Тим-то ця історія небезпідставна. Може, вам варто знову піти в розпустку?
— Ви хочете сказати "відпустку",— механічно виправив його Дік.— Ні, відпустка нічого не дасть.
Обидва були роздратовані, Франц, зокрема, тим, що йому зіпсували радість повернення.
— Іноді вам бракує здорового глузду, Діку.
— Я ніколи не розумів, що таке здоровий глузд за складних обставин — чи не прихована тут думка, що лікар загального профілю може прооперувати хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?
Все це раптом остогидло Дікові. Пояснювати, залагоджувати щось — безглуздо: вони обидва вийшли з цього віку; ні, краще вже нехай у вухах звучить розладнане відлуння давньої істини.
— Так далі не піде,— несподівано сказав він.
— Що ж, я з вами згоден,— признався Франц.— У вас більше не лежить душа до цього діла, Діку.
— Так. І я хочу вийти з нього. А щодо капіталу Ніколь, то можна домовитися, щоб ви повертали його частинами.
— Про це я вже думав, Діку, бо знав, що до цього йдеться. В мене є на прикметі інший компаньйон. До кінця року я зможу, очевидно, повернути вам усю суму.
Для Діка його власне рішення було трохи несподіваним, і він не чекав, що Франц так легко відмовиться від партнерства. А проте він відчув полегкість, бо давно вже не без гіркоти спостерігав, як етика його професії втрачає будь-який живий зміст.
IV
Дайвери вирішили повернутися додому, цебто на Рів’єру. Але вілла "Діана" була на все літо найнята, і тому решту сезону вони провели на німецьких курортах і у французьких містах, уславлених своїми соборами, затримуючись скрізь на кілька днів — поки не набридне. Дік потроху писав, не додержуючись якогось плану; це був період життя, який можна визначити одним словом — чекання; не нового приступу хвороби в Ніколь, якій ця подорож ішла тільки на користь, і не нової роботи, а просто — чекання. Єдиний сенс існуванню в цей час надавали діти.
Прихильність Діка до дітей зростала в міру того, як росли вони самі; Ланьє було вже одинадцять, Топсі — дев’ять. Він здобув їхню довіру через голову гувернанток, твердо вірячи в те, що ні примус, ані намагання уникнути примусу не можуть замінити тривалої й терпеливої уваги, перевірки, обліку й підбивання підсумків, і все — з однією метою: виховати в дитині почуття обов’язку. Він знав тепер своїх дітей куди краще, ніж їх знала Ніколь, і, в благодушному настрої після склянки доброго місцевого вина, подовгу розмовляв чи грався з ними. Їм властива була та тиха, трохи сумна чарівність, якою позначені діти, що рано навчилися не сміятися й не плакати надто голосно; здавалося, вони не знають ніяких бурхливих поривань і, легко улягаючи простим правилам дисципліни, легко задовольняються доступними їм нехитрими радощами. Вони звикли до розміреного життя, віддавна зведеного в норму в добропорядних родинах на Заході, і в них виховували вміння не стільки говорити, скільки слухати. Дік вважав, наприклад, що в дитини, яку навчили мовчати, розвивається спостережливість.
Ланьє відзначався неймовірною допитливістю, і в коло його зацікавлень потрапляли найнесподіваніші речі. Він не давав Дікові спокою запитаннями, як-от: "Скажи, тату, а скільки шпіців можуть подолати лева?" З Топсі було легше. Білява й граціозна, вона була викапана Ніколь, і свого часу ця схожість непокоїла Діка. Але за останній рік вона зміцніла, стала здоровою, типово американською дитиною. Дік був задоволений обома, хоча Ніколь у цьому не признавався. "Того, хто не навчився шануватися вдома,— казав Дік,— життя навчить потім батогом. Мені однаково — буде Топсі мене "обожнювати" чи ні. Я ж не дружину собі вирощую".
Другою особливістю цього літа й осені в житті Дайверів був надмір грошей. Вони надходили із Швейцарії — Франц повертав їхній пай, та з Америки, де прибутки дедалі зростали; грошей було стільки, що весь час ішов на те, щоб витрачати їх, а потім освоювати плоди цих витрат. Подорожували вони із справді казковою розкішшю.
