Це вона його вибирала… А ти кажеш – купи нове!..
Їхні погляди зустрілися – ні, не зустрілися, а зіткнулися, тому що кожен з них думав про від'їзд.
– Ну, гаразд, – сказала Ленка, – поїду завтра. – І купила квитки.
Вони пішли додому в супроводі дощу, який, налетівши невідомо звідки, омивав суху землю, – вони навіть не помітили, як він розпочався.
Коли вони ввійшли в кімнату, то у відчинену кватирку влетіла музика й галас дітей.
– У Сомових гуляють. – Микола Миколайович спохопився, що сказав не те, й начебто ненароком зачинив кватирку.
Проте музика й галас були такі гучні, що й зачинена кватирка не рятувала.
Тоді Микола Миколайович сів до піаніно, що він робив надзвичайно рідко, й демонстративно та врочисто відкрив кришку.
– Ну, чого ти так дивишся на мене? – запитав він у Ленки, перехопивши її погляд. – Мене чомусь потягло до музики. І нема чого мене гіпнотизувати.
Микола Миколайович заграв голосно й задьористо. Потім раптом увірвав гру й мовчки, з німим докором глянув на Ленку.
– Не дивися на мене так! – не витримала Ленка й вигукнула:– Ну що ти сам будеш тут робити? Бери картини з собою, й поїдемо разом!
– Що ти… Схаменися!.. – Микола Миколайович схвильовано став розглядати картини. – Це неможливо. Вони народилися тут… На цій землі… В цьому містечку… Біля цієї річки… Тут їм довіку жити… Колись під час війни я лежав у госпіталі і мені наснився сон, ніби я хлопчиком стою серед цих картин, а по них сонячні зайчики бігають. Тоді я й вирішив: якщо лишуся живий, назавжди повернуся до рідного дому… Не одразу вдалося, але все-таки добувся. А тепер мені здається, що я й не від'їздив звідси, що я тут завжди… Ну, розумієш, завжди-завжди… – Він якось винувато й безпорадно усміхнувся. – Багато сот років… Що моє життя-продовження чийогось іншого… Або багатьох інших… Чесно тобі кажу. Іноді мені навіть здається, ніби не мій прадід намалював усі ці картини, а я… Ніби не мій дід був фельдшером і спорудив у місті першу лікарню, а також я… Тільки єдиній тобі можу в цьому признатися. Інші не зрозуміють, а ти зрозумієш, як треба… А коли ти сюди приїхала, я, старий дурень, розмріявся, вирішив: і ти до рідного місця приростеш і проживеш тут довгу низку літ серед цих картин. Хай твої батьки гасають по світу, а ти житимеш у рідному домі… Не вийшло.
Микола Миколайович раптом підійшов до Ленки й рішуче мовив:
– Послухай, давай покінчимо з цією справою. – Він намагався говорити бадьорим голосом. – Повертайся до школи, та й годі.
Ленка кулею відлетіла від Миколи Миколайовича, схопила свій нещасний портфель і кинулася до дверей. Микола Миколайович заступив дорогу.
– Відійди! – Такої несамовитості на її обличчі Микола Миколайович іще ніколи не бачив: губи та обличчя в неї побіліли, мов крейда. – Краще відійди!.. Кому кажуть!.. – і кинула в нього портфель – він просвистів повз його вухо й гепнув об стіну.
Микола Миколайович з великим подивом глянув на Лен-ку, відійшов од дверей і сів на диван.
Ленка постояла трохи в нерішучості, вся зіщулилася, винувато похилила голову й несміливо сіла поруч нього.
– А ти не сердься на мене… Гаразд?.. – попросила вона. – Не сердься. Просто я якась чумна. Завжди щось не те роблю. – Ленка зазирнула Миколі Миколайовичу в очі. – Ти пробачив мені? Пробачив?..
– Нічого я не пробачив, – сердито відповів Микола Миколайович.
