– Я давав йому їсти, бо він не вилазив зі свого гамака, а він покинув мене, інші теж пішли. Чому ти мені не віриш, сеньйоре?
– Можливо, він і збрехав щодо того імені, – промовив сержант Дельгадо. – Я не знаю у сельві нікого, хто б звався Фусією. Цей тип не дратує вас своїми байками? Я б його добре почастував кулею в лоб, сеньйоре лейтенант, та й по всьому.
– А той агварун? – спитав лейтенант. – Хума також зжерла якумама?
– Він пішов, сеньйоре, – прохрипів Пантача, – хіба я не казав тобі? Або, може, вона і його зжерла, сеньйоре, хто зна?
– Клятий Хум з Уракуси цілий вечір морочив мені голову, – сказав лейтенант, – а перекладав інший крутій, я їх слухав, як дитина, і вірив усім тим баєчкам. Ех, коли б я міг таке передбачити! То був перший індіанець, з яким я познайомився, сержанте.
– Усе це через того Реатегі, губернатора Ньєви, сеньйоре лейтенант, – промовив сержант Дельгадо. – Ми не хотіли відпускати агваруна. Але він наказав, ну і бачите, що зараз маємо.
– Пішов хазяїн, пішов Хум, пішли уамбіси, – заскиглив Пантача. – Я лишився сам зі смутком, сеньйоре, і мені страшенно холодно.
– Але Адріана Ньєвеса я спіймаю, клянуся богом, – вигукнув лейтенант. – Сміявся нам в обличчя, жив на наші гроші.
І всі там мали своїх жінок, сеньйоре, – по зарослому обличчю Пантачі текли сльози, він глибоко зітхав, – я лише мріяв про яку-небудь християнку, з якою міг би хоча б порозмовляти, про одну-єдину, та вони навіть шапру забрали з собою, сеньйоре, – від удару чоботом Пантача завив і зіщулився на підлозі. На кілька секунд заплющив очі, потім розплющив, і лагідно подивився на пляшку, – лише ковточок, сеньйоре, щоб зігрітись, бо всередині аж задубіло від холоду.
– Ти добре знаєш ці краї, Пантачо, – сказав лейтенант. – Чи довго литиме цей клятий дощ, і коли ми матимемо змогу відпливти?
– Завтра випогодиться, сеньйоре, – пробурмотів Пантача. – Помолись богові й побачиш. Але змилосердься, дай мені ковточок. Щоб зігрітися, сеньйоре.
Цього неможливо витримати, чорт забирай, витримати неможливо, – лейтенант підняв ногу, проте не вдарив полоненого, а натиснув чоботом на його обличчя, аж той щокою доторкнувся до підлоги. Сержант Дельгадо хильнув з пляшки, потім з термоса. Пантача розкрив рот і, висолопивши язик, гострий, червонястий, почав лизати, – сеньйоре, один ковточок, – підошву чобота, – щоб зігрітись, – і носок. Щось тваринне, підлабузницьке іскрилося в його витріщених очах, – один ковточок, – а тим часом язик слинив брудну шкіру. Сеньйоре, щоб зігрітись, – він поцілував чобіт.
– Ну й хитрун ти, Пантачо, – промовив сержант Дельгадо. – То підлизуєшся, то вдаєш із себе дурня.
– Скажи мені, де Фусія, і матимеш цілу пляшку, – пообіцяв лейтенант. – І до того ж відпущу тебе. І дам ще кілька солів. Відповідай швидко, бо я передумаю.
Але Пантача знову почав схлипувати і всім тілом судомно тулитися до підлоги, шукаючи тепла.
– Забери його, – звелів лейтенант, – бо я зараз схибнуся. Дивлячись на нього, мені блювати хочеться, та й якумама ввижається. А дощ усе ллє, розтуди його…
Сержант Роберто Дельгадо, взявши мотузку, пішов до дверей, і Пантача побіг за ним на карачках, підстрибуючи, як собака. На сходах сержант гукнув, з'явився Інохоса й забрав Пантачу, який пританцьовував під дощем.
– А що, як вирушити в зливу? – запропонував лейтенант. – Зрештою гарнізон не так уже й далеко.
