Габріель згадав про лист... Він справді писав його, чи це йому тільки приверзлося? Тільки б не знайшли цього листа!
Було, нарешті, й побоювання: як він розігруватиме здивування, розпач, як відповідатиме на запитання поліції, як його арештують за вбивство...
— А копито, куди ви його поділи? — сухо спитав Габріель.
— Я повісив його в машині, там, де воно завжди висіло, пане граф.
— Ага, дуже добре, — сказав Габріель, ніби доїжджачий тільки виконав те, що входило в його обов'язок, і раптом він зрозумів, що ця людина, цей слуга намагається врятувати йому честь і життя. — Дякую, Лісовиче, — тихо додав він.
— О, панові графу нема за що мені дякувати. Я і сам не знаю, чому я так зробив... І крім того, ще невідомо, що з цього вийде.
Виходячи з хащі, доїжджачий сумлінно, як завжди, заламав гілку край дороги — знак, що сюди пішов олень.
VIII
Габріель і Лісовик простували до Моглева, коли раптом побачили захеканого псаря Карлушку, який біг їм назустріч.
— Пане граф, пане граф, — крикнув він, — нещастя!
— Що сталося? — спитав Габріель.
— Пані графиня...
— Що з пані графинею?
— Вона впала з балкона. Вона... вона вбилася на смерть.
Габріель розпачливо скрикнув, і Лісовик лишився ним цілком задоволений...
"Що ж, непогано, — подумав він. — Цей не розгубиться".
Габріель спочатку кинувся бігти, але незабаром перейшов на швидкий крок; Карлушка тричі повторив те, що йому було відомо.
— Тоді вирішили, що пан граф, напевно, пішов з Лісовиком на оленя, — закінчував він свою розповідь. — От мене й послали попередити пана графа. Але пан граф, як виявилося, зайшов далі, ніж ми гадали.
Перед замком стояв збуджений, наляканий натовп, усі стиха розмовляли; група челяді й селян дивилася то на каміння, то на діру вгорі, на фасаді будівлі.
— Будинок ніби такий міцний, — шепотіли в натовпі, — а він весь трухлявий од старості... Тому й трапляється отаке...
— Хто її знайшов?
— Кажуть, Флоран. Вона ж була в нічній сорочці...
— Бідолашна жінка!
— Розходьтеся, не стійте тут, — сказав Лісовик, розганяючи натовп. — Соромно лупати очима, коли в панів таке нещастя.
І він почав перевертати каміння, щоб подивитися, чи не лишилося сліду його чобота.
Габріель зник у замку.
Пані Флоран та Лісовикова дружина, майже нічого не бачачи од сліз, вправно й швидко, як це властиво селянкам, уже спорудили в Жакліниній кімнаті катафалк і почали споряджати небіжку.
— Добре, що пані графиня причастилася вчора з нагоди різдвяних свят, — прошепотіла, шморгаючи носом, Лісовикова дружина, — вона піде на небо безгрішною.
Паркет у кімнаті — від дверей до ліжка й від ліжка до лоджії — був геть затоптаний, і окремих слідів на ньому вже не можна було розрізнити.
Найважче було Габріелеві не тоді, коли він побачив тіло Жакліни, а коли опинився перед пані де ла Моннері. Він визнав за найкраще затулити обличчя руками і трохи поплакати. Нерви в нього були напружені до краю, це було зовсім не важко зробити, і він відчув навіть полегкість.
— Як подумаю... скільки вона через мене настраждалася... — промимрив він і побіг до себе в кімнату.
Пані де ла Моннері дивилась на нього сухими очима. Обличчя в неї було таке виснажене, — далися взнаки літа й тривала самотність, — що ніяке горе вже нічого не могло додати до цього.
Лісовик пішов до маркіза, якого з цілком зайвою осторогою встигли вже про все повідомити.
— Сердешна! — тільки й мовив він.
Коли Лісовик зайшов до маркіза, той сперечався з Флораном.
