Небагато треба, щоб стерти ґанджі, спричинені життям, та й смерть поверне обличчю його молодість, доклавши щонайменших зусиль для очищення портрета, якому лише тонка плівка тьмарить його колишній блиск. Отож я задумався над ілюзією, в яку ми впадаємо, коли, слухаючи про славних стариків, беремо на віру їхню доброту, справедливість і янгольську вдачу; адже відаючи про те, що сорок років тому вони були антипатичними молодиками, я не мав жодних підстав припускати, що вони не зберегли своєї марноти, лицемірства, чванства та облуди.
А проте (який контраст із ними) я був вражений розмовою із колись нестерпними чоловіками та жінками, які поз-будися майже усіх своїх вад, чи не тому, що, здійснюючи або знебуваючи їхні мрії, життя позбавило їх гіркоти чи заро-зумільства. Вигідне одруження, завдяки якому стають непотрібні змагання чи хвастощі, або й уплив дружини чи поступове знайомство з високими прикметами, іншими, ніж ті, лише в які вірить легковажна молодь, дозволили їм злагодити характер і показати свої гарні сторони. Старіючи, вони ніби віднаходять особистість — так дерева, які осінь перемальовує в інші фарби, змінюють почасти свою істину. Суть старости знаходила в них щирий свій вияв — як щось моральне. В інших суть старости була радше чимось фізичним і таким новим, що якась особа (приміром, пані д'Арпажон) видавалася мені знайомою і заразом незнайомою. Незнайомою тому, бо годі було припустити, що це вона, і проти своєї волі я не міг, віддаючи їй уклін на відповідь, приховати збентеження, вагаючись між кількома особами (серед яких пані д'Арпажон не було), аби з'ясувати, кому ж я відклонився з таким теплим щиросердям, либонь, дивним для незнайомки, бо, огорнутий сумнівами, боячись здатися надто холодним, якщо я натрапив на близьку приятельку, я надолужив непевність погляду палким ручканням і щирим усміхом. Але, з другого боку, цей новий лик не був мені незнайомий. Такий лик я протягом життя часто помічав у міцних літніх жінок, не підозрюючи тоді, що пані д'Арпажон уподібниться до них через багато років. Цей лик так різнився від знайомого мені, що можна було подумати, ніби пані д'Арпажон на роду було написано, як тій казковій героїні, постати спершу молодою панною, потім дебелою матроною — а за недовгий час, мабуть, повернутися хиткою і згорбленою бабцею. Сказати б, вона нагадувала обважнілу плавчиху, яка бачить берег ген далеко від себе, насилу борсаючись серед бурхливих хвиль часу. Проте поволеньки, додивляючись до її обличчя, непевного і хисткого, наче зрадлива пам'ять, не годна уже втримувати давні обриси, я щось у ньому нарешті відшукав, поринувши у гру вилучення квадратів, восьмикутників, якими вік збагатив її щоки. А втім, те, що додалося до жіночих щік, не завше перегукувалося із геометричними фігурами. У щоках дукині Ґермантської, досі схожих на самих себе, хоч нині й подібних консистенцією до нуги, я угледів натік зелені, рожевий уламок розчавленої мушлі, якийсь наріст невідомого походження, менший за кульку омели і тьмяніший за скляну намистинку.
Деякі чоловіки накульгували: відчувалося, що винна тут була не автомобільна аварія, а перший удар, і вони вже стояли, як мовиться, одною ногою в могилі. Деякі жінки, уже напівспаралізовані, не подужали витягти з отворів своїх домовин краєчок саванів, що зачепилися між могильними плитами, і не годні випростатися, так і заклякли з опущеними головами і зігнуті у три погибелі, ніби показуючи теперішнє своє місце між життям і смертю, перед своїм останнім занепадом. Ніщо не могло опертися рухові параболи, якою вони зсувалися, а якщо тільки котрась пробувала встати, то починала дрижати, і її пальці вже не могли нічого утримати.
У декого навіть волосся не побіліло. Скажімо, я впізнав, — він саме йшов у якійсь справі до свого пана, — старого льо-кая принца Ґермантського. Цупка щетина їжачилась йому як на щоках, так і на голові, зоставшись рудою з рожевим полиском, і навряд чи можна було запідозрити, що він підфарбовується, як дукиня Ґермантська. Але це його не молодило. Просто відчувалося, що серед чоловіків, як у рослинному царстві мох, обрісник і таке інше, трапляються види, які не міняються із приходом зими.
Звичайно, всі ці зміни були спадкові, й рід — а то й — надто у жидів — раса — зберігали ті з них, які витримали випробування часом. А втім, чи міг я дійти висновку, що згадані особливості відімруть? Я завжди розглядав людського особня у конкретний часовий момент як колонію поліпів, де око, орган хоча й асоційований, а все ж незалежний, кліпає, коли летить порошинка, дарма що розум такої команди не давав, ба більше, де кишечник — цей таємний паразит — заражується без відома розуму, але розглядав його і як душу в потоці життя, як низку моїх я, накладених одне на одне, але щораз осібних і готових мерти по черзі або навперемін, як оті я, що в Комбре підмінювали мене то те, то те, коли западав вечір. Але воднораз я переконався, що духовні клітини, з яких складається людська істота, довговічніші за неї. Я був свідком, як ґанджі та відвага Ґермантів оживали у Сен-Лу, бачив також, як оживали дивацькі й скороминущі вади його вдачі, як у Сван-нові оживав семітизм. А ще я мав нагоду бачити його у Блока. Кілька років тому він утратив батька, і хоча я написав йому тоді, він не міг мені зразу відповісти, бо, окрім безмежних родинних почуттів, часто-густо притаманних жидівським родинам, думка, що його батько перевищував собою всіх сучасників, надавала його любові форми культу. Неспроможний перебороти болю втрати, він пробув майже рік у санаторії. На мої співчуття Блок відповідав тоном, сповненим глибокого почуття і водночас майже пихатим: він ладен був приревнувати мене, оскільки я стикався з цією винятковою людиною, до батька, чию двоколку залюбки передав би до історичного музею. І тепер, за родинним столом, той самий гнів, який запалював пана Блока проти пана Ниссіма Бернара, запалював Блока проти тестя. Він улаштовував йому за столом такі самі дешпоти. Як тоді, коли я слухав слова Коттара, Брішо та багатьох інших, я розумів, що завдяки культурі та моді вал однієї хвилі перекочує по всьому розлогові простору ті самі манери говорити й мислити — і навіть по всьому розлогові часу великі глибинні течії вихлюпують із хлані віків той самий гнів, той самий смуток, ту саму відвагу й ті самі манії крізь нашарування поколінь, і кожен відтинок, узятий у кількох примірниках із тієї самої серії, дає нам повтор, як тінь на чергових екранах, тінь образу не менш ідентичного, хоча нерідко не такого значущого, ніж той, що в один і той самий спосіб викликав суперечку між Блоком і його тестем, між паном Блоком і паном Ниссімом Бернаром та стількома іншими, кого я не мав чести знати.
Деякі личини під ковпаком сивого волосся значила вже трупна штивність, повіки здавалися зліпленими, як у смертну годину, губи з безугавною мишкою мурмотали ніби молитву на схід душі. Досить було чорному чи золотавому волоссю змінитися сивим, щоб незмінне з погляду ліній обличчя видавалося іншим. Гримери знають, що напудрована перука може заступити весь перевдяг і зробити когось невпізнанним. Юний граф де***, — я бачив його у званні поручника в ложі графині де Камбремер того дня, коли дукиня Ґермантська сиділа в бенуарі своєї кузини, — мав і досі бездоганно поправні риси, але набута фізіологічна артеросклерозна закляклість тепер аж надто підкреслювала правильний і камінний овал фізіономії денді, надаючи тим рисам яскравої виразистости, застиглої майже гримасою, і вражала нерухомістю, гідною моделі зі студії Мантеньї чи Мікеланджело. Колись його цера полум'яніла грайливим рум'янцем, а тепер була врочисто бліда; срібляста чуприна, легка огрядність, шляхетність дожа, змора, близька до сонноти — все це створювало для глядачів нове і пророче враження злоповісної величі. Прямокутник сивої бороди, докладний відповідник прямокутника давнішої золотавої бороди перемінив його так надійно, що, коли я помітив у цього підпоручника п'ять личок, моєю першою думкою було повіншувати його не зі званням полковника, а з тим, що він так ужився в ролю полковника, позичивши не лише мундир, а й поважну, сумну міну штабіста, свого батька. Так само і в його сусіди сива борода вже заступила золотаву, та що обличчя залишилося живим, усміхненим і молодим, то сивина підкреслювала рум'янець та войовничу міну і загострювала блиск очей, надаючи цьому світовцеві, такому й досі молодому, натхненного вигляду пророка.
Зміни, зроблені сивиною і ще деякими деталями, надто у жінок, не поглинули б мене до решти, якби стосувалися тільки кольору, бо якщо колір може чарувати око, то розум бентежить трансформація особи. Справді, "розпізнати" когось, а надто, як не зумів розпізнати, ідентифікувати, означало розуміти під спільним знаменником дві суперечливі речі, означало погодитися, що той, хто тут присутній, істота, яку ми пригадуємо, вже не існує, натомість істота нині суща — взагалі якийсь незнайомець; означало нагоду для розкриття секрету майже такого самого тривожного, як таємниця смерти, прологом, вістуном якої він, утім, є. Бо я знав, що означають ці зміни, і до чого це прелюдія. Ось чому, нарівні з багатьма іншими змінами, так вражала сивина жінок. Мені називали ім'я, і я з дива не міг вийти, що вона належить і тій білявій охотниці танцювати вальси, яку я знав колись, і тілистій білоголовій дамі, що проходила повз мене важкою ходою. Окрім рожевого кольору шкіри, ім'я було єдиною сув'яззю між цими двома жінками, ще відміннішими між собою (одна з моєї пам'яти, друга з ранку Ґермантів), ніж юна молодичка і вматеріла матрона в театральній п'єсі. Аби життя нарешті спромоглося обдарувати цю вальсівницю таким тілиськом, аби воно спромоглося сповільнити, ніби в такт метроному, її силувані рухи, аби воно, зберігши чи не єдину спільну деталь, щоки, нині звичайно, повніші, але ще й замолоду помережені червоними сіточками, спромоглося підмінити метку білявку цим череватим драгуном, — воно мусило вчинити більше демонтажів та реконструкцій, ніж вимагала б перебудова бані на шпилясту вежу дзвіниці, а коли думаєш, що таку працю проведено не в мертвому матеріалі, а в живому тілі, змінюваному тільки непомітно, то дивовижний контраст між нинішнім явищем та істотою, закарбованою в моїй пам'яті, відсував її у ще відлегліше минуле, майже легендарне.