– Ми потонемо через дві хвилини, сеньйоре лейтенант, – відказав сержант Дельгадо. – Ви бачили річку?
– Я мав на увазі пішки, через ліс, – уточнив лейтенант, – Дійдемо за три-чотири дні.
– Не впадайте в розпач, сеньйоре лейтенант, – заспокоїв його сержант Дельгадо. – Колись та перестане лити. Іншого виходу немає, повірте, ми не можемо вирушити в таку погоду. Сельва є сельва, треба бути терплячим.
– Вже два тижні, чорт забирай! – вигукнув лейтенант. – Я втрачаю і підвищення, і перевід в інше місце, невже ти не розумієш?
– Але чому ви на мене злоститеся? – спитав сержант Дельгадо. – Це не моя провина, що дощ іде, сеньйоре лейтенант.
Сама-самісінька, вона все чекала й чекала. Навіщо лічити дні, гадати, буде дощ чи не буде? Може, вони повернуться сьогодні? Ні, ще надто рано. Чи привезуть товар? Тільки б привезли, Христосе Багасанський, боже, боже, щоб привезли багато каучуку і шкур, щоб дон Акіліно приплив з одягом та їжею і щоб вона спитала його, як і того разу: по чім продавали? – а він: вистачить, Лаліто, по добрій ціні. І Фусія: любий старий. А вона: пресвята діво, зроби так, щоб ми розбагатіли, бо тоді ми покинемо острів, повернемося до християн і поженимося, правда Фусіє? Правда, Лаліто. І щоб ти, Фусіє, змінився й знову покохав мене, а ночами щоб я питала тебе: до твого гамака? Так. Гола? Так. Тебе поцілувати, Фусіє? Так. Я тобі подобаюся? Так. Більше, ніж ачуалки? Так. Більше, ніж шапра? Так, так, Лаліто. А вона: хочу, щоб у нас була ще одна дитина. І одного дня: погляньте, доне Акіліно, чи не правда, хлопчик подібний до мене, а як виріс, говорить по-індіанському ліпше, ніж по-іспанському. І старий: страждаєш, Лаліто? – а вона: трохи, бо Фусія вже не любить мене, – і він: погано поводиться з тобою? Ти ревнуєш його до тих індіанок? А вона: злість мене проймає, доне Акіліно, та все-таки з ними мені веселіше, бо в мене немає приятельок, і дуже шкода, що Фусія віддає їх Пантачі, Ньєвесові або уамбісам…
Чи повернуться вони сьогодні? Але цього дня припливли не вони, а Хум. Лаліта саме відпочивала, коли шапра з криком влетіла до хижки й почала торсати гамак, дзенькаючи своїми браслетами, дзеркальцями, бляшками. А Лаліта: що, припливли? – і шапра: ні, приплив агварун, той, який утік. Лаліта вийшла йому назустріч, він стояв біля ставу для черепах і натирав рибу сіллю, а вона: Хуме, де ти був, що робив стільки часу? – мовчить, – усі думали, що ти вже не прийдеш, Хуме, – а він, з повагою подаючи їй рибу: це я тобі привіз. Хум повернувся на острів таким самим, як і був, – з поголеною головою, на спині червоні смуги, немов сліди після батога. І Лаліта: вони попливли у похід, уверх по річці, на озеро Рімазі, ти був їм дуже потрібний, чому ти навіть не попрощався? Ти знаєш індіанців з племені муратів? Вони відважні? Битимуться з хазяїном чи віддадуть йому каучук добровільно? Уамбіси попливли тебе шукати, а Пантача сказав тоді: може, його вбили, хазяїне, вони ненавидять його. А лоцман Ньєвес відповів: не думаю, мабуть, вони вже заприятелювали. І Фусія додав: ті собаки на це здатні. А Хум: ні, Лаліто, мене не вбили, я сам пішов звідти і оце повернувся. А Лаліта: ти залишишся? Так. Хазяїн накричить на тебе, але ти не йди, Хуме, злість у нього швидко минає, і, крім того, в глибині душі він тебе шанує…
