Іноді він діставав кілька таких личманів під час однієї трапези — за кожне зазіхання поновити з другим перемови, розпочаті з першим. Зрештою, за асоціацією ідей, баклажани, навіть їстівні, збридилися йому так, що кожного разу, як мандрівник, сидячи за сусіднім столиком у Ґранд-отелі, замовляв баклажани, він шепотів йому: "Пробачте, пане, що я втручаюся, хоча незнайомий з вами. Але я чув, ніби ви замовляли баклажани. Сьогодні баклажани гнилі. Кажу вам це в ваших інтересах, особисто мені байдуже, я ніколи їх не їм". Турист палко дякував своєму гуманному й доброзичливому сусіді, знов нагукував кельнера і вдавав, ніби передумав: "Баклажанів не треба, в жодному разі". Еме, знаючи, що й до чого, підсміхався про себе і думав: "Ну й крутій цей Бернар, знову підбив клієнта скасувати замовлення". Пан Бернар, очікуючи свій припізнілий потяг, волів не вітатися з Альбертиною — через своє підбите око. Нам устрявати в розмову з ним хотілося ще менше. Проте навряд чи ми цього уникнули б, якби не підлетів до нас розімчаний скаженим гоном велосипедист, у якому, коли він, сапаючи, зіскочив зі своєї машини, ми впізнали ліфтера. Небавом по тому, як ми з Альбертиною покинули готель, мені зателефонувала пані Вердюрен і запросила по-завтрьому на обід; навіщо — ми ще побачимо. Переказавши мені до цяти телефонну розмову, ліфтер рушив назад; як усі демократичні "службовці", він тримався з буржуа незалежно, а за їхніми плечима поновлював авторитет начальства — тим-то, натякаючи на те, що швейцар і той, хто розпоряджався каретами, будуть ним незадоволені, якщо він запізниться, він додав: "Лечу, а то буде мені від зверхників!"
Альбертинині приятельки на якийсь час пороз'їжджалися. Мені хотілося її розважити. Хай би навіть вона була щаслива, збавляючи час у Бальбеку тільки зі мною, я знав, що таке щастя ніколи не буває повне і що Альбертина, бувши ще в тому віці (деякі люди не виростають з нього ніколи), коли людина ще не відкрила, що його нестача залежить від того, хто зазнає щастя, а не від того, хто його дарує, не збагне, в чому тут суть, і звинуватить у своєму розчаруванні мене. Я волів, щоб вона все приписувала околичностям — хоча підтасовував їх я сам — так, щоб ці околичності заважали нам залишатися удвох і водночас не дозволяли їй посидіти в казино чи пройтися по узмор'ю без мене. Ось чому я попрохав її того дня поїхати разом зі мною до Донсьєра, куди мені хотілося махнути ради побачення з Сен-Лу. З тією самою метою — чимось затруднити її, — я радив їй взятися до малярства, якого вона навчалася колись. Працюючи, вона б не застановлялася над тим, щаслива вона чи ні. Я охоче возив би вряди-годи її з собою обідати до Вердюренів чи Камбремерів (і ті, і ті, зрозуміло, радо зустріли б особу, відрекомендовану мною), але спершу мені треба було переконатися, що в Ла-Рас-пельєр ще немає баронеси Пютбюс. Це я міг справдити лише на місці, а що я вже знав, що Альбертина позавтрьому мала їхати зі своєю тіткою до бальбецької околиці, то скористався з цього і вислав депешу до пані Вердюрен, запитуючи, чи не може вона прийняти мене в середу. Якби баронеса Пютбюс була вже там, я якось би примудрився побачитися з покоївкою, випитати в неї, чи не збирається вона, чого доброго, до Бальбека, а як збирається, то коли саме, — випитати на те, щоб того дня повезти Альбертину світ за очі. Потяг, чахкаючи приміським рукавом, заломлював чортові ковбасу, чого не було, коли я їхав на ньому з бабусею, і минав Донсьєр-ле-Ґупіль, велику станцію, звідки вирушали далекобіжні потяги і, зокрема, експрес, яким я приїздив з Парижа для зустрічі з Сен-Лу і яким повертався назад. Через негоду ми з Альбертиною добралися до станції Бальбек-пляж омнібусом Ґранд-отеля.
Потяг ще не прибув, але видко було повільний і ледачий димовий султан, який він залишив позаду і який тепер, ставши звичайнісінькою хмаркою, спроквола здіймався над зеленими кручами Крікто. Нарешті маленький потяг, слідом за шапкою цього диму, який спершу обігнав потяг, а потім став шторцем, поволі підкотив до станції. Пасажири розступилися, але ніхто з них не метушився: всі знали, що мають до діла з добродушним, майже людиноподібним ходільником або з кимось подібним до велосипедиста-початківця; слухаючись гасел запобігливого начальника станції і перебуваючи під надійною опікою машиніста, він зроду нікого не зіб'є і залюбки спиниться там, де заманеться пасажирам.
