Віконтеса де Марсант повела сина у глиб салону, в закапелок, де на тлі жовтого єдвабу фотелі бове вирізнялися своїм фіолетовим оббиттям, наче бузкові півники серед жовтню. Пані Сванн, опинившися сама і зрозумівши, що я дружу з Сен-Лу, покликала мене до себе. Не бачилися ми з нею віддавна, і я не знав, про що з нею говорити. Я не губив з очей мого циліндра, покладеного на килим разом з іншими, але мене взяла цікавість: чий же це циліндр, на підбої якого літера Ґ увінчана герцогською короною, адже він явно не був циліндром дука Ґермантського? Я знав усіх гостей поспіль, і такого циліндра начебто ніхто не міг мати.
— Яка славна людина цей маркіз де Норпуа! — сказав я пані Сванн, показуючи на посла. — Хоча Робер де Сен-Лу назвав його єхидою, але...
— Єхида він і є! — відповіла пані Сванн.
Помітивши, що думки її зосереджені на чомусь такому, що вона від мене таїть, я почав в'язнути до неї з розпитами. Пані Сванн, утішена тим, що хтось нею цікавиться в цій вітальні, де вона майже нікого не знає, потягла мене в куток.
— Ось що, мабуть, мав на увазі Сен-Лу, — озвалася вона, — тільки ви йому не переказуйте: він подумає, що я пащекуха, а я дуже дорожуся його думкою, ви ж бо самі здорові знаєте, що я "дуже порядна людигг >. Недавно Шарлюс обідав у дукині Германської; не знаю чому, заговорили про вас. Пан де Норпуа сказав, — це, звісно, бридня, не беріть цього собі в голову, ніхто не зважив на його слова, всі знають, що він батька не пошкодує, аби дотепніш було, — він сказав, що ви — напівістеричний підлипало.
Я вже колись описував свій подив, викликаний тим, що батьків приятель, маркіз де Норпуа, міг так говорити про мене. Але ще більшим дивом я здивувався, що те, що я з таким хвилюванням говорив про пані Сванн та про Жільберту, дійшло до принцеси Ґермантської, тоді як я думав, що вона не підозрює про моє існування на світі. Кожен наш учинок, кожне слово, кожен крок відокремлені від "світу", від людей, до яких вони не мають до-тичности, тереном, чия непроникність без кінця змінюється і зостається для нас загадкою; знаючи з досвіду, що якісь важливі заяви, що їх нам би хотілося мерщій довести до відома всіх (як-от мої гімни на честь пані Сванн, які я виспівував усім і при кожній нагоді в надії, що зі стількох насінин бодай одна зійде), слухають через верх саме тому, що ми так палко їх поширюємо, ми часто буваємо, природно, далекі від думки, що якась випадкова репліка, про яку ми й самі давно забули, іноді навіть і не висловлена нами, а народжена мимохідь внаслідок певного заломлення іншої репліки, безперешкодно долатиме величезні гони, — в даному разі, аж до принцеси Ґермантської, — і розважить нашим коштом учту богів. Те, що ми бережемо в пам'яті про наше поводження, зостається невідомим найближчій людині; зате ті слова, які ми самі забули або навіть яких ніколи не говорили, смішитимуть до кольок під грудьми мешканців іншої планети. Уявлення, яке складається'В інших про наші справи та вчинки, так само мало схоже на наше власне уявлення про них, як малюнок на якийсь невдалий відбиток, де замість чорного штриха ми бачимо порожній простір, замість білої смуги — якісь закарлюки. А трапляється і так: щось на відбитку не вийшло, і ми якусь неіснуючу рису приписуємо собі через нашу самозакоханість, тоді як те, що видається нашим наддатком, є нашою властивістю, але такою питомою, що ми її не помічаємо. Отож, цей особливий відбиток, який ми вважаємо за геть-то несхожий, іноді вирізняється правдивістю рентгенівського знімка — правдивістю, звісно, не дуже для нас приємною, зате глибокою і корисною. Проте ми можемо і не впізнати себе на достеменному знімку. Хто усміхається, побачивши у дзеркалі своє гарне личко і гарний торс, той, як йому показати рентгенівський знімок, де видно рожанці кісток, нібито образ його самого, подумає, що тут якась помилка, як подумає одвідувач виставки, прочитавши під номером портрета молодої жінки: "Лежачий верблюд". У цій несхожості нашого образу, створеного нами самими, зі створеним кимось іншим довелося переконатися на прикладі людей, які поживали собі любісінько серед колекції знімків, які вони зробили самі з себе, тоді як довкола ширилися мармизи, ширилися найчастіше незримо, і лише іноді випадок, показавши їм ці мармизи, казав: "Це ти", і тоді вони ставали стовпом із подиву.
