Мугикаючи котрусь із своїх songs[56], він зайшов до контори, сказав: "Доброго ранку, панове!" – хоч був уже сонячний весняний день, і попростував до свого місця "трішки попрацювати". Але консул підвівся, рушив до дверей і, не дивлячись на брата, сказав:
– Слухай… можна тебе на двоє слів?
Христіан подався за ним. Вони швидко поминули перехід, Томас заклав руки за спину, і Христіан несамохіть зробив те саме, повернувши до брата великого носа, що здавався ще гострішим, горбуватішим і кістлявішим проти запалих щік і рудуватих, обвислих на англійський манір вусів. Коли вони йшли подвір'ям, Томас сказав:
– Доведеться тобі прогулятися зі мною по садку, голубе мій.
– Гаразд, – відповів Христіан.
І знову запала довга мовчанка. Вони пішли бічною стежкою, повз чільну стіну "порталу" в стилі рококо, обминувши садок, де вже з'явилися перші пуп'янки. Нарешті консул швидко хапнув повітря і голосно сказав:
– Я щойно мав велику прикрість через твою поведінку.
– Мою?..
– Атож. У "Гармонії" мені розповіли про одне зауваження, яке ти вчора ввечері зробив у клубі, таке недоречне, таке понад усяку міру нетактовне, що мені просто бракує слів… Наслідків не довелося довго чекати. Тебе швидко присадили… Може, зробиш таку ласку і пригадаєш його?
– Ага, тепер я знаю, про що йдеться. Хто тобі розповів?
– Байдуже хто. Дельман. І, звичайно, так голосно, щоб ті, хто ще не знав цієї історії, також могли розважитись…
– Авжеж, Томе, мушу тобі сказати… Мені було соромно за Гагенштрема!
– Соромно за… Ну, це вже занадто!.. Слухай-но! – консул схилив набік голову, простяг руки долонями вгору і обурено потряс ними. – В товаристві, що складається так само з купців, як і вчених, ти заявляєш на цілу залу: "Властиво, як добре подумати, кожен купець – шахрай…" Ти, сам купець, приналежний до фірми, яка над усе ставить абсолютну чесність, бездоганну порядність…
– Боже милий, Томасе, я ж пожартував!.. Хоч, властиво… – додав Христіан, зморщивши носа і схиливши трохи навскіс голову. У такій поставі він пройшов кілька кроків.
– Пожартував! Пожартував! – вигукнув консул. – Тішу себе надією, що я також розуміюся на жартах, але ж ти бачив, як поставились до твого жарту! "Що стосується мене, то я дуже високо ставлю свій фах", – відповів тобі Герман Гагенштрем… І ти сів маком, як ледар, що не шанує власного фаху…
– От бач, Томе, ну що ти на це скажеш! Всі миттю скисли, запевняю тебе, веселого настрою наче й не було. Всі сміялися, видно, признавали мені слушність, і раптом той Гагенштрем заявляє, поважно, як на похороні: "Що стосується мене…" Дурень! їй-богу, мені було соромно за нього. Я ще вчора в постелі довго розмірковував про цю історію, і в мене було таке дивне почуття… Не знаю, чи воно тобі знайоме…
– Не ляпай язиком, прошу тебе, не ляпай язиком! – урвав його консул. Він аж тіпався з обурення. – Я визнаю… визнаю, що те зауваження, може, й не відповідало загальному настроєві і навіть відгонило несмаком. Але ж треба дивитися, кому ти збираєшся виголошувати свої сентенції, коли вже тобі забаглося цього, а не наражати себе на таку ганьбу! Гагенштрем скористався нагодою і образив нас… так, не тільки тебе, а нас, бо ти ж розумієш, що означали його слова? "Мабуть, ви таких думок набралися в конторі свого брата, пане Будденброку?" – ось що вони означали, холопе!
– Ну… вже аж так… – промурмотів Христіан, і на обличчі в нього з'явився збентежений, неспокійний вираз.