Телефонаж Вердюренів пояснювався моєю депешею, виявляється, дуже вчасною, бо в середу (а на післязавтра припадала середа) у пані Вердюрен, у Ла-Распельєр, і в Парижі бували великі обіди, про що я й гадки не мав. Власне, "обідів" пані Вердюрен не давала — у неї були "середи". Середи були витворами мистецтва. Пані Вердюрен знала, що на всьому світі нема нічого подібного, а проте якось різничкувала їх. "Остання середа не йде ні в яке порівняння з попередньою, — казала вона. — Але наступна, гадається мені, буде найудалішою з усіх, які я влаштовувала будь-коли". Іноді вона казала відверто: "Ця середа була найгірша з усіх. Зате до наступної я готую вам великий сюрприз". Наприкінці паризького сезону, перед літникуванням, принципалка оголосила про закриття серед. То була для неї оказія заохотити "вірних". "Залишається всього три середи, залишається дві середи, — приказувала вона таким тоном, ніби наближався кінець світа. — Ви ж не пропустите наступної середи: це закриття сезону". Але закриття було вдаване, бо пані Вердюрен попереджувала: "Офіційно серед більше нема. То була остання в цьому році. А проте в середи я буду вдома. Ми "середуватимем" у своєму колі. Хто знає, може, ці інтимні середи будуть найприємніші". В Ла-Распельєр середи були мимоволі розраховані на тісніший гурт, але Вердюрени повсякчас здибали знайомих, що були тут переїздом, і кликали їх провести вечір, отож майже щодня у них були середи. "Я не пригадую добре прізвищ запрошених, але знаю, що там буде пані маркіза де Ка-мамбер", — казав ліфтер; нашим із ним розмовам про Камбре-мер так і не вдалося витіснити захрясле у нього в голові здавна знайоме слово, склади якого, звичні, наповнені певним значенням, приходили на допомогу молодому службовцеві щоразу, коли він мав клопіт із цим важким для нього прізвищем, і він зараз же віддавав їм перевагу і переробляв їх — віддавав не з ліні чи з любови до всього міцно утвердженого, а з потреби логіки і ясности, яку ці склади вдовольняли.
Ми збиралися сісти у порожній вагон, де я міг цілуватися з Альбертиною цілу дорогу. Та порожнього вагона не було, і ми зайшли в купе, де вже сиділа головата дама, негарна й стара, з чоловічим виразом на лиці, дуже вичепурена, — вона читала "Ревю де Де Монд". Вона була вульгарна і водночас із великими примхами; я прикинув, до якої соціальної групи вона належить, і вирішив, що це, мабуть, бандурша з якогось великого дому розпусти, мандрівна сватниця. Про це кричали її лице, її манери. Я тільки досі не знав, що такого розбору дами читають "Ревю де Де Монд". Альбертина, кивнувши мені на неї, моргнула й посміхнулася. Дама зберігала вельми поважну міну, а що в мені знову витала думка, що на позавтра мене запрошено до замешканої на кінцевій станції цього залізничного рукава славетної пані Вер-дюрен, що десь на проміжній станції мене виглядає Сен-Лу і що, проїхавши трохи далі, я справив би велику втіху маркізі де Кам-бремер, зголосившись гостити у неї в Фетерні, то в очах моїх грали бісики, як я споглядав цю вбрану мов на весілля даму, яка, либонь, вважала, що гожість туалету, пера на капелюшку і "Ревю де Де Монд" ставлять її на щабель вище за мене. Я мав надію, що дама просидить у вагоні не довше, ніж пан Ниссім Бернар, і що вийде вона принаймні у Тутенвілі, — та де там! Потяг зупинився в Евревілі — дама ані руш. Не вийшла вона ні в Монмартен-сюр-Мері, ні в Парвіль-ла-Бенгарі, ні в Енкарвілі, а коли нарешті потяг минув Сен-Фрішу, останню станцію перед Донсьєром, я, збезнадіївшись і вже не зважаючи на даму, почав обіймати Альбертину. В Донсьєрі мене зустрів Сен-Лу; він сказав, що вирвався на вокзал ненадовго, бо живе в тітки, телеграма моя прийшла оце тільки зараз і застукала його зненацька, а в нього обов'язки, тож він може присвятити мені лише годину. Ця година видалася мені, на жаль, задовгою, бо Альбертина, ледве вийшовши з вагона, всю свою увагу звернула на Сен-Лу. Зі мною вона не розмовляла, відповідала крізь зуби, як я до неї озивався, відіпхнула мене, коли я до неї підійшов. Зате, гомонячи з Робером, сміялася своїм спокусливим сміхом, цокотіла безугавно, бавилася з його псом і, дражнячи його, зумисне зачіпала пана. Я згадав, що того дня, коли Альбертина вперше дозволила мені поцілувати себе, я вдячно усміхнувся тому невідомому спокусникові, який викликав у ній таку різку зміну і полегшив мені морочливу справу. Тепер я думав про нього з жахом. Робер, очевидно, зрозумів, що я до Альбертини небайдужий, на її жартування не відповідав, і це розсердило її й налаштувало проти мене; потім він заговорив зі мною так, наче я приїхав сам, завдяки чому, коли Альбертина це помітила, я знову піднісся в його очах. Робер поцікавився, чи не маю я охоти зустрітися з його друзями, разом з якими я щовечора обідав у нього в Донсьєрі, принаймні з тими, хто ще залишався тут. Він завжди картав настирливе напутництво, а проте сам цим грішив. "На кий біс ти тоді так пнувся вчарувати їх, якщо тепер не хочеш їх бачити?" — спитав він мене. Я відхилив його пропозицію, бо волів не розлучатися з Альбертиною, а ще й тому, що вже відійшов від Роберових приятелів. Відійшов від них, тобто від самого себе. Ми палко мріємо про інший світ, де ми були б такі самі, як на землі. Але ми забуваємо, що, ще не дочекавшись переходу в той світ, ми і в цьому світі, коли збігло кілька років, стаємо іншими, не такими, як нам хотілося б залишитися навік. Навіть, як пристати на думку, що смерть змінить нас не більше, ніж перетворення, які відбуваються з нами в житті, все одно, якби ми в другому існуванні спіткали оте я, яким ми були колись, ми відвернулися б від себе самих, як від тих, із ким ми колись водилися, але кого давно вже не бачили — як от Роберових друзів, тих самих, кого мені було так любо зустрічати щовечора в "Золотому фазані" і з ким я тепер би тільки нудився і ніяковів.