– Ні, пробачив, пробачив! Я бачу по очах, – зраділа вона. – Я… захопилася…
– Нічого собі "захопилася", – відповів Микола Миколайович. – Рідному дідові мало голову не зітнула.
– А от і неправда, – сказала Ленка.
Її обличчя раптом так дивовижно змінилося, що Микола Миколайович теж усміхнувся. Воно стало ясне й радісне, рот розтягнувся до вух, щоки округлилися.
– Я ж мимо кидала!
І раптом обличчя її знову змінилося, стало якимось відчайдушним.
– Тільки не перебивай мене. Гаразд? А то я зірвуся й не зможу розповідати. А так я тобі все-все розповім, усю правду, без хитрощів.
– Добре, – зрадів Микола Миколайович. – Ти заспокойся й розповідай… неквапом, докладно, так легше.
– Ще раз переб'єш – піду геть! – Губи в Ленки підтяглися й очі звузилися. – Я тепер не та, що колись. Я – рішуча. – І вона почала розповідати.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
– Коли я прийшла до школи вперше, то Маргарита, наша класна, покликала до вчительської Рудого й звеліла йому відвести мене до класу. Ми йшли з Рудим коридором, і я всю дорогу хотіла з ним заприятелювати: перехоплювала його погляд і усміхалася йому. А він у відповідь давився з реготу.
Звісно, адже в мене дурна усмішка – до самих вух. Тому й вуха я тоді ховала під косами.
Коли ми підійшли до класу, Рудий не витримав, рвонув уперед, влетів у двері й загорлав:
"Товариство! В нас новенька!.." – і зайшовся реготом.
Ну, після цього я застигла на місці. Можна сказати, задерев'яніла. Зі мною таке часто бувало.
Рудий вилетів назад, схопив мене за руку, втягнув до класу й знову загоготів. І кожен на його місці зробив би те ж саме. Може, я на його місці взагалі померла б з реготу. Адже ніхто не винен, що я така незграбна. Я й на Рудого не образилась і навіть була йому вдячна, що він утягнув мене.
Правда, як на лихо, я зачепилася ногою за двері, врізалася в Рудого, і ми обидва гепнули на підлогу. Сукня в мене задерлася, портфель вилетів з рук.
Усі, хто був у класі, оточили мене і з захопленням роздивлялися. А я підвелася, і усмішечка знову розтягнула мій рот – не можу, коли мене впритул роздивляються.
Валько закричав:
"Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!"
Васильєв засунув пальці в рота, розтягнув губи, зробив гримасу і кричав:
"Я теж так можу! В мене теж рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха".
А Кудлатий, давлячись од сміху, запитав:
"Ти чия така?"
"Безсольцева я… Лена", – і я знову по-дурному усміхнулася.
Рудий у захваті закричав: "Слухайте!.. Це ж онучка Лати-на-латі!" Ленка ввірвала свою розповідь і подивилася на Миколу Миколайовича.
– Ти давай, давай, не соромся, – сказав Микола Миколайович. – Я ж тобі казав, як я до цього ставлюся. Найвищою мірою поблажливо і зовсім не ображаюся.
– Ну я ж про це не знала, – вела далі Ленка, – і взагалі про твоє прізвисько нічого не знала… Ну, не була готова… "Мій дідусь, – кажу, – Лата-на-латі?.. За що ви його так прозвали?.."
"А що тут поганого? – відповів Кудлатий. – Мене, наприклад, звуть Кудлатий. Рудого – Рудий. А твого діда – Лата-на-латі. Звучно?"
"Звучно", – погодилась я.
Я подумала, що вони веселі й люблять пожартувати.
"Отже, ви добре знаєте мого дідуся?" – запитала я.
"Аякже, – сказав Кудлатий. – Він у нас знаменитий".
"Так, так… Дуже знаменитий, – підхопив Валька. – Якось у приватній розмові я запитав твого дідуся, чому він не тримає собак. І знаєш, що він мені відповів? "Я, каже, не тримаю собак, щоб не лякати людей".
Я зраділа:
"От, кажу, здорово!"