Кілька років я був би щасливий сказати пані Сванн, "з якого приводу" я був ніжний з маркізом де Норпуа, бо цим приводом було бажання познайомитися з нею. Але тепер я цього бажання не відчував — Жільберту я розлюбив. Але стопити пані Сванн з "дамою в рожевому" мені не вдавалося. Ось чому я заговорив про жінку, яка полонила оце мої думки.
— Ви бачили дукиню Ґермантську? — спитав я пані Сванн.
Дукиня їй не кланялася, і вона вдавала, ніби дукиня її не
цікавить — настільки, що вона навіть не помічає її.
— Я не можу сказати вам, це для мене несмисленне, — відповіла пані Сванн з нехіттю, уживаючи якоїсь кальки з англійської.
Проте мені хотілося вивідати не лише про дукиню Ґермантську, а й про її оточення і достоту, як Блок, нетактовно, турбуючись, як деякі люди, не про те, щоб потішити когось, а про те, — чи ж це не егоїзм? — щоб запопасти щось пікантне, я, намагаючись увійти в життя дукині Ґермантської, заходився випитувати маркізу де Вільпарізіс про пані Леруа.
— Так, я про неї чула, — відповіла маркіза з удаваною погордою, — вона донька великого лісопромисловця. Нині вона буває у світі, але, сказати по щирості, я застара, щоб заводити нові знайомства. На своєму віку я знала таких цікавих, таких милих людей, що знайомство з пані Леруа, далебі, нічого мені не дало б.
Віконтеса де Марсант, яка справляла обов'язки маркізиної фрейліни, рекомендувала мене князеві, а слідом за нею йому ж таки рекомендував мене, співаючи хвалу, маркіз де Норпуа. Зробив він мені таку ґречність чи то тим, що вона його ні до чого не зобов'язувала, мене-бо вже рекомендовано; чи то тим, що, на його думку, навіть славетний чужоземець не вельми знає французькі салони і ще, чого доброго, подумає, ніби йому рекомендовано молодика з вищого світу; чи то щоб скористатися зі своєї переваги, а саме, з ваги посла, а може, щоб з любови до архаїки воскресити на честь князя приємний для його вельможносте звичай, який вимагає для такої презентації пару хресних родичів.
Маркіза де Вільпарізіс залучила де Норпуа, відчуваючи потребу підтвердити його устами, що вона не знайома з пані Леруа і не шкодує за цим.
— Адже це правда, пане амбасадоре, що пані Леруа нецікава, не доросла до тих, хто приходить сюди, і запрошувати її було не варто?
Маркіз де Норпуа, чи то з прагнення продемонструвати свою незалежність, чи то з утоми, вдовольнився уклоном, шанобливим, але ухильним.
— Пане! — сказала маркіза де Вільпарізіс зі сміхом. — Які бувають кумедні люди! Повірите, сьогодні до мене приходив один йогомосць і запевняй, що йому приємніше цілувати мою руку, ніж руку молодої жінки.
