Жодної квітки, лише кілька опалих листків каштана, а довкола колючі кущики.
Не знаю, скільки часу я і Марта також нерухомо стояли під дощем. Мовчання гір здавалося ще глибшим, ще неосяжнішим, його підсилювало мовчання смерті і безкрайній простір спогадів.
Нарешті, перемігши заціпеніння, я кинув квітки на вогку траву горбика і, діставши з кишені складеного ножика, розчистив кущі круг могили, поприбирав сучки й листя. Відтак зрізав дві гілки каштана і, змайструвавши з них хреста, поставив його на затрав'янілій могилі.
Коли я скінчив, дощ лив як із цебра. Але я цього не помічав. Марта не відходила від мене ані на крок, вона й не пробувала сховатися від зливи. Як зачарована, утупилася вона невидющими очима в цю купку, думки її витали десь далеко, по обличчю в неї котилася цівками вода, золоте волосся поприлипало до шиї і до чола, обличчя стало якесь менше, і блакитні геть ясні очі здавалися на ньому величезними.
— Це Карл, — промовив я, підходячи до неї. — Його по-зрадницькому вбили темної серпневої ночі мешканці оцього села. Він був моїм найкращим другом.
Ці слова не вивели Марту з заціпеніння, і вона, поглинута своїми, тільки їй відомими думками й почуттями, здавалося, зовсім мене не чула. Вона дивилася й далі на блискучу від дощу траву — зелений покрив могили, де тепер яскраво жовтів принесений мною букетик квітів і похитувався кривий хрест з необструганих гілок.
— Щоб покарати, ми спалили все це село, — сказав я.
Але й ці слова не змусили Марту навіть поворухнутися, і вона нічим не показала, що зрозуміла мене. Всі мої слова нібито падали кудись у порожнечу, і їх одразу ж заглушували шум дощу, довколишні гори, низько зависле небо.
У душу закрадалося якесь почуття вини, мабуть, через ту нестерпну мовчанку Марти.
— Ми вже подбали, аби згоріло якнайбільше селян, — сказав я.
Тільки тоді вона повернула голову в мій бік і подивилася на мене все ще невидющим поглядом. Очі в неї були вогкі, не то від дощу, не то від сліз. Марта подивилася на мене так, ніби побачила вперше. Нарешті посірілими губами пробурмотіла всього кілька слів.
— Їдьмо вниз, до моря.
Зараз я відчував уже не провину, а холодну злість, чоло моє зросилося потом, і руки починали тремтіти.
— Так ти навіть не хочеш знати, як убито Карла? — запитав я.
Намагаючись заглушити шум дощу, я вимовив це голосно, майже кричав.
— Ти не хочеш знати й того, як ми спалили село?
Марта, не відповівши, попрямувала стежкою. Я бачив, як вона лізла вгору, хапаючись руками за мокрі гілки чагарів. У тому, як вона йшла сама, я відчував спокійну рішучість.
Ось чому я не міг відвести погляду від її постаті. Вона піднімалася все вище й вище, покинувши мене біля занедбаної Карлової могили. "І це моя дружина-німкеня, і це моя дружина-німкеня", — повторяв я про себе.
І раптом побачив, що вона вже біля самого узбіччя дороги вкоротила ходу й зупинилася. Нерухомий її силует чітко вимальовувався на тлі неба. Потім я побачив нахмурені обличчя двох молодих італійців, вони наближалися до неї, у своїх шкіряних куртках, застромивши руки в кишені.
Я побіг угору стежкою, але Марта, поборовши несміливість, знов почала підніматися. Вийшовши на шлях, вона з тою самою спокійною рішучістю подалася до села.
Хлопці, не ховаючись від дощу, вмостилися на кам'яному парапеті біля дороги і, вдаючи, ніби не помічають мене, заходилися розмовляти, все ще тримаючи руки в кишені й затиснувши в зубах погаслі сигарети. Коли, наддавши ходи, щоб наздогнати Марту, я вийшов на шлях, то ще довго відчував на собі їхній погляд.
