Ви цілком заслужили це! Приїздіть полювати, коли схочете".
V
Ворота перекосилися, їх уже не можна було зачинити на засув; замість нього приладнали ланцюг з великим висячим замком, і накидали його на ніч. Скрізь на подвір'ї валялися старі колеса від тачок, садовий інструмент, уже непридатний до вжитку сільськогосподарський реманент. Стайня була порожня. Вузенький струмочок гноївки витікав, правда, з повітки, де ще стояла одна корова. За поламаними гратами копирсалися кури, грузнучи аж до половини лапок у власному посліді.
Сімон Латом не приїздив у Мюро на похорон батька. Востаннє він завітав сюди більш як десять років тому, та й то лише на кілька годин, — коли одержав наприкінці війни відпустку.
Опинившись перед будинком, де він народився і від перебування в якому зберіг лише жалюгідні й неприємні спогади, Сімон раптом по-дурному розчулився.
Все тут підгнило, проіржавіло, було сточене часом і негодою. Віконниці висіли, зірвані з завіс, штукатурка пообсипалася, на стінах повикришувалися діри, дах осів, і черепиця, що попадала на землю, хрускотіла, мов цукор, під ногами Сімона.
Матінка Латом працювала в саду, нахилившись аж до землі. Спершу Сімон побачив тільки її широку чорну спідницю.
— Матусю! — гукнув він її.
Матінка Латом повернула голову і повільно, на превелику силу випроставшись, підвела очі на сина, який ішов до неї між двох рядів мертвих яблунь.
— Неначе це ти, — мовила вона, нічим більше не виявляючи свого подиву. — Якби ти не сказав "матуся", я б ніколи в світі тебе не впізнала. Дивись-но: геть облисів, і черево собі відростив, та й вбраний чисто як пан.
Сімон машинально провів рукою по лисому чолу, де лише посередині стирчало коротке пасмочко каштанового волосся.
Мати й син не поцілувалися. Вони стояли, розглядаючи одне одного, вивчаючи, які зміни сталися за цей час у кожному з них. Матінка Лашом змінилася мало. Вона була така ж крихкотіла й безформна. Тільки повіка правого ока, схожа на товсту горіхову шкаралупу, опустилася, на щоках з'явився сивий пух, та у волоссі, зібраному на потилиці в жмуток, рожевіли широкі просвіти...
Вона витерла руки об стегна і, нарешті, сказала:
— Певно, тобі треба побалакати зі мною, коли приїхав. Ходімо до хати.
Похилий вік не зігнув старої, вона й досі була аж на півголови вища за сина. Вони пішли поруч по зарослій травою стежці, такі чужі одне одному, хоч і де в чому схожі: в обох було ріденьке волосся, короткі ноги і хода перевальцем, черевом уперед, тільки в неї під брудним фартухом ховалися фіброма й водянка, а він мав черевце сорокалітнього, добре вгодованого чоловіка.
Сімон дивився на тільки наполовину оброблений переліг, — хвилювання перших хвилин уже зникло. Стара йшла, відгородившись од нього стіною недовіри, і начебто не звертала уваги ні на що. Біля порога кухні вона скинула свої сабо.
У великій темній кімнаті Сімонові вдарив у ніс запах перешумілого вина, кислого молока, диму та помиїв — запах, серед якого минуло його дитинство, який незмінно супроводив матір і просочив усе — меблі, одяг, харчі, спогади. Зник тільки гострий запах поту, що ним одгонило колись від батька.
І Сімон зразу ж глянув у куток між піччю і коробом на борошно, знаючи, що саме там його чекає найнеприємніше.
На старому дірявому солом'яному стільчику сидів, скулившись, брат Сімона і тихенько дмухав на іграшковий вітряний млин, зроблений з двох клаптів картону, настромлених хрестом на гілочку бузини.
— Іди-но сюди, Луї, привітайся, — сказала матінка Лашом. — Ну, йди ж бо, не бійся, це Сімон.
Істота, що незграбно підвелась із стільчика, була в коротких штанцях і чорному фартусі. Ця істота йшла, безладно вивертаючи, наче зіпсований автомат, худенькі ніжки і викручені руки. Луї був вищий за Сімона. Обличчя його, викривлені руки, зсудомлені в колінах ноги — все було однакового мертвотного кольору зеленкуватої бронзи. На занадто довгому обличчі, з двома пасмами рівного волосся по боках, що спускалися з-під берета, не було ані зморшки. З нижньої одвислої губи капала слина. Чорні, оксамитові, глибокі очі неприємно косили.
