюс. Зволікання уявки зне-терпеливило його. "Я б хотів послухати ввечері музику, — без усякого звертання до Мореля ознаймив з копита пан де Шарлюс, — плачу за вечір п'ятсот франків, — може, це зацікавить ваших приятелів, якщо ви маєте їх серед оркестрантів". Мені була добре знайома зарозумілість пана де Шарлюса, а проте мене вразило, що він навіть не привітався зі своїм молодим приятелем. А втім, барон не дав мені часу для роздумів. Подаючи мені приязно руку, він сказав: "До побачення, любий мій!", даючи зрозуміти, що я тут зайвий. Та мені й самому давно пора було до моєї любої Аль-бертини — як там вона одна? "Знаєте, — сказав я їй, вернувшись до вагона, — життя на курорті й мандри переконують мене, що в світському театрі менше декорацій, ніж акторів, і менше акторів, ніж "ситуацій". — "Чому ви мені про це кажете?" — "Бо пан де Шарлюс попросив мене покликати свого приятеля, і ось щойно, на цій самій платформі, я впізнав у ньому одного зі своїх давніх приятелів". Але, розповідаючи про це, я намагався зрозуміти, як барон міг здогадатися про соціальну нерівність між ним і Море-лем, — обставина, про яку я не подумав. Спершу мені спало, що він дізнався про це від Жюп'єна, чия донька, як ми пам'ятаємо, була закохана у скрипаля. Хай би там як, а мене вразило, що за п'ять хвилин до відходу паризького потяга барон висловив бажання послухати музику. Але, викликаючи в своїй пам'яті
Жюп'єнову доньку, я почав схилятися до думки, що в "зустрічах" міг би, навпаки, знайти відбиток вельми істотний бік життя, якби ми вміли сягати висот правдивої романтики, аж це мені сяйнуло, і я збагнув, який я був простак. Барон досі в вічі не бачив Мореля, а Морель — барона, засліпленого, але й знесміленого мундиром — хоча Морель носив тільки ліри, — і збуреного так, що попросив мене привести до нього людину, не здогадуючись, що я її знав. Принаймні п'ятсот франків, мабуть, компенсували Морелеві те, що між ними раніше не було жодних стосунків, бо я побачив, що вони й далі ведуть розмову, забувши, що стоять біля нашого вагона. Згадуючи про те, як пан де Шарлюс підійшов до Мореля і до мене, я вловив у цьому схожість із деякими бароновими кревними, коли ті зачіпали на вулиці жінок. Ось тільки тут обрана жертва була іншої статі. Починаючи з певного віку, хай навіть із нами заходять усякі зміни, — що більше людина стає сама собою, то дужче в неї виступають родинні риси. Бо природа, гармонійно тчучи кунштик своєї тканини, все-таки порушує монотонність композиції розмаїттям перехресних візерунків. Зрештою зарозумілість, з якою пан де Шарлюс озирнув скрипаля, могла бути оцінена по-різному. Її схвалили б три чверті світовців, призвичаєних до чоломбиття, але не префект поліції, який через кілька років запровадив над бароном нагляд.
— Пане! Паризький потяг уже рушає, — сказав носій, тримаючи в руках валізи. "Достолиха, я нікуди не їду, здайте все до камери схову!" — гукнув пан де Шарлюс і дав двадцять франків носієві, здивованому раптовою зміною в намірах пасажира і зачарованому винагородою. Щедрість пана де Шарлюса негайно привабила до нього квітникарку. "Купляйте гвоздики, любий пане, гляньте, яка троянда, вона принесе вам щастя". Жадаючи спекатися її, пан де Шарлюс дав їй сорок су, а квітникарка почала благословляти його і тицяти йому квітку. "Ой лелечко мій, чи дасть вона колись мені спокій! — сказав пан де Шарлюс кумед-но-жалібним тоном роздратованої людини, звертаючись до Мореля, в якого йому було так солодко шукати опіки. — Нам треба побалакати про важливі речі". Може, носій не встиг ще відійти далеченько, а панові де Шарлюсу не залежало на тому, щоб збирати численну аудиторію, а може, цей вступ полегшував його бришкливій сором'язливості перехід до прохання про побачення. Музика з владною і рішучою міною обернувся до квітникарки і наставив у її бік долоню, ніби відсуваючи її й даючи їй навзнаки, що квіти нікому не потрібні і щоб вона негайно йшла собі. Пан де Шарлюс був захоплений цим рішучим, чоловічим жестом зграбної руки, для якої він видавався ще затяжким, надто масивним та брутальним, руки, що свідчила про дочасну розвинену твердість і гнучкість, які робили з цього головуса юного Давида, здатного стати на бій з Ґоліафом. Баронів захват мимоволі передавала його усмішка, від якої ми не в змозі утриматися, побачивши дитятко з надто поважною для його віку міною. "От було б гарно, якби такий хлопець товаришив мені в мандрах і допомагав у справах! — подумав пан де Шарлюс. — Як би це спростило моє життя".
Паризький потяг (до якого барон так і не сів) пішов. Потім ми з Альбертиною сіли до нашого, і я так і не дізнався, до чого дійшли пан де Шарлюс і Морель. "Більше ми ніколи не сваритимемось, перепрошую вас ще раз, — сказала Альбертина, маючи на увазі свої вибрики з Сен-Лу. — Будьмо завжди приязними одне з одним, — розчулено тягла вона. — Що ж до вашого приятеля Сен-Лу, то ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, ніби він справив на мене бодай якесь враження. Мені подобається в ньому лише те, що він, мабуть, щиро любить вас". — "Він чудовий хлопець, — мовив я; якби я говорив про Робера не з Альбертиною, а з кимось іншим, то неодмінно ідеалізував би Робера, але тепер я від цього утримався. — Шляхетний, щирий, відданий, лояльний, на нього можна покладатись як на гору". Стримуваний ревнощами, я говорив про Сен-Лу тільки правду, але й те, що я сказав, також була правда. І знаходила вона свій вираз точно в тих самих словах, якими користувалася, кажучи про нього, маркіза де Вільпарізіс, коли я ще його не знав, коли уявляв його зовсім іншим — людиною пихатою — і казав собі: "Його вихваляють лише тому, що він аристократ". Так само, коли маркіза мені якось заявила: "Він буде просто щасливий!" — я уявив собі, побачивши, як він проїхав повз готель з віжками в руках, що тітчині слова — звичайна світська банальність, мовлена для того, щоб мені підхлібити.