8
Ми йшли поряд аж до майдану, не озиваючись одне до одного ані словом. Мотоцикл блищав під дощем на чорному камінні бруку, також блискучому від дощу. Довкола не було ані душі. Під дощем, а він усе лив і лив з укритого хмарами неба, фонтан з тоненькою цівкою води мав якийсь безглуздий вигляд. Двері будинків були позамикувані, вікна щільно позачинювані; здавалося, всі мешканці, як і тоді, покинули село.
І я і Марта промокли до кісток, я ловив дрижаки з холоду й вогкості.
— Може, зайдемо до остерії, — сказав я, не звертаючись до неї прямо. — Перечекаємо там дощ, а потім поїдемо до моря.
Я поглянув на небо, глибоко вдихнув гірського повітря. З півночі повіяв легенький вітрець, зрушив хмари і відкрив у них блакитний прозір. Сіра заслона в небі де-не-де прорвалася, зразу проясніло, струмені дощу стали прозоріші, повітря чистіше.
Марта йшла майданом поперед мене. Зайшли до остерії. Було то приміщення з голими стінами, заставлене довгими столами й лавами. Я зразу відчув добре знайомий міцний дух італійського тютюну й кави — мені його ніколи не забути. Зі стелі звисала закурена електрична лампочка без дашка, вона відкидала тьмяну пляму жовтого світла на цегляну долівку. Ми посідали поруч на лаву під стіною. Стара Тереза зорила за нами, стоячи біля маленьких внутрішніх дверцят, її міцна присадкувата постать заповнювала всю дверну пройму. Потім вона підійшла до шинкваса і сперлася на нього поряд із кавоваркою.
Тереза постаріла й погладшала. Коси в неї зовсім посивіли, чоло в зморшках, а в кутиках рота залягла гірка складка. Вона дивилася на мене з-під приспущених повік, очі її скидалися на дві вузькі смужки бляхи.
Скільки разів я висиджував у цій кімнаті із Карлом та іншими товаришами по батальйону, скільки ми проспівали тут наших пісень про війну та кохання, ми приходили сюди перед тим, як вирушити в бій, і відразу ж після бою. Одні співали стоячи, інші сиділи на лавах і столах, співали до хрипоти, аж поки зовсім знесилювалися й починали бити об стіни пляшки. А Тереза нерухомо стояла так само як зараз, спершись на шинквас поряд із своєю машиною.
Потім ми виходили в нічну пітьму на безлюдні вулиці, освітлені лише сяйвом зірок та спалахами кишенькових ліхтариків, і тупали по бруку так, що все село стрясалося в пітьмі, а гори ходили ходором, ніби величезний корабель у розбурханому морі. Але за наглухо замкненими дверима і позачинюваними вікнами відчували незриму присутність мешканців, котрі тільки й чекали нагоди, щоб звести руку па Карла.
"Як багато тут проспівано пісень!" — помислив я.
І яка глибока тиша стояла нині. Мені здається, тут було тепер ще тихіше, ніж колись, бо довколишню тишу ще обтяжувала мовчанка Марти.
— Ти вип'єш кави? — запитав я, не дивлячись на неї.
Марта витирала обличчя й шию білою хусточкою, все позираючи в прочинені двері, чи не перейшов дощ, засноване хмарами небо то випогоджувалося, то знову хмурилося, і тоді на землю лягала тінь. Марта сиділа спокійна, байдужа, вже не лякалася, вона ніби забула про Карлову могилу і про те, що спонукало мене привезти її до цього села. Здавалося, вона взагалі забула про мене.
— Дві кави, — сказав я Терезі.
