Та цього разу діти повинні були півроку ходити в жалобі.
Марі-Анж згадала, яка вона була розчарована в шість років, — у день похорону діда-поета, — коли їй принесли білу сукню, а не таку, "як носять дами", з темною вуаллю — вона вже бачила себе в ній. Такі радощі завжди приходять надто пізно.
А тепер Марі-Анж була в розпачі від бавовняних панчіх, чорних, наче вимазаних сажею. Вона мусила носити їх щодня, пристібаючи сірими підв'язками.
— Якби вони були принаймні шовкові! — казала вона Жан-Ноелю. — Адже не одяг свідчить про людське горе.
Настали літні канікули. Пані де ла Моннері поїхала в Дінар разом з онуками. Марі-Анж знову дозволили ходити без панчіх, носити спідницю з білого піке, а Жан-Ноелю — сорочку з відкритим коміром.
Щоранку перед сніданням пані де ла Моннері, спираючись на велику складену парасолю, вирушала на прогулянку в супроводі Жан-Ноеля.
А Марі-Анж, яка дуже погано вчилася в минулому навчальному році, — "причини для цього в неї, звичайно, були, але це її нітрохи не виправдує", казала пані де ла Моннері, — сиділа в цей час у готелі над підручниками.
Всякого іншого хлопчика на місці Жан-Ноеля дратувала б або принижувала необхідність щодня супроводити буркотливу, владну і глуху бабусю. А Жан-Ноель, навпаки, відчував якусь похмуру радість, приладновуючись до кроків своєї бабуні, тримаючи в руці пакетик з бісквітами, які вона купувала в крамниці, або стоячи біля неї, коли вона розмовляла з різними літніми людьми, а він вивчав їхні зморшки, примхи та чудне вбрання. Власне, це були ті ж самі істоти, тільки не такі брудні, освічені й пристойно вдягнені, що шикувалися колись біля дверей особняка Шудлерів, а прадід Зігфрід роздавав їм милостину.
Жан-Ноелеві ніколи не набридало стежити за літніми людьми, бо це видовище тішило дві сторони його вдачі воднораз — схильність до жорстокості й до ніжності. Він не належав до тих маленьких святенників, вузьколобих та підступних, що ховаються за спідниці своїх бабусь. Жан-Ноель був уже майже юнак, трохи довготелесий і, можливо, занадто блідий, з ясним, як у більшості блондинів, лицем, з природною елегантністю, з відкритим і водночас трохи таємничим виразом обличчя.
Стареча неміч, трагедія і смерть супроводили його від самої колиски, і це не могло не розвинути в ньому певної патологічності. Несподівана звістка про материну смерть, яку він одержав півроку тому в гірському готелі, довершила його пізнання горя.
Пані де ла Моннері мала звичай в кінці прогулянки посидіти на пляжі в полотняному шезлонгу, щоб Жан-Ноель міг помилуватися на жінок, які йшли до моря.
— Тобі вже п'ятнадцять років, — казала вона, — твої батьки померли, і хтось мусить подбати про формування твого смаку. Ну, як тобі оця? Не подобається?.. О, ти помиляєшся: вона, правда, трохи повненька, але яка статура! В мене самої було гарне тіло, і я знаю, що кажу.
Легкі літні сукні, купальні костюми, які щільно облягають тіло, золотисті ноги, які швидко мелькають перед очима, форма грудей — усе ставало об'єктом вивчення. Пані де ла Моннері не помічала ніяковості хлопця, ні того, як поглядали часом на нього жінки й деякі чоловіки, не уявляла собі, як гучно звучить її голос.
— А погляньте, бабуню, на оцю: вона здається мені дуже гарною, — шепотів час від часу Жан-Ноель.
— Ах ти, мій хлопчику! — вигукувала пані де ла Моннері. — Далебі, в тебе зовсім немає смаку, не розумію, навіщо я марную на тебе стільки часу. Тобі, видно, все життя подобатимуться тільки вульгарні особи!
Якщо до другого сніданку пані де ла Моннері не спускала очей із своїх онуків, то ввечері, граючи в бридж, вона давала їм повну волю, цілком покладаючись на те добре виховання, котре дала їм уранці.
Жан-Ноель на пляжі заприятелював з англійцями, набагато старшими за нього. Серед них була одна бліденька блондинка, яка навчила його курити, випивати келих віскі о шостій годині й мовчки лежати біля неї під парасолькою, поки вона машинально малювала на піску різні непристойні малюнки. Жан-Ноель злегка червонів; блондинка стежила за ним з-під напівзаплющених повік і прискорено дихала. Жан-Ноель щодня повертався до келиха віскі, до блондинки й до малюнків на піску, неначе то був наркотик, без якого він не міг спати. Він дивився, як легкий рум'янець часом спалахував на щоках його блідої сусідки; він уявляв собі, "якою вона буде, коли постаріє"; він чекав, — і серце в нього починало прискорено битися, — щоб вона насмілилась і запропонувала, але вона так і не насмілилась і не запропонувала. Мабуть, малюнків на піску й близькості юнацького тіла з неї цілком вистачало.
Двоє інших англійців були молоді чоловіки років тридцяти, обидва дуже гарні, з дуже витонченими жестами та манерою розмовляти. Вони весь час нишком стежили за ними, вірніше, за Жан-Ноелем — він плавав з ними, коли блондинці набридало малювати на піску і вона переверталася до сонця своїм блідим животом.
А Марі-Анж царювала над кількома юнаками її років. Вона стріпувала голівкою, закидаючи назад волосся, віддавала накази, дуже голосно сміялася, любила, коли її повертали у воді або хапали за стегна.