– Врешті, ти відповідаєш не тільки за себе, – вів далі консул, – та все одно мені було б байдуже, якби ти себе самого виставляв на глум… а ти тільки те й робиш, що виставляєш себе на глум! – крикнув він. Консул був блідий, на скронях, де зачесаний на проділ чуб відступав двома дугами, просвічували сині жилки. Одну брову він звів угору, і навіть у його витягнених шнурочком довгих вусах вчувалася лють. Руками він вимахував так, наче кидав слова під ноги Христіанові, на посипану жорствою стежку. – Виставляєш себе на глум своїми любовними походеньками, своїм блазнюванням, своїми хворобами й ліками на них…
– Ох, Томасе, – мовив Христіан, сумно похитавши головою, і незграбно підніс угору вказівного пальця, – Тут ти мене ніколи не зможеш до кінця зрозуміти… Бачиш, річ у тім… Треба, так би мовити, щоб сумління було чисте… Не знаю, чи тобі відоме таке почуття… Наприклад, Грабов приписав мені масть на горлові м'язи… Ну от, якщо я її не вживаю, забуваю про неї, то почуваю себе розгубленим, безпорадним, невпевненим, мені робиться тривожно, і я не можу ковтати. А як змащу горло, то ніби виконаю свій обов'язок, і все стає на місце; тоді в мене чисте сумління, я спокійний, задоволений і ковтаю легко. Я думаю, це залежить не від масті… Але річ у тім, зрозумій мене добре, що одне уявлення можна побороти тільки іншим уявленням, протилежним… Не знаю, чи тобі відоме…
– О господи! – простогнав консул і схопився руками ль голову. – Роби собі що хочеш! Достосовуйся до своїх уявлень! Тільки не кажи мені про це! Не ляпай язиком! Не набридай людям своїми огидними химерами! Бо ти своєю непристойною балаканиною виставляєш себе на глум з ранку до вечора! І кажу тобі ще раз, востаннє: мені байдужісінько, яку ти славу робиш собі самому, проте забороняю тобі – чуєш? – забороняю компрометувати фірму так, як ти скомпрометував її вчора!
На це Христіан нічого не сказав, тільки повільно провів рукою по своєму поріділому вже рудуватому чубові; на обличчі його малювався неспокійний, тривожний вираз, а очі ненастанно й неуважно блукали навколо. Він, напевне, думав про те, що тільки-но сказав брат. Запала мовчанка. Томас у тихому розпачі йшов далі стежкою.
– По-твоєму, всі купці – шахраї, – знову почав він. – Гаразд! Тобі вже набрид твій фах? Ти жалкуєш, що вибрав його? Ти колись домагався в батька дозволу…
– Так, Томе, – задумливо признався Христіан, – я справді краще вчився б! В університеті, мабуть, почуваєш себе дуже приємно… Ходиш на лекції, як маєш бажання, цілком добровільно, сідаєш і слухаєш, як у театрі…
– Як у театрі… Ох, тобі б найкраще бути за блазня в кафешантані… Я не жартую! Я щиро переконаний, що це твоє справжнє покликання! – запевнив консул.
Христіан не заперечував йому; він задумливо водив навколо очима.
– І ти насмілюєшся робити таке зауваження! Ти ж не уявляєш собі… авжеж, навіть не уявляєш собі, що таке праця! Ти лише ходиш по театрах та по гулях, блазнюєш, щоб мати з цього якісь почуття, враження і переживання, а потім мізкувати над ними, обсмоктувати їх і ненастанно, безсоромно про них теревенити…
– Так, Томе, – мовив Христіан майже сумно і знову провів рукою по голові. – Це правда, ти дуже добре сказав, У цьому між нами й різниця, розумієш. Ти також любиш ходити до театру, також мав раніше, між нами кажучи, свої фіглі-міглі, залюбки читав романи, вірші й таке інше… Тільки ти завжди вмів це поєднувати з ретельною працею, з поважним ставленням до життя… А мені, бачиш, цього бракує. Мене ця мізерія заполонює всього до останку, і на щось справжнє мене вже не стає… Не знаю, чи ти мене розумієш…
– То ти й сам визнаєш це! – вигукнув Томас і, спинившись, схрестив руки на грудях. – Ти покірно погоджуєшся з цим, а проте все лишається, як було! Ти що: людина чи тварина, Христіане? Повинна ж бути в тебе якась гордість, господи боже мій! Як можна провадити життя, що його ти навіть не зважуєшся виправдати! Але ти саме такий і є! В цьому вся твоя натура. Тобі аби тільки вшпилитись у якусь дурницю, зрозуміти й описати її… Ні, мені вже терпець урвався, Христіане!. – Консул швидко відступив крок назад і рішуче махнув рукою, наче щось перекреслив. – Урвався, кажу тобі! Ти рахуєшся на посаді повірника, а до контори й носа не показуєш… Та це ще півбіди! Іди, гайнуй своє життя, як гайнував досі! Але ти на кожному кроці компрометуєш нас! Нас усіх! Ти наріст, болячка на тілі нашої родини! Ти як чума в цьому місті, і якби цей будинок був мій, я б негайно вигнав тебе за двері! – закричав Том і, широким, сердитим жестом обвівши сад і подвір'я, показав на дім… Він уже не міг опанувати себе: давно стримувана лють вирвалась назовні.
– Що на тебе напало, Томасе! – мовив Христіан. Він був щиро обурений, але виявлялося це досить дивно. Він став у позу, притаманну кривоногим: зігнувшись, наче знак питання, ледь випнувши голову, живіт і коліна; його круглі, глибоко посаджені очі витріщились, а повіки почали червоніти, як у батька, коли той сердився; потім почервоніли й щоки. – Як ти зі мною розмовляєш? Що я тобі зробив? Я сам піду, не треба мене виганяти… Пхе! – додав він з глибоким докором і коротко, рвучко махнув рукою, ніби вловив муху.
Хоч як дивно, але Томас не тільки не розпалився ще дужче, а мовчки опустив голову і повільно рушив далі стежкою. Здавалось, він був задоволений, просто-таки зрадів, що нарешті розсердив брата, спонукав його на рішучішу відповідь, на протест.
– Повір межі, – спокійно вже мовив він і знову заклав руки за спину, – що ця розмова була мені дуже неприємна, Христіане, та колись вона мала відбутися. Такі сцени в родині –страшна річ, але все-таки нам треба було поговорити… Тепер ми можемо обміркувати ці справи цілком спокійно. Отже, тобі, я бачу, не подобається теперішнє твоє становище, га?
– Так, Томе, ти вгадав. Бачиш, спершу я був дуже вдоволений… І, звичайно, тут мені краще, ніж у якійсь чужій фірмі. Але мені, мабуть, бракує самостійності… Я завжди заздрив тобі, коли дивився, як ти сидиш і працюєш. Властиво, для тебе це не робота; ти працюєш не тому, що хтось тебе силує, а як господар, як шеф. Ти примушуєш інших працювати на себе, а сам тільки робиш обрахунки, керуєш… Ти вільна людина. Це щось зовсім інше…
– Добре, Христіане. Чому ж ти не сказав цього раніше? Ти можеш хоч сьогодні стати самостійним чи принаймні самостійнішим. Ти знаєш, що батько тобі, так само як і мені, тим часом виділив п'ятдесят тисяч марок із майбутньої спадщини, і я, певна річ, ладен кожної хвилини відрахувати тобі ці гроші, якщо ти захочеш їх десь розважно й солідно вкласти. У Гамбурзі чи десь-інде є чимало надійних, але невеликих фірм, яким не завадив би приплив капіталу, і ти міг би вступити в котрусь із них компаньйоном… Поміркуймо про це кожен окремо, а при нагоді скажемо матері.