Тереза важко поралася за шинквасом, з краників кавоварки з сичанням вихоплювалися хмарки тугої білої пари. Потім вона підійшла до столика, несучи філіжанки на розмальованій бляшаній таці, і втупилася в мене своїми вузькими колючими очицями. Це тривало всього одну мить, але в холодному полум'ї її погляду я вловив вагання, вона хотіла про щось запитати й одразу ж передумала. І я відповів на її запитальний погляд, щоб вона зрозуміла, що не помилилася — справді, я і є той самий Ганс Вассель з есесівського батальйону "Герман Герінг".
— Німець, — вимовив я по-італійському голосно, щоб у неї не залишалося жодного сумніву.
Тереза поставила тацю на стіл; боячись упустити філіжанки, вона ледь схилила набік голову. Складка в кутиках рота зробилася глибокою, як рана, руки їй тремтіли.
Вона спустила очі і, не вимовивши ні слова, похитуючись на товстих ногах, повільно повернула до шинкваса. Там вона й залишилася стояти, в тіні, підперши рукою підборіддя, ніби чогось чекаючи.
Я відчував, що й Марта чогось чекає. Вона не доторкнулася до своєї кави. Та холола на столі, а Марта курила сигарету, спостерігаючи й далі за небом над ‘майданом. Вона також чогось чекала. І не тільки того, щоб перестав лляти дощ, чекала чогось куди важливішого.
9
Я допивав свою філіжанку кави, коли в церкві озвалися дзвони, вістуючи кінець служби. То був веселий вибух у заснованому хмарами полуденному небі, він змусив ще прикріше відчути понурість, самотність села, тишу, залеглу в остерії.
Крізь скляні двері ми побачили перших чоловіків і жінок, що виходили з церкви. На брукованому майдані вони зупинялися і напинали зелені цератові парасольки. Дорослих оточували зграйки дітей; побачивши мотоцикл, діти почали бігати навколо нього. Повільною ходою верховинців, по одному чоловіки рушили в бік остерії; молоді хлопці й дівчата збилися в купу посеред майдану.
Незабаром цілий майдан заповнився зеленими й чорними парасольками, хустками, загомоніли голоси, мені здавалося навіть, ніби крізь їхній гомін з чую заводи сміху, в Форні мені це довелося почути вперше.
Марта кинула недопалок на долівку і разчавила його ногою. Сидячи й далі на лаві, вона дивилася на зустрічних людей з якимсь хвилюванням і нетерплячістю, ніби хотіла, щоб якнайшвидше скінчилося це тривожне чекання. Тереза дивилася з-за шинкваса, витягнувши шию.
Вони ввійшли. Я побачив їхні грубі шкіряні черевики на темно-червоній цегляній долівці і краплі води, що падали зі згорнутих парасольок. Потім — темні, погано випрасувані штани, розхристані піджаки і, нарешті, байдужі, без усякого виразу, видублені на сонці обличчя. Всі вони були поголені і старанно вимиті задля свята і одежу мали на собі святкову, в декого на смугастих полотняних сорочках красувалися крикливо-яскраві краватки.
Вони ввійшли і, прихиливши до стіни парасольки, зразу повсідалися за столи. Рухи їхні були повільні й незграбні, і всі мовчали, скоса позираючи на мене і на Марту. Ніхто не сів до нашого столу.
Марта закурила нову сигарету. Чоловіки також закурили, хто сигарету, хто люльку, хто сигару. В тиші чулося тільки, як чиркали сірники, запахло сіркою, там і тут заблимали вогники.
— Вина! — гукнув хтось.
— Вина!
— Колоду карт!
— Кави!
— Терезо! — лунало звідусіль.
Голоси зливалися в один хор, люди гомоніли й гукали всі водночас, переводячи погляди з Терези на шинквас, з шинкваса на нас із Мартою, на пляшки і склянки.
Запах поту змішався з тютюновим димом і ароматом кави, повітря в кімнаті стало важке.
— Дощ скоро перейде, — промовив я.
Я мусив щось сказати, щось зробити, я відчував, що Марта чекає від мене чогось, слова чи жеста, звернутого до мешканців Форні; якогось рішучого вчинку, що допоміг би їй до кінця зрозуміти, хто я і що.