Брат і сестра часто докоряли одне одному за поведінку, і ці взаємні докори дуже скидалися на ревнощі. Але перед бабусею вони виступали єдиним фронтом, цілком підтримуючи одне одного.
X
Після смерті Жакліни Габріель Де-Воос зовсім перестав пити. Можна було подумати, що він зробив це під впливом докорів сумління, проте головну роль, тут відіграло побоювання, що коли-небудь напідпитку він може прохопитись.
Але він жив у стані якогось дивного отупіння, що зовсім не було наслідком якихось ліків, крім тих, котрі він сам виробляв у глибинах своєї думки.
Він зразу постарів, змарнів.
— Ця людина, певно, дуже страждає, — казали всі, хто бачив його. — І нема чим його розрадити.
Габріель майже нікуди не виїжджав з Моглева й досить уміло керував маєтком.
Часто, їдучи на коні якою-небудь алеєю, Габріель повертав голову, немов чекав, що його ось-ось наздожене Жакліна.
Обгорілий дуб, алея Дам. Панське коло, шлях до ставка Фонгрель, Вовчий видолинок... Проїжджаючи повз ці місця, Габріель не витримував і звертався до першого доїжджачого.
— Пам'ятаєте, Лісовиче, ті лови... З пані графинею...
А потім якось сказав:
— Ви не раз полювали з бароном Франсуа...
— Авжеж, пане граф...
Лісовикові хвилювання здушило горло, хоч він і не розумів, який дивний слід залишило горе в Габріелевій душі.
Єдиною людиною, з якою Габріелеві було приємно підтримувати стосунки, був Жілон. Майже щовечора вони обідали разом — в Моглеві або в Монпрелі.
~ Послухай, друже мій, — сказав Габріелеві якось колишній драгун, — мине якийсь час, і тобі треба буде одружитись. Інакше станеш такий, як я: постарієш, виросте черевце, і житимеш собі потроху, ні про що не думаючи.
— Ні, ні! — заперечив Габріель. — Я залишуся вдівцем... Не хочу нікому завдавати страждань.
Габріель влаштував у своїй кімнаті на дошці каміна щось схоже на вівтар, поставивши фотографії Жакліни й Франсуа; біля фотографій завжди стояли квіти, і він проводив тут не одну годину в мовчазному спогляданні.
Іноді, дивлячись затуманеними очима на вицвілу фотографію Франсуа Шудлера в касці з кінським хвостом, які носили в 1914 році, Габріель шепотів:
— Може, хоч ви простите мене... може, ви зрозумієте... може, приймете мене там, угорі, до себе, навіть коли вона не схоче...
Якось уночі, коли цього ніхто не сподівався, Урбен де ла Мрннері віддав богові душу. Тонкі, мов павутиння, нитки, що зв'язували його з життям, обірвались уві сні.
Склеп у каплиці Моглева був повний. Довелося трохи перебудувати його, щоб покласти туди маркіза. За роботою наглядав Габріель, одягнений у чорне пальто.
Труна Жакліни ще не встигла потьмяніти од вологи й блищала. Габріель на кілька секунд припав до неї чолом.
"Франсуа спочиває на кладовищі Пер-Лашез, — подумав він, — вона тут, а де буду я?"
— Мерщій! Ворушіться! — сказав він робітникам.
Розкішна труна Жана де ла Моннері вже прогнила й почала розсипатися, оголюючи свинцевий ящик.
Нарешті могильні плити було вичищено, закріплено на своїх місцях — небіжчики знову лежали симетричними рядами. З глибини могил піднімався легкий солодкуватий запах, який залишається після зникнення людської плоті.
Після похорону маркіза Габріель мав зайнятися передусім питаннями спадщини; вони в принципі розв'язувалися дуже просто, бо все майно переходило до дітей Жакліни.
Але раптом з'явилися двоє персонажів років по п'ятдесят, з сухими руками й жовтими обличчями, і заявили протест на тій підставі, що вони — син і донька пані де Бондюмон і що їхня мати була з маркізом у цивільному шлюбі.
— Як? — вигукнув Габріель, звертаючись до Жілона. — Ти приклав руку до шлюбу цих старих, сам їздив по Урбена, і тобі навіть на думку не спало скласти акт про поділ майна? Ти ж добре знав, що ці люди існують!
Між двома приятелями розігралася надзвичайно бурхлива сцена, вони посварилися.
"Ось тобі й маєш! Ось як мені віддячили!" — повторював у думці Жілон, повертаючись до Монпрелі. Він аж кипів од люті, й передусім на себе самого.
Габріелеві як другому опікунові довелося звернутись до суду і розпочати процес. Він був тієї думки, що шлюб треба визнати недійсним на тій підставі, що він порочний за своєю формою, що одного з учасників присилували до нього, що обидві сторони перебували в такому стані, коли ні одна, ні друга не могли відповідати за себе.
Спадкоємці Бондюмон, із свого боку, запевняли, ніби тривалий зв'язок маркіза з їхньою матір'ю завдав матеріальної шкоди і їй, і їм; вони твердили, що відсутність контракту якраз і свідчить про бажання маркіза "компенсувати цю шкоду".
Габріель міг пред'явити в суд хіба духівницю десятилітньої давності, в якій Урбен називав своїх братів законними спадкоємцями, але він помер після них.
Бондюмони заявили, що вони — прямі нащадки жінки, котра протягом тридцяти років була подругою життя покійного, і тому мають такі ж моральні права на спадщину, як і племінники другого коліна.
Процес коштував дуже дорого, і Габріель програв його. Спадщину поділили навпіл. Проте суд ухвалив, що замок Моглев разом з усім, що в ньому є, має відійти до спадкоємців по лінії ла Моннері.