— Пан маркіз не може надіти сьогодні свою жовту куртку! — переконував старого Флоран. — Адже пан маркіз у глибокій жалобі.
— В такому разі, надіньте на мене чорний костюм! — крикнув сліпий. — Що у вас, Лісовиче?
— У хащі, пане маркіз, виявлено дорослого оленя, є там і кабан... Але в зв'язку із смертю небоги пана маркіза... доведеться...
Сліпий якусь мить помовчав.
— А що ж тут такого? Можна їхати на полювання. Адже кабан чорний! — вигукнув він. — Це нікого не шокуватиме. Ідіть на полювання, Лісовиче, ідіть без господарів. Треба ж собакам розім'ятись... А потім увечері ви мені все розповісте.
Лісовик саме виходив од маркіза, коли йому сказали, що його хоче бачити пані де ла Моннері.
Стара дама пов'язала на шию чорну стрічку.
— Скажіть, Лісовиче, це мій зять убив мою доньку? — спитала вона.
— Але ж, пані графиня...
— Гаразд, гаразд, не розказуйте мені баєчок, друже! Жодна жінка не вийде взимку на балкон у нічній сорочці. Вона надіне халат. Він же повернувся п'яний, так?.. Тільки ви один можете все знати. Ну, коли ви не хочете мені сказати... Уявіть собі, сьогодні вранці я чула шум! Це вас дивує... Так от, я зажадаю, щоб поліція розслідувала цю справу. Тоді й з'ясується, хто це зробив — мій зять чи хтось інший... А може й ніхто.
— Бачите, пані графиня...
— Кажіть голосніше!
Лісовикові нарешті увірвався терпець.
— Може, мені треба розповісти пані графині таке, що не всі повинні чути! — вигукнув він. — Та коли пані графиня чують — перепрошую — тільки вночі, а вдень не чують, я з таким самим успіхом можу викликати барабанщика й повідомити про все це на площі.
— Так, звичайно... Гаразд, — сказала вражена пані де ла Моннері. — Я згодна вислухати вас, де ви самі захочете.
— Якби пані графиня були такі ласкаві прийти на псарню... коли завгодно... подивитись на улюблених псів своєї доньки... — мовив Лісовик, знову ставши чемним і поштивим.
І пані де ла Моннері прийшла на псарню. Лісовик пропустив її за грати й кинув собакам кілька шматків м'яса, щоб вони почали гарчати й кусатися.
— О, який тут сморід, — зауважила пані де ла Моннері.
— На жаль, так! — вибачливим тоном сказав Лісовик.
І тут, серед гавкоту й гарчання, знятого шістдесятьма собаками, — стара пані, до речі, краще чула, коли навколо стояв шум, — Лісовик розповів усе, що знав, не дуже розводячись, як саме сталося вбивство, не згадавши навіть про оленяче копито.
— Так воно буває під час суперечки, особливо коли людина п'яна: візьме та й вдарить, — пояснив він. — Певна річ, він не хотів її вбивати. Така вже зла нагода: треба ж було, щоб це сталося біля колонки ліжка...
Лісовик переривав свою розповідь окриками "Назад!", адресованими великим рудим псам, які намагалися підняти ніжку біля пані де ла Моннері. — Тепер пані графині все відомо, — заявив він. — Хай вона й вирішує, що робити. Я, приміром, зразу вирішив, не розмірковуючи... щоб врятувати Моглев од скандалу... А потім ще заради месьє Жана-Ноеля й мадемуазель Марі-Анж, яким і так випало на долю більше горя, ніж треба...
Пані де ла Моннері замислилась й уявила собі, як може повернути справа: розтин, жандарми, судові слідчі, репортери, фотографії в газетах, її заплямована, виставлена на глум цікавої публіки родина. "Донька поета Жана де ла Моннері... Трагедія, розіграна п'яним ревнивцем в історичному замку... Доїжджачий приховав злочин..." Фотографії Габріеля між двома поліцейськими. А потім усе почнеться спочатку під час процесу, на якому вона, графиня де ла Моннері, виступатиме позивачкою... "Це відіб'ється на всьому нашому оточенні..."