Ось, приміром, поїзд прибуває до Бойєна, де вони гостюватимуть два тижні. В спальному вагоні лаштуватися до виходу почали від самого італійського кордону. З вагона другого класу з’явилися покоївка мадам Дайвер і покоївка гувернантки, щоб допомогти з багажем і з собаками. Мадмуазель Беллуа доручено наглядати за ручною поклажею, сілігем-тер’єрів віддано під опіку одній покоївці, пару китайських пінчерів — другій. Коли жінка створює собі такий антураж, це зовсім не свідчить про її духовне убозтво — іноді, навпаки, в цьому виявляється надмірна широта інтересів; і, в усякому разі, Ніколь, коли була здорова, твердо тримала все це в руках. Узяти хоча б клопіт із багажем — на станції з багажного вагона будуть вивантажені чотири скрині з одягом, скриня із взуттям, три баули й дві картонки з капелюхами, валізи гувернантки й служниць, скринька з паперами Діка й документами, дорожня аптечка, спиртівка у футлярі, набір для пікніків, чотири тенісних ракетки в пресах і чохлах, патефон і друкарська машинка. Крім того, Дайвери та їхній почет мали при собі добрих два десятки саквояжів, сумок та пакетів; на кожній речі, аж до чохла з тростинами, був пов’язаний ярлик з відповідним номером. Таким чином, усе це можна було перевірити за дві хвилини на пероні за двома оправленими в металеві рамки списками — на великі речі й на дрібні,— що завжди лежали в сумочці Ніколь; а перевіривши, вирішити, що залишати в камері схову, а що взяти з собою. Ніколь опрацювала цю систему ще дівчиною, коли подорожувала зі своєю кволою, хворобливою матір’ю, і тепер додержувалася її з педантичністю полкового інтенданта, обов’язок якого — забезпечувати харчами та спорядженням три тисячі солдатів.
Дайвери та їхній почет зійшли з поїзда раннім присмерком, що швидко западав у міжгір’ї. Жителі села спостерігали висадку так само зачудовано, як їхні предки сто років тому — прибуття до Італії лорда Байрона. Запросила сюди Дайверів графиня ді Мінгетті, колишня Мері Норт. Шлях, розпочатий у Ньюарку, в кімнатці над крамницею шпалерника, завершився нещодавно фантастичним шлюбом.
Титул граф ді Мінгетті звучав гучно, але надав його чоловікові Мері римський папа; джерелом багатства графа були поклади марганцю в Південно-Західній Азії. Колір шкіри він мав такий, що його не пустили б до пульманівського вагона в жодному з південних штатів. У жилах його текла кабіло-берберо-сабейсько-індійська кров — кров племен, які широким поясом населяють Північну Африку й Азію і представники яких викликають у європейців більшу симпатію, ніж напівкровки в портах Магрибу.
Коли ці два князівські двори, західний і східний, зійшлися на вокзальному пероні, вся дайверівська пишність видалася не більше як суворою простотою піонерів Дикого Заходу. Господарів супроводили мажордом-італієць із жезлом у руці, четверо мотоциклістів у тюрбанах і дві жінки, закутані так, що видно було самі очі. Ці жінки, які поштиво трималися на крок позад Мері, відразу ошелешили Ніколь чудернацьким східним вітанням.
Самій Мері, так само як Дайверам, уся ця врочиста церемонія здавалася трохи кумедною — вона не зуміла стримати жартівливої усмішки; але, відрекомендовуючи свого чоловіка, Мері гордо й дзвінко вимовила його повний азіатський титул.
Перед обідом, одягаючись у відведених їм покоях, Дік і Ніколь гримасували й переморгувалися; багатії, що претендують на демократичність, люблять удавати, ніби їх шокує відверте чванство.
— Наша мала Мері Норт знає, що й до чого,— промурмотів Дік крізь мильну піну, починаючи голитися.— Виховання дістала в Ейба, а тепер одружилася з Буддою. Якщо Європа стане більшовицькою, вона ще, згадаєш моє слово, спробує вийти заміж за Сталіна.
Ніколь звела очі від свого несесера.
— Не мели язиком, Діку,— не дай боже, тебе почують! — Але, не витримавши, вона засміялася.— А все-таки, який шик! Бракувало тільки залпу всіх військових кораблів — салюту націй, чи як там зветься! В Лондоні Мері подають, напевно, автобус під королівською короною!
— Атож, атож,— погодився Дік. Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля дверей, що їй потрібні шпильки, він гукнув: — Спитай, чи не можна мені одержати чарку віскі? На мене діє гірське повітря!
— Вона пообіцяла принести,— почув він голос Ніколь уже з-за дверей ванної.— Це одна з тих жінок, що були на вокзалі. Тільки тепер вона вже не закутана.
— Що розповідала тобі Мері про своє життя?
— Майже нічого. Її більше цікавили великосвітські новини. А також, уяви собі, мій родовід! Неначе я знаюся на таких речах. Її чоловік, як я зрозуміла, має двох досить чорненьких дітей від попереднього шлюбу, і одне з них хворе на якусь невідому азіатську хворобу. Треба буде застерегти дітей. Звичайно, становище не з приємних. Мері побачить, що ми занепокоєні.— Ніколь замовкла, явно збентежена.
— Нічого, вона зрозуміє,— заспокоїв її Дік.— Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.
За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як виявилося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.
— Більйони? — перепитував Гусейн.
— Трильйони! — запевняв Дік.
— Я навіть не уявляв собі...
— Ну, може, мільйони,— поступився Дік.— А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.
— Не тільки акторам та режисерам?
— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайнісінький комівояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.
Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь напустилася на нього.
— Навіщо було так багато пити? Навіщо було говорити при ньому "чумазий"?
— Вибач, я хотів сказати "під газом". Помилився на слові.
— Дік, я тебе просто не впізнаю.
— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впізнаю.
Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, подвір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки "к" і "л". Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втомленому й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помолилися й за нього — от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.
Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих птахів — убогих родичів куріпки.