1 інші діти теж підхопили:
"Здорово, здорово!"
"Ми ці слова завжди пам'ятаємо, – вів далі Валька, – коли яблука у його садку… Ну, як це називається?.."
"Збираємо", – підхопив Рудий.
Усі чомусь знову зареготали.
Ленка раптом замовкла й поглянула на Миколу Миколайовича.
– Ото яка дурна, – сказала вона. – Тільки оце зараз зрозуміла, що вони з мене сміялися. – Ленка вся витягнулася, тоненька, вузенька. – Мені треба було тебе захистити… дідусю!
– Дарма, – відповів Микола Миколайович. – Мені навіть подобалося, що вони в мене яблука цупили. Я за ними часто підглядав. Вони шастали по садку, бігали пригнувшися, набивали яблука за пазуху. В нас із ними була начебто гра. Я вдавав, ніби не бачу їх, а вони з відчайдушною хоробрістю цупили яблука, можна сказати, ризикували життям, а проте знали, що їм за це нічого не буде.
– Ти добрий! Я й тоді їм відповіла, що ти добрий. А Попов сказав:
"Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: "Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами". А він – це тобто ти, дідусю: "У мене зайвих грошей нема".
"Ну ти, Попов, даєш! – вигукнув Рудий. – Ти що ж, думаєш, він жадібний?"
А Валька підхопив:
"Він жадібний?! Він моїй бабці за картину відвалив триста карбованців. Це, каже, картина мого прапрапра-пра…"
Всі розвеселились і заходилися вигадувати, хто що міг:
"Бабусі!"
"Тітоньки!"
І тоді я стала реготати. Еге ж смішно, Ідо вони нашого прапрадідуся переробили на прапрабабусю та на прапра-тітоньку? – запитала Ленка в Миколи Миколайовича. – Регочу я та регочу, ніяк не можу зупинитися. Я коли регочу, то геть про все забуваю.
Ленка несподівано коротко засміялася, ніби дзвіночок дзенькнув і впав у траву, й знову стисла губи.
– Це колись я про все забувала, – виправилася Ленка і з погрозою додала. – А тепер… – Вона замовкла.
Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона розповідатиме далі. Він дав собі слово не перебивати її. Та й самому йому хотілося розібратися в усій цій історії. 1 слухати Ленку було легко, бо переливи її голосу, вираз очей, що то загасали, наче облиті водою жаринки, то знову полум'яне й несподівано спалахували, зачаровували його.
За все своє довге життя Микола Миколайович не бачив такого обличчя. Від нього віяло таємничою силою часу, немов воно прийшло до нього через віки. Він це відчував гостро й постійно.
А може, це відчуття виникло в нього після появи в домі "Машки"?
– Взагалі я ніколи не кінчила б сміятися, якби не Валька, – знову заговорила Ленка. – йому було смішно, шо ти купив у його бабусі картину за триста карбованців.
"Бабця, каже, з радості мало не померла. Думала, одержить двадцятку, а він їй триста!.."
Валька підбіг до дошки й намалював квадрат, не більший за портфель.
"Ось за таку малюсіньку картинку – три сотні! – верещав Валька. – А на картинці була намальована тітка з буханцем".
– "Жінка з короваєм", – суворо і багатозначно докинув Микола Миколайович.
– Я знаю, ти не хвилюйся, я знаю всі твої картини, – виправдовувалася Ленка й провадила далі:
"А ще перекажи своєму дідові, – закричав горлатий Валька, – що ми його вітаємо, що в нього така онука… Ну точнісінько як він!"
"Вони з Латою-на-латі – обоє рябоє!" – сказав Рудий.
А я чомусь підхопила:
"Авжеж, ми з дідусем обоє рябоє!"
Микола Миколайович цілком виразно уявив собі, як Ленка, мабуть, од розгубленості вигукнула ці слова. І ніби тішачись з них, вона підстрибнула на місці й завертіла головою, мов папужка, і кутики губів у неї вигнулись угору, йому подобалася її безпорадна й щира усмішка.