Я зразу здогадався, що це Лсґранден. Маркіз де Норпуа посміхнувся і ледь помітно моргнув, ніби йшлося про такий природний забаг, що мати за зле тому, хто його зазнає, годі; сливе про початок роману, який посол ладен був розгрішити, навіть протегувати зі збоченською поблажливістю Вуазенбна або Кребійона-молодшого.
— Мало яка рука молодої жінки зуміла б зробити те, що оце переді мною, — проголосив німецький принц, показуючи на початі акварелі маркізи де Вільпарізіс.
Він запитав, чи бачила маркіза квіти Фантен-Латура на оце щойно відкритій виставці.
— Першорядна робота чудового маляра, як нині кажуть, тонкого майстра, — заявив маркіз де Норпуа. — А проте я вважаю, що його квіти поступаються квітам маркізи де Вільпарізіс, у маркізи колорит виразніший.
Хай навіть так відгукнутися змусила колишнього посла не лише сторонність старого коханця і звичка лестити, а й гурткова вузькість поглядів, проте до мене дійшло: світські люди зовсім без художнього смаку, їхні судження довільні, будь-яка дрібничка може довести їх до безглуздя, і їх не утримає, не погамує жодне справді щире почуття.
— Я справді знаю квіти, але заслуги в цьому моєї немає, — скромно відповіла маркіза де Вільпарізіс. — Але, — чарівно додала вона, усміхаючись князеві, — те, що я змалку набула глибших знань, ніж інші діти, вирослі в селі, я завдячую видатному вашому землякові, панові фон Шлегелю. Я спіткала його у Брой-лів, а до них мене привела моя тітка Корделія (маршалкова де Кастеллана). Я добре пам'ятаю, як Лебрен, де Сальванді і Ду-дан заговорили з ним про квіти. Я була зовсім маленька, розуміла його погано. Але він любив гратися зі мною, а повернувшися на батьківщину, прислав мені чудовий зільник на пам'ять про нашу прогулянку у фаетоні до Валь Ріше, коли я заснула в нього на колінах. Цей гербарій у мене зберігався; завдяки йому я навчилася добачати такі особливості квітів, які так мене не вразили б, якби я не мала зільника.
Коли пані де Варант оприлюднила листи пані де Бройль, гарні й манірні, як вона сама, я сподівався знайти там якісь розмови з паном фон Шлеґелем. Але ця жінка шукала в природі лише того, що промовляє на користь віри.
Робер покликав мене у глиб салону, де він сидів з матір'ю.
— Який ти милий! — сказав я. — Як мені віддячитися? Може, пообідаємо взавтра разом?
— Гаразд, але тільки з Блоком, я з ним зіткнувся в під'їзді; привітався він зі мною сухо, адже я, правда ненароком, не відповів на два його листи (він не сказав, що образився на мене, але я і так відчув), зате потім він був зі мною такий уважний, що я не можу виявити невдячність до такого щирого друга. Я вірю, що ми нерозлийвода, принаймні він дружитиме зі мною повік.
Я не думаю, що Сен-Лу глибоко помилявся. Вішання на когось собак у Блока часто було наслідком щирої симпатії, якщо він чомусь вважав, що йому не одвзаємнюють. Він мало вникав у життя інших людей, йому не спадало на думку, що хтось може захворіти, поїхати, а тому мовчання він одразу сприймав за ознаку очевидного збайдужіння. Ось чому я ніколи не припускав, що для диких вихваток, які він собі дозволяв спершу як друг, а потім як письменник, він мав важливі приводи. Блок не тямив себе, коли йому відповідали на них крижаним спокоєм або тривіальністю, від якої він остаточно сатанів, зате одразу відходив, відчувши тепле ставлення до себе.
— А щодо того, що я, за твоїми словами, милий, — вів далі Сен-Лу, — то це зовсім не так, тітка сказала, що ти її уникаєш, не озиваєшся до неї.