А Фусія: цей Хум трохи дурнуватий, Лаліто, але корисний для мене, бо вміє переконувати індіанців. Бачила б ти, як він їх обробляє, – і просить, і танцює перед ними, та ще й кричить, мовляв, християни – це дияволи, хазяїн обманює вас, бреше вам. А індіанці вірять йому і завжди віддають нам каучук по-доброму. І Лаліта: що ти їм кажеш, Хуме, розкажи мені докладніше, як ти їх переконуєш? А Фусія: коли-небудь вони його вб'ють, хто ж його тоді замінить, чорт забирай? І Лаліта: це правда, Хуме, що ти не хочеш повертатися до Уракуси? Правда, що так ненавидиш християн? І нас також? А Пантача: так, сеньйоро, бо християни побили його, – і Ньєвес: тоді чому він нас не повбиває, коли ми спимо? – а Фусія: бо завдяки нам він може мститися, – і Лаліта: чи то правда, що його повісили на капіроні? А Фусія: він божевільний, Лаліто, але не злий. Ти кричав, коли тебе припікали? І чудово ставить сильця, неперевершений у полюванні, та рибальстві. Ти мав жінку? Її вбили? А коли немає чого їсти, Хум іде до лісу й приносить птахів, звірят. Ти розмальовуєш собі тіло, щоб не забути, як тебе шмагали? А одного разу бачили, як він забив отруйну змію з трубки-дмухавки, він знає, що його вороги це ті, – правда, Хуме? – яких я, Фусія, залишаю без товару. Не думай, Лаліто, що він допомагає мені за мої чудові очі. І Пантача: я бачив його сьогодні біля урвища, він торкався свого шраму на лобі й розмовляв з вітром, – а Фусія: тим краще, що Хума так проймає, адже його помста мені нічого не коштує, – і Пантача: він по-агварунському розмовляв, я нічого не зрозумів. Мабуть, тільки по помсту й думав. Коли припливав човен дона Акіліно, уамбіси, наче мавпи, стрибали з лупун на причал і лементуючи, хапали свої порції солі та анісової горілки, а в лезах сокир і мачете, які роздавав їм Фусія, відбивалися їхні п'яні від радості очі, однак Хумові було до всього байдуже…
А Лаліта: куди ж ти пішов? У той бік, та я ж повернувся. Невже ти нічого не брав? Нічого. Ні сорочки, ні горілки, ні солі? Нічого. І Лаліта: лоцман буде радий, що ти повернувся, Хуме, адже він твій приятель, так? А Хум: так, – і вона: дякую за рибу, але шкода, що ти вже її посолив. І Хум: лоцман Ньєвес не знав їхніх імен, хазяйко, сказав тільки, що то були двоє християн, які настроїли мене проти хазяїв, і ще сказав, що вони зробили мене нещасним. І Лаліта: вони обманули тебе? Обікрали? – а Хум: дали одну пораду, – і вона: я хотіла б порозмовляти з тобою, Хуме, чому ти відвертаєшся, коли я тебе кличу? Він мовчить. Ти соромишся? А Хум: я приніс його для тебе, жінки уамбісів випускають з нього кров, – і вона: ти кажеш про оленятко? А він шанобливо: так, про оленятко, – і Лаліта: ходімо, з'їмо його, нарубай дров, – а Хум: чи ти голодна? – і вона: дуже, дуже, від часу, коли вони попливли, я не їла м'яса. Попоївши, вони вернулися до хижки, і Лаліта: подивися на Акіліно, він дуже виріс, правда, Хуме? Так. І говорить по-поганському краще, ніж по-християнському. Так. Чи в тебе, Хуме, є діти? Були, але вже немає. Багато? Мало. І тут пішов дощ. Густі темні хмари зависли нерухомо над лупунами й вивергали з себе потоки чорної води. Через два дні увесь острів перетворився на болото, озеро запнула імла, птахи падали мертвими біля дверей хижки, а Лаліта: бідолахи, вони зараз, напевне, пливуть, нехай накриють шкури і каучук. Фусія, мабуть, кричить: швидше, сучі діти, перестріляю всіх, кермуйте до того берега, шукайте прихистку, якусь печеру, щоб розкласти багаття; Пантача, мабуть, варить своє зілля, а Ньєвес жує тютюн, як і уамбіси.