– Те, що принесе Вам утіху.
– Ви непослідовні! – вигукнула вона. – Спочатку Ви хочете мене за дружину, а потім віддаєтеся мені, як іграшка.
– Вандо, я Вас кохаю.
– У такому разі ми знову там, де почали. Ви мене кохаєте і хочете мене за дружину, а я ж не хочу вступати в жодний новий шлюб, бо сумніваюся у тривалості своїх і Ваших почуттів.
– А якщо б я хотів зважитися на шлюб з Вами? – відповів я.
– Але це ще залежить від того, чи хочу зважитися на це з Вами я, – сказала вона спокійно. – Можу собі дуже добре уявити, що я належу все життя одному мужчині, але це мав би бути цільний чоловік, який мені імпонує, який підкоряє мене силою своєї особистости, розумієте? А кожен мужчина – я це знаю – як тільки закохається, стає слабким, догідливим, смішним, віддається у руки жінки, стає перед нею навколішки. Між тим я могла би довго кохати лише того, перед ким би клякала сама. Та Ви стали мені таким милим, що я хочу спробувати.
Я припадаю до її ніг.
– Боже мій! Ви вже на колінах, – каже вона насмішкувато. – Добре ж Ви починаєте. – Вона продовжувала, коли я знову піднявся. – Я даю Вам рік часу, щоби мене завоювати, щоби переконати мене, що ми пасуємо одне одному, що ми можемо жити разом. Якщо Вам це вдасться, тоді я стану Вашою дружиною, і тоді, Северине, я буду такою дружиною, яка виконуватиме свої обов'язки строго й сумлінно. Протягом цього року ми будемо жити, як у шлюбі…
Кров вдарила мені в голову.
Її очі теж загорілися. "Ми будемо жити разом, – вела вона далі, – ділити всі наші звички, щоби побачити, чи можемо ми зжитися. Надаю Вам всі права чоловіка, поклонника, друга. Ви задоволені?"
– Та я мушу бути задоволеним.
– Ви нічого не мусите.
– Ну то я хочу…
– Чудово. Це слова мужчини. Ось Вам моя рука.
* * *
Вже десять днів я ні на хвилю не розлучався з нею, за винятком ночей. Я міг постійно дивитися їй у вічі, тримати її за руки, прислухатися до її слів, всюди її супроводжувати. Моє кохання видається мені глибокою, бездонною прірвою, у яку я все більше падаю, з якої мене тепер вже ніщо не зможе врятувати.Сьогодні пополудні ми лежали на галявині біля підніжжя статуї Венери. Я рвав квіти й кидав Ванді на коліна, а вона плела із них вінки, якими ми прикрашали нашу богиню.
Раптом Ванда глянула на мене так своєрідно, так запаморочливо, що пристрасть охопила мене, немов полум'я. Більше не володіючи собою, я обхопив її руками й притулився до її вуст – вона притиснула мене до своїх грудей, які здіймалися від хвилювання.
– Ви не ображаєтеся? – запитав я.
– Я ніколи не ображаюсь на те, що є природним, – відповіла вона. – Я лише боюся, що Ви страждаєте.
– О, я жахливо страждаю.
– Бідний друже, – вона прибрала мені з чола розхристане волосся, – я сподіваюся, що це – не моя вина.
– Ні, – відповів я, – і все-таки моє кохання до Вас стало якимось божевіллям. Думка про те, що я можу Вас втратити, – і, мабуть, справді втрачу – ця думка мучить мене і вдень, і вночі.
– Але ж Ви ще навіть не володієте мною, – сказала Ванда й подивилася на мене тим вібруючим, вологим, поглинаючим поглядом, який мене вже якось причарував. Потім вона підвелася і поклала своїми маленькими прозорими ручками вінок із блакитних анемон на білі кучері Венери. Майже проти своєї волі я обхопив руками тіло Ванди.
