Я насилу міг об'єднати ці дві подоби, думати про ці дві особи під спільним іменем; бо так само, як важко уявити, що померлий колись жив або що той, хто жив колись, сьогодні мертвий, майже так само важко — і це чи не той самий рід труднощів (бо знищення юности, руйнація особи, сповненої сил і поривань, — це вже перше небуття) — осягнути, що сьогодні вже стара давніша молодиця, коли подоба старої, протиставлена подобі молодої, здавалося б, настільки її виключає, що почережні підміни баби молодицею і молодиці бабою видаються сонною маячнею, аж ніколи не повірилося б, що оця могла бути там-тою, що матерія однієї механічно, не вдаючись до інших способів, окрім вельми умілих маніпуляцій часу, обернулася там-тою другою, що конкретна матерія не покинула конкретного тіла, — якби ми не мали показника тотожного імени та підтвер-джувального свідчення приятелів, яким надає позірної вірогідности лишень троянда, загублена колись серед золотих колосків і тепер занесена снігом.
Зрештою, як і у випадку зі снігом, міра білі волосся по-своєму вказує на глибину прожитого часу — так гірські верховини, які, навіть постаючи перед нашими очима на тій самій лінії, що й інші верхів'я, зраджують, одначе, свою більшу висоту більшою непорочністю снігової білі. Проте не з усіма було саме так, надто ж із жінками. Колись попелясті і шовковисті кучері принцеси Ґермантської, в'ючись по опуклому чолу, видавалися мені сріблястими, а нині, біліючи чимраз більше, набули матовости клоччя чи вовни, через що видавалися, навпаки, сірими, як брудний сніг, що втратив свій блиск.
І сива перука здобула отим білоголовим танцюристкам не тільки дружбу дукинь, раніш їм незнаних. На них, колись зугарних лише танцювати, пролилася благодать мистецтва. І подібно до того, як у XVII сторіччі пишні дами рядилися черницями, білоголові танцюристки тепер мешкали в апартаментах, обвішаних кубістськими полотнами , — маляр-кубіст працював тільки для них, а вони жили тільки для нього. Старі діди й баби із геть-то зміненими рисами усе ж силкувалися зафіксувати як постійний стан один із тих перебіжних виразів обличчя, яких ми прибираємо на секунду і з допомогою яких намагаємося чи то випнути собі на користь якусь зовнішню прикмету, чи то затерти ґанджу; здавалося, вони остаточно обернулися в незмінні бліц-знімки самих себе.
Усі ці люди присвятили стільки часу на перевдяг, що костюм загалом пройшов повз увагу тих, із ким вони разом ішли по життю. їм навіть часто дозволяли зволікати, аби вони могли по змозі якнайдовше залишатися собою. Та коли минав термін, перебирання відбувалося куди швидше; хоч круть, хоч верть — уникнути його було годі. Я ніколи не примічав якоїсь схожости між пані Ікс та її матір'ю, з якою я зазнайомився, коли вона була вже на старости-літях і нагадувала сплющене турченятко. І справді, пані Ікс завжди здавалася мені чарівною ставною молодицею, і вона довгенько трималася. Можна сказати, трималася аж надто довго, тож і не допильнувала, поки наспіє ніч, зодягти свій турецький костюм, опізнилася з маскарадом, і ось маєш — шпарко, майже блискавично сплющилась і достотно відтворила образ старої туркені, якого прибрала колись її матір.
Рідню деяких людей я добре знав, але ніколи не думав, що їх пов'язувала якась спільна риса; поки я милувався новояв-леним Леґранденом, старим сідоглавим пустельником, я раптом відзначив — можу навіть сказати: відкрив з утіхою зоолога — у площині його щік будову щік його молодого сестринця, Леонора де Камбремера, здавалося б, нічим не схожого на дядька; до цієї першої спільної ціхи я додав другу, якої досі не помічав у Леонора де Камбремера, а потім інші, й жодна з них не належала до рис, характерних для його юности, отож незабаром у мене вийшла немовби його карикатура, правдивіша і глибша, ніж та, що нагадувала б його до цяти; його вуйко тепер видавався мені молодим Камбремером, перебраним на забавку старухом, яким сестринець і справді колись мав стати, а отже, він уже був не лише тим, чим стали молоді колись люди, а й тим, чим стануть сьогоднішні молодики, — ось чому на мене з такою силою налягало відчуття Часу.
Оскільки риси у жінок, де різьбилася як не молодість, то принаймні врода, перевелися, жінки шукали способу, як би те обличчя, що в них зосталося, переробити на нове. Зміщуючи на обличчі центр як не ваги, то принаймні перспективи, формуючи довкола нього новий уклад рис відповідно до іншої вдачі, у п'ятдесят років вони виводили новий ґатунок краси, як " у свинячий голос" беруться за нове ремесло, або як на землі, уже непридатній під виноградники, саджають буряки. І круг цих нових рис вони змушували цвісти нову молодість. До цих метаморфоз не могли пристосуватися лишень жінки надто гарні або надто шпетні. Перші, різьблені ніби в мармурі, з довічно чіткими лініями, де годі щось змінити, вітріли, як статуї. Другі, так звані бридулі, мали над гарнючками навіть певну перевагу. Передусім тільки їх упізнавали одразу. Як відомо, у Парижі не знайти двох однакових уст, і саме завдяки ротам я впізнавав жінок — у цьому салоні, де вже не впізнавав майже нікого. А потім вони не дуже-то й пристарилися. Старощі — це щось людське, вони ж, бувши страшилами, "змінилися" не більше, як на мене, ніж кити.