Ідіот пробурмотів: "Здоров", втягнув у себе слину і повернувся у свій куток; там він видерся на короб і сів, звісивши ноги.
— Бачиш, він здоровий. І поводиться тихо, — промовила стара.
Сімон узяв стільця; сидіння було таке брудне, що він по-селянськи відгорнув полу пальта, перш ніж сісти.
— Скільки йому років? — спитав він.
— Зараз вирахуємо, —відповіла матінка Лашом. — Він на три роки старший за тебе. Отже, сорок чотири.
Ідіот жбурнув додолу свій млин, схопив грифельну дошку й заходився виводити на ній рипучим олівцем якісь чудернацькі карлючки.
— А взагалі, — сказала матінка Лашом, — коли б він міг учитись, то, як і ти, напевно, пішов би в науку.
Запала мовчанка.
— Треба чим-небудь почастувати тебе, — сказала стара і попрямувала до буфета по горілку.
Вона частувала його, як гостя, і він, як гість, не посмів одмовитися від чарки пекучої горілки, щоб не образити її.
— А вона в тебе непогана, — зауважив він.
— Батько твій любив саме таку, —сказала вона. — Що поробиш: кожен має свій грішок. Мені ось тепер куди важче, відколи його немає.
Вона й собі сіла й мовчки з-під навислої повіки оглянула Сімона.
— Ти одержала минулого місяця гроші? — спитав він, щоб якось почати розмову.
Він регулярно посилав матері триста франків, яких вона, до речі, зовсім не потребувала. Вона жадібно ховала чергові три банкноти в стару коробку з-під печива; там вони потім отак і лежали.
— Еге ж, — сказала вона. — Спасибі тобі. Щодо цього я не можу на тебе нарікати. Не те, що колись. Я допіру оце казала тітці Федеш'єн: "Я задоволена. Син не полишає мене в біді. Добром платить за добро, котре йому робили".
Аж тут матінка Лашом начебто розчулилася, що побачила сина. Очі їй стали вологі, край повік з'явився білястий слиз; вона підняла спідницю і, пошукавши в кишені лілової, шкарубкої від бруду нижньої спідниці, витягла хустку і приклала її до очей..
— Нарешті... приїхав-таки... приїхав... — тяжко зітхаючи, кілька разів повторила вона.
— Я виставив свою кандидатуру на виборах, — оголосив Сімон.
— Отже, будеш тепер депутатом? — спитала стара, зразу переставши терти очі.
— Гадаю, що буду... Сподіваюсь.
— Коли вже без цих ледарів не можна обійтись, нехай краще будеш ти, аніж хто інший.
Сімон спробував пояснити їй, чому він вирішив балотуватися в одній з виборчих округ свого рідного департаменту і які в нього шанси на успіх. Він, як міг простіше, розповів про те, як наполегливо й спритно діяв протягом кількох років: одвідав безліч корисних сніданків, уміло зав'язав безліч потрібних знайомств, безліч разів вдавався до лестощів. А скільки ранкових годин він провів з олівцем у руці над картою виборчих округ Франції з її незліченними лініями, пунктирами, сірими плямами і заштрихованими місцями!
Тепер усе було вирішено і підготовлено: Сімон мав уже потрібну підтримку, в його розпорядженні є відповідні кошти, агенти, газети.
Матінка Лашом слухала насторожено, не кліпаючи, і, видно, нічого не розуміла. До того, що її син став таким солідним паном, що він обідає з міністрами та президентами, їй було байдуже. Все це відбувалось у світі, такому ж далекому від неї, як Індія, і ніяка розповідь не могла відчинити їй двері до нього. Вона, наприклад, вважала, що Еміль Лубе і досі є президентом Франції.
— Так хто ж тепер за президента? Син його?
Потім глянувши на Сімона, вона раптом спитала:
— А твій орден Почесного легіону що-небудь тобі дає?
— Ні, — відповів Сімон.
— Дивна річ. А ось наш новий учитель — ти його не знаєш — так у нього медаль, і він за неї щось одержує.
Сімон подумав, що тільки даремно гає час. Дурник все ще з неприємним рипом креслив щось на дошці.
— Я найняв будинок у Жемоні — той самий, котрий називають Кардинальським, — сказав Сімон.
— Коли найняв, значить він тобі подобається.
— Та ні, не в тому річ: просто він мені потрібен.
— Він тