Усе довге пообіддя море було для них щонайбільше приємного тону полотном, почепленим у ґарсоньєрці багатого безженця, і лише між ходами хтось із гравців знічев'я звертав на нього погляд, щоб справдити, яка погода чи котра година, і нагадати іншим, що пора перекусити. А вечеряли вони не в готелі, де електричне світло потоками вливалось у велику їдальню, від чого та перетворювалася на величезний дивовижний акваріум, за скляною стіною якого бальбецький робочий люд, рибалки й міщани з родинами тислися, незримі у темряві, щоб надивитися на ледь колисане на золотих хвилях, розкішне життя цих людей, таке саме незрозуміле для бідоти, як життя риби і незвичайних молюсків. (Ось вам питання великої соціальної ваги: чи завжди скляна стіна оберігатиме бенкет цієї екзотичної звіроти і чи не прийдуть невідомі люди, які так хтиво дивляться з пітьми, виловити їх у цьому акваріумі і стеребити?) На разі у застиглій на місці і злитій з мороком юрмі стояв, можливо, письменник, аматор людської іхтіології і, глядячи, як клацають щелепами старі чудерства жіночої статі, поглинаючи шматок, розважався тим, що класифікував і визначав їхні природжені й набуті властивості, завдяки яким стара дама-сербка з ротом, подібним до пащі великої морської рибини, бо вона, бачте, з пелюшок жила в солодких водах Сен-Жерменського передмістя, їла салату, мов якась там Ларошфуко.
О цій порі можна було бачити трьох добродіїв у смокінгах, які чекали на даму, і незабаром, майже завжди у новій сукні й шарфі, добраних на смак її коханця, дама виходила з ліфта, який вона викликала на свій поверх, як із пуделка на іграшки. І вся четвірка, вважаючи, що насаджене у Бальбеку міжнародне диво природи — Ґранд-отель — спомагає радше розквіт пишноти, ніж куховарства, сідала до карети і їхала обідати за півмилі до відомого ресторанчика і там проводила з кухарем цілу нараду щодо меню та щодо того, як це все зрихтувати. Обсаджений яблунями бальбецький шлях був для них лише відстанню, яку треба було проїхати, — у вечірній темряві їм здавалося, ніби він майже такий, як той, що веде від їхнього паризького помешкання до Англійської кав'ярні чи до "Тур д'Аржану"[128], — проїхати з тим, щоб потрапити до дуже чепурного ресторанчика, де друзі багатого молодика заздритимуть йому, що в нього така коханка, вбрана як на весілля, у шарфі, що майорів перед цією маленькою громадкою, наче запашна м'яка заслона, і відокремлював їх од світу.
Аби ж то я був такий, як ці люди, — я не знав би неспокою. Мене цікавило, якої вони про мене думки; мені хотілося, щоб про мене знав чолов'яга з низьким чолом, чолов'яга з очима, вбраними в шори маловірства і виховання, місцевий магнат, швагер нашого Леграндена, — іноді він наїжджав до Бальбека, у неділю проводив разом з дружиною garden-party,[129] і тоді готель безлюднів, бо одного чи двох пожильців він запрошував на ці свята, а інші, щоб ніхто не подумав, ніби їх не запрошено, вирушали на далекі прохідки. До речі, при першій його з'яві у готелі персонал, який щойно прибув із Лазурового берега і не знав його, зустрів його нерадо. Що він не мав на собі фланелевої пари — то був ще невеликий гріх, але, необізнаний з готельними правилами, він, вступивши до холу, де було жіноцтво, за старосвітським французьким звичаєм скинув капелюх ще на порозі, і директор на відповідь навіть не торкнувся свого капелюха, гадаючи, що це якийсь полупанок, як він казав, "з низоти". Тільки пані нотарева пройнялася симпатією до нового прибульця, від якого тхнуло пахом тривіяльного гонору, притаманним людям комільфо, і заявила з непомильною проникливістю і великим апломбом особи, якій відомі всі тайнощі леманського великопанства, що в ньому відчувається людина украй тонка, з добрими манерами, на голову вища за всіх бальбекців, та ще й, як на неї, неприступна — думка, якої вона дотримувалась, аж поки до нього доступилася сама. Сприятлива опінія про Легранденового шваґра склалася у неї, мабуть, через його непоказну зовнішність, у якій не було нічого такого, що наганяло б страх, а може, через те, що з якихось масонських ознак вона вгадала в цьому шляхтичі-фермері з замашками церковника свого однодумника — клерикала.
Я добре знав, що батько тих молодиків, які щодня їздили верхами повз готель, людина непевна і мій батько з нею б не водився ніколи, проте "курортне життя" перетворювало їх у моїх очах на кінні статуї напівбогів, і я був би щасливий, аби вони сподобили бодай поглядом бідолашного хлопчину, який покидав їдальню лиш на те, щоб посидіти на піску. Мені хотілося здобути симпатію навіть шахрая, царка безлюдного острівка Океанії, навіть молодого сухотника; я вірив, що під нахабною зовнішністю він приховує полохливу й ніжну душу і що він мене одного ущедрив би скарбами палких почуттів. Зрештою (на противагу тому, що зазвичай говориться про подорожні знайомства), якщо на пляжі вас бачать із певними людьми, щоразу, як ви туди над'їжджаєте, це може високо піднести ваш рейтинг у реальному суспільному житті, тож у Парижі нема нічого престижнішого, як приязні стосунки, заведені на морських купанках, що їх і на думку нікому не спаде замовчувати. Мене хвилювало, що думали про мене всі ці заїжджі чи місцеві світила, що їх я завдяки своїй схильності влазити в чужу шкуру й уявляти, якими думками живуть інші, ніколи не ставив на їхнє справжнє місце, яке б вони посідали, скажімо, в Парижі і яке було б дуже низьке, а на те, на яке вони, либонь, ставили самі себе і яке їм у Бальбеку, сказати по щирості, й належало; бо брак спільного мірила давав їм там деяку перевагу й вони набували певної ваги. На жаль, особливо мені боліла погорда пана де Стермар'ї.
А все тому, що я помітив його доньку, з першої її появи, помітив її гарне, бліде, з якимсь блакиттям, личко, побачив щось особливе в її стрункій поставі, в її ході, все це змушувало думати про її родовід, про її аристократичне викохання, тим для мене очевидніші, що я знав її прізвище: так експресивні мотиви у творінні геніального компоніста прегарно малюють палахкотюче полум'я, струмування річки й тишу сільську, — досить лише слухачеві, спершу проглянувши лібрето, дати волю своїй уяві. "Раса", додаючи до чарів мадемуазель де Стермар'ї нагадування про її корінь, пояснювала їх, доводила їх до щерти. Ба більше, "раса" свідчила про неприступність чарів, і через це вони ставали пожаданішими — так висока ціна збільшує вартість уподобаної речі. Стовбур генеалогічного дерева надавав барві її обличчя, згодованого добірними соками, смаку екзотичного овоча чи славетного гатунку вина.
Аж тут випадок підсобив нам із бабусею заслужити пошану готельних мешканців. А пригода склалася так: першого дня, коли стара дама виходила зі своїх апартаментів, привертаючи до себе увагу тим, що попереду йшов лакей, а наздоганяла її покоївка з забутою книгою та пледом у руках, і будячи у всіх подив та повагу, яким, здається, піддався, хоч і менше за інших, навіть пан де Стермар'я, так от, саме в цей час директор похилився до бабусі і шанобливо шепнув їй на вухо (так указують на перського шаха чи царицю Ранавало[130]простому смертному, який не має, звичайно, жодного стосунку до потужника монарха, але якому може бути цікаво глянути на нього зблизька): "Маркіза де Вільпарізіс" — і тут ця дама помітила бабусю і не змогла сховати від неї очі, сповнені радісного подиву.
Можна собі уявити, що навіть раптова поява в образі старої баби всесильної феї не могла б урадувати такою великою радістю саме мене: адже я не мав жодної змоги познайомитися з мадемуазель де Стермар'єю, і жив я в краю, де нікого не знав. Нікого — у практичному сенсі. А з естетичного погляду кількість людських типів така обмежена, що хай би де ми були, ми конче нахопимося на знайомих людей, хай ми їх і не шукатимемо, як Сванн, на картинах старовинних майстрів. Так у перші ж дні нашого життя у Бальбеку я спіткав Леграндена, Сваннового придверника і саму пані Сванн: Леґранден явився старшим кельнером у кав'ярні, придверник — незнайомим проїжджим, а пані Сванн — господарем купальні. Але якась магнетична сила притягує і так міцно зчеплює між собою певні риси обличчя та характеру, що коли природа дає людині нове тіло, то вона не дуже його й нівечить. Леґранден, перекинувшись кельнером, зберіг без ущербку свій зріст, форму носа й частину підборіддя; пані Сванн у чоловічому роді і в чині господаря купальні не втратила не тільки своєї зовнішности, а й манери говорити. Але тепер мені від неї, підперезаної червоним поясом і готової за найменшого хвилювання на морі вивісити хоруговку на прикмету того, що купатися заборонено (бо власники купальні обачні, рідко вміючи плавати), було пожитку не більше, ніж коли б я узрів її на фресці "Життя Мойсеевого"[131], де Сванн колись її впізнав у рисах Йофорової дочки. Натомість маркіза де Вільпарізіс була ще якнайсправжнісінька; вона не стала жертвою чарів, що позбавили б її потуги, а, навпаки, здатна була передати дещицю своїх чарів у розпорядження моєї власної моці й тим самим стократ її примножити), аби я міг з їхньою допомогою, ніби взятий на крила казкового птаха, покрити за кілька секунд — принаймні у Бальбеку — ту величезну станову відстань, що відокремлювала мене від мадемуазель де Стермар'ї.
На превеликий жаль, ніхто так не замикався у своєму окремішньому світі, як моя бабуся. Вона не те що гордувала б мною, вона просто не зрозуміла б мене, якби дізналася, що мене обходить чужа думка, що я цікавлюся тими, кого вона навіть не помічала, для неї було як з очей, так і з думки; я не смів признатися їй, що якби ці самі люди бачили, що вона розмовляє з маркізою де Вільпарізіс, то мене б це дуже врадувало: я-бо відчував, що маркіза дуже шанована в готелі і що її приязнь піднесла б нас в очах пана де Стермар'ї. Не те щоб я залічував бабусину приятельку до аристократії; надто я вже звик до її прізвища, з яким освоїлися мої вуха, перш ніж над ним задумалася свідомість, коли в дитинстві я чув, як його називали у домі; а титул лише робив його своєрідним — так робиться своєрідним рідкісне ім'я, і так само це діється з вуличними назвами: вулиця Лорда Байрона, як і всім відома і така сіра вулиця Рошешвуар чи вулиця Ґрамона, нітрохи не аристократичніші, ніж вулиця Леонса Рено чи Іполита Леба.