— Ви зробили цілком правильно, Лісовиче, — сказала вона. — Краще мовчати, аніж скандал. І якщо месьє Де-Воос винен, що ж, — не зазнає кари на цьому світі, то буде покараний на тому... Як би там не було, ви всім нам зробили послугу. Ви повелись як порядна людина.
— Пані графиня дуже добра, — мовив доїжджачий, уклоняючись. — Ага, іще ось що: пан маркіз хоче все-таки влаштувати лови.
— Про це не може бути й мови, — сказала пані де ла Моннері.
Весь день минув у виконанні формальностей і прийманні гостей, що приїздили висловити своє співчуття. Разів двадцять Габріель, опустивши очі, повторював:
— Нічого не розумію... вона, мабуть, почула, як ми йшли з Лісовиком... І певно, вибігла на балкон, щоб гукнути мене... Мені так не хотілося її будити...
Без кінця повторюючи одне й те саме, Габріель тепер чітко уявляв собі всю картину: він спокійно йде парком з доїжджачим, Жакліна відчиняє балконні двері, вдивляється в ніч, намагаючись побачити їх, і раптом падає, а вони нічого не чують, бо відійшли вже надто далеко.
Пані ван Херен прийшла сама. Чоловік повернувся з Парижа поїздом і "трохи нездужає", пояснила вона. Габріель постарався швидко скараскатись її.
Жілон дуже допоміг Габріелеві: він підтримував замість нього розмову, втручався, — вперше в житті розумно, — в те, що його зовсім не стосувалося. Хоч він приїхав тільки о пів на одинадцяту, як завжди у мисливському вбранні, проте, слухаючи його, можна було подумати, що це він сам підняв з землі тіло Жакліни.
Гості заходили висловити своє співчуття маркізові, і він декого з них, замість подякувати, питав:
— Ну що, взяли?
Нарешті ввечері пані де ла Моннері й Габріель залишилися на самоті. Для них обох це було нестерпно тяжко, і пані де ла Моннері перша знайшла вихід із становища.
— Габріелю, — сказала вона, — я не знаю і не хочу знати, наскільки чисте ваше
сумління. Я вимагаю від вас єдиного: якщо ви схочете висповідатися, то зробіть це в такому місті, де нас ніхто не знає, і навіть, коли можна, за кордоном. — Цими словами пані де ла Моннері ясно дала йому зрозуміти, якої лінії поведінки вона від нього вимагає. — Але не робіть цього зразу, — додала вона, — щоб ваш від'їзд не скидався на втечу. Спочатку вам доведеться на якийсь час узяти на себе управління Моглевом замість Жакліни, а також — і це ваш обов'язок — взяти опіку над дітьми. Не турбуйтесь, я за вами стежитиму.
Після цього обоє зайшли до малої вітальні. Сліпий сидів біля каміна з грифонами. Перед ним стояв його "мисливський ящик", і руки його обмацували зелені опуклості.
Біля нього стояв Лісовик у тому ж самому одязі, що і вранці, і, тримаючи в руках кашкет, розповідав:
— Ось, значить, мій кабан помчав алеєю Дам...
Він змалював лови минулого сезону — старий уже забув про них.
Габріель з жахом побачив, що в крісло навпроти маркіза замість Жакліни сіла пані де ла Моннері.
IX
До смерті матері під час родинної жалоби Марі-Анж та Жан-Ноеля одягали не в чорне, а просто в неяскраві кольори: біла сукня з бузковим поясом або бузкова сукня з білим поясом; морський костюмчик або курточка Ітонського коледжу, до якої підбирали темно-сірі штани, щоб вони могли потім служити і для першого причастя, і для похорону...