Деякі чоловіки та жінки, сказати б, не підтопталися: обличчя мали молоде, поставу струнку, як і давніше. Але коли, аби щось сказати, ви підступали до єдвабної шкіри і делікатного овалу ближче, обличчя виявлялося зовсім іншим, як це буває із поверхнею листка, краплею води чи крови, вміщеними під мікроскоп. Тоді я бачив на нібито гладенькій шкірі численні масні плями і чув огиду. Риси теж не витримували такого збільшення. Зблизька лінія носа заламувалася чи заокруглювалася, ніс укривався тими самими масними кружальцями, що й ціле обличчя; а очі зблизька ховалися під капшуками, нівечачи схожість теперішнього виду на вид колишній, який ти сподівався віднайти. Отож коли здалеку гості видавалися молодими, то їхній вік зростав у міру наближення до лиця і можливости спостерігати великим планом; обличчя залежали від глядача, якому досить було стати на зручне місце і кидати на них далекі погляди, що зменшують об'єкт, наче скельце, приписане для далекозорих; для них старість, мов присутність інфузорій у краплині води, походила не так од віку, як, в очах спостерігача, од діоптрії.
Я спіткав там одного з моїх давніх товаришів, якого десять років бачив майже щодня. Хтось ізголосився поновити наше знайомство. Я підійшов до нього, аж це він озвався добре знайомим мені голосом: "Страшенно радий! Скільки літ, скільки зим!" Я мало не підскочив з несподіванки! Цей голос гучав немовби з удосконаленого фонографа, бо хоча й належав моєму приятелеві, а проте видобувався із гладкого, шпакуватого, зовсім не знаного мені добряги, і мені ввижалося, що тільки з допомогою якогось штучного, механічного трюка голос мого давнього колеги переміщено у старого й нецікавого гладуна. Проте я знав, що це був він: той, хто по стількох літах нас ізвів, аж ніяк не скидався на містифікатора. Він освідчив мені, що я ані кришечки не змінився , і я зрозумів, що так само він думає і про себе. Тоді я придивився до нього пильніше. Загалом, якби він не обріс так салом, можна б вважати, що в ньому багато чого збереглося. А проте не вірилося, що це таки він. Тоді я напружив пам'ять. Замолоду він мав блакитні очі; завше усміхнені, блудні, вони ніби шукали чогось, над чим я не загадувався, і що мало бути вінцем безкорисливосте, шукали, певне, Правди, домагаючись її у вічному неспокої, не без певного фіглярства, але з незмінною пошаною до всіх друзів сім'ї. Та відтоді, як він пошився у впливові, мудровані й деспотичні політики, ці блакитні очі, не знайшовши, зрештою, того, чого шукали, застигли, дивлячись тепер гостро, спідлоба. Веселощі, довірливість і наївність відповідно змінилися хитрою потайливістю. Далебі, мені вже здавалося, ніби я вклепався, аж це нараз я почув, як на якісь мої слова він вибухнув сміхом, своїм давнім непогамованим сміхом, що колись так чудово уживався із вічно блудним поглядом. Меломани вважають, що музика пана Зета зовсім не схожа на себе в оркеструванні пана Ікса. Це нюанси, невідомі дилетантам, але дитячий шалений притлумлений сміх у затінку погляду, гострого, як голубий, добре, хоча й трохи навскоси, заструганий олівець, це більше, ніж відмінність оркестрування. Сміх замовк; мені страх хотілося б упізнати товариша, але подібно до Одисея у Гомера, що кидається до померлої матері, чи до спірита, неспроможного вирвати у привида відповідь, хто ж він такий, а чи до відвідувача виставки електротехніки, нездатного повірити, що голос, відтворений фонографом без спотворення, колись видала жива людина, я перестав упізнавати свого приятеля.
Проте пора застерегти, що ритм самого часу для деяких осіб може прискорюватися чи уповільнюватися. Років чоти-ри-п'ять тому я випадково здибав на вулиці віконтесу де Сен-Ф'якр (невістку приятельки Ґермантів). Скульптурні риси здавалися запорукою її вічної молодосте. Зрештою, вона була ще молода. Але, попри її усмішки та вітання, я не зумів розпізнати її в дамі з такими почикриженими рисами, що годі було й думати відтворити овал обличчя. А все тому, що вже три роки вона заживала кокаїн та інші наркотики. Очі її, запалі, підсинені, світилися божевіллям. Рот кривила дивна гримаса. Вона встала, як мені сказали, тільки для цього ранку, бо вже цілими місяцями не покидає ліжка чи шезлонга. Отож-бо Час має до своїх послуг експреси і літерні потяги, які так і мчать до передчасної старости. Але паралельною колією, тільки назустріч, потяги мчать сливе з такою самою швидкістю. Я узяв пана де Куржіво за його сина, бо виглядав він напрочуд молодо (йому вже перескочило за п'ятдесят, але він показував на тридцятирічного). Пан де Куржіво знайшов тямущого лікаря, перестав пити і нічого не солив; він вернувся до третього десятка, ба йому не можна було дати й тридцяти. Бо на сьогоднішній ранок він ще й постригся.
Цікава річ: деякі різновиди явища старощів залежали від тих чи інших соціальних звичок. Дехто з великих панів, завжди носячи альпакові піджаки та старі солом'яні брилики, яких нізащо не надів би міщух, старілися на зразок садівників та хлопів, поміж яких вони жили.