– Я не можу більше без тебе, прекрасна жінко, – сказав я, – повір мені, лише цей єдиний раз повір мені, це не порожня фраза, не фантазія, я відчуваю на всю глибину моїх почуттів, як моє життя пов'язане із твоїм. О! Якщо ти розлучишся зі мною, я загину.
– Але ж це зовсім не потрібно, дурнику, бо я кохаю тебе, – вона взяла мене за підборіддя. – Який ти дурненький!
– Але ж ти хочеш бути моєю лише за певних умов, тоді як я належу тобі без жодних…
– Це не добре, Северине, – відповіла вона майже злякано, – хіба ж Ви мене не знаєте, хіба ж Ви взагалі не хочете збагнути мене? Я добра, якщо зі мною поводяться серйозно й розважливо, але коли мені занадто віддаються, я стаю зарозумілою.
– Будь зарозумілою, будь деспотичною, – вигукнув я у стані повної екзальтації, – тільки будь моєю, будь моєю назавжди! – Я впав до її ніг і обхопив її коліна.
– Це добре не закінчиться, друже мій! – промовила вона серйозно, не рухаючись.
– О! Хай цьому власне ніколи не буде кінця! – вигукнув я схвильовано, навіть запально. – Нас може розділити лише смерть. Якщо ти не можеш бути моєю, тільки моєю і то назавжди, то я хочу бути твоїм рабом, служити тобі, все від тебе стерпіти, лише не відштовхуй мене від себе.
– Та зберіться ж, – сказала вона, нахилилася до мене й поцілувала в чоло. – Я прихильна до Вас від всього серця, але це не той шлях, яким мене можна завоювати, яким мене можна затримати.
– Я хочу робити все, все, що Ви хочете, тільки щоб Вас не втратити, – закричав я, – лише не це, цієї думки я більше стерпіти не можу.
– Та встаньте ж.
Я підкорився.
– Ви направду загадкова людина, – вела далі Ванда. – Отже, Ви хочете володіти мною за будь-яку ціну?
– Так, за будь-яку.
– Але ж яку цінність мало б для Вас володіння мною, наприклад, – вона роздумувала, в її очах з'явилося щось підступне, зловісне, – коли я Вас зовсім не кохатиму, коли я належатиму комусь іншому?
Я затремтів… Потім я глянув на неї, вона стояла переді мною така сильна й самовпевнена, і її очі світилися холодним блиском.
– Бачите, – вела вона далі, – Ви лякаєтеся самої думки про це!. – Раптом мила усмішка осяяла її обличчя.
– Так, мене охоплює жах, коли я собі живо уявляю, що жінка, яку я кохаю, яка відповіла на моє кохання, без жалю до мене віддається комусь іншому. Але чи маю я вибір? Якщо я кохаю цю жінку, кохаю до безтями, то чи маю я гордо повернутися до неї спиною і піти в землю разом зі своєю хвалькуватою силою, а чи маю пустити собі кулю в голову? У мене є два жіночі ідеали. Якщо я не можу знайти свій благородний, сонячний ідеал, жінку, яка ділить зі мною вірно й прихильно мою долю, то не треба нічого половинчастого або безбарвного! Тоді я б радше хотів віддатися жінці без будь-яких цнот, без вірности, без милосердя. Така жінка у всій своїй егоїстичній величі – це теж ідеал. Якщо я не можу насолоджуватися щастям кохання, то я хочу випити до дна його болі, його муки. А потім ще я хочу, щоб жінка, яку я кохаю, поводилася зі мною безжально, щоб вона мене зраджувала – і то що жорстокіше, то краще. Це – теж насолода!
– Та чи Ви при своєму розумі! – вигукнула Ванда.
– Я так кохаю Вас всією душею, – продовжував я, – що Ваша близькість, Ваша атмосфера для мене просто необхідні, якщо я ще маю трохи жити. Отож вибирайте між моїми ідеалами. Робіть зі мною, що Вам завгодно – свого чоловіка, або свого раба.
– Що ж, добре, – сказала Ванда, насуплюючи вузькі, але енергійно вигнуті брови, – мені здається, це дуже весело: повністю володіти мужчиною, який мене цікавить і кохає. Принаймні не буде нудно. Ви були настільки необережними, що вибір залишили мені. Отже, я вибираю: я хочу, щоби Ви були моїм рабом, я зроблю із Вас свою іграшку!
– О! Зробіть це, – вигукнув я, здригаючись і захоплюючись, – якщо шлюб може бути заснований лише на повній рівності та згоді, то натомість велика пристрасть виникає через суперечності. Ми й є такими протилежностями, що стоять одна проти одної майже вороже. Ось звідси у мене це кохання, яке є частково ненавистю, а частково страхом. Але у таких стосунках один може бути лише молотом, а другий ковадлом. Я хочу бути отим ковадлом. Я не міг би кохати, якби я дивився на кохану згори додолу. Я хочу поклонятися жінці і можу це робити лише тоді, коли вона буде жорстока зі мною.
– Але ж, Северине, – заперечила Ванда майже розгнівано, – Ви вважаєте, що я здатна з людиною, яка мене так кохає, з Вами, кого я кохаю, поводитися жорстоко?
– Та чому ж ні, якщо я Вам через це ще більше поклонятимусь? Можна по-справжньому кохати лише того, хто стоїть над нами, жінку, яка підкоряє нас вродою, темпераментом, духом, силою волі, яка стає нашою деспотицею.
– Отже те, що інших відштовхує, Вас приваблює?
– Так. І у цьому моя винятковість.
– Та, зрештою, у всіх Ваших пасіях немає нічого такого особливого й незвичайного, бо кому не подобається красиве хутро, і кожен знає й відчуває, якими близькоспорідненими є хіть та жорстокість.
– У мене це досягло найвищого ступеня, – відповів я.
– Це означає, що розум не має над Вами влади, Ви м'яка, податлива, чуттєва натура.
– А чи не були й мученики м'якими чуттєвими натурами?
– Мученики?
– Навпаки, вони були надчуттєвими людьми, які знаходили насолоду в стражданнях, які шукали страшних мук, ба, й смерти, так, як інші шукають радости. Я також така надчуттєва істота, пані.
– Лише пильнуйте, щоб Ви не стали мучеником кохання, мучеником жінки.
* * *
Темної, духмяної літньої ночі ми сидимо на маленькому балконі Ванди. Над нами подвійний дах – спершу зелений – стеля з в'юнких рослин, а далі – всіяний міріадами зір дах неба. З парку долинає тихий, схлипуючий і закоханий голос, приманка кішки, а я сиджу на стільчику біля ніг моєї богині й розповідаю їй про своє дитинство.– І всі ці особливості були виражені у Вас вже тоді? – запитала Ванда.
– Певно, що так, я не пригадую, коли б у мене їх не було, вже навіть у колисці – так розповідала мені мати – я був надчуттєвим, я нехтував здоровими грудьми годувальниці, і мене треба було годувати козячим молоком. Малим хлопчиком я виявляв загадкову сором'язливість перед жінками, у якій насправді було незвичайне зацікавлення ними. Сіре склепіння і напівтемрява церкви лякали мене, перед сяючими вівтарями та образами мене охоплював справжній страх. Натомість я потайки підкрадався, як до забороненого задоволення, до Венери з гіпсу, що стояла у невеликому приміщенні батькової бібліотеки, ставав перед нею на коліна і проказував молитви, яких мене навчили – "Отче наш", "Богородице, Діво" і "Вірую".
Одного разу вночі я встав з ліжка і пішов до неї. Молодий місяць світив мені і освітлював богиню холодним блідо-блакитним світлом. Я впав перед нею долілиць і цілував її холодні ноги так, як я це бачив у наших селян, коли вони цілували ноги мертвого Спасителя.
Мене охопило непереможне бажання.
Я підвівся, обняв прекрасне холодне тіло й поцілував холодні вуста, та тут мене охопив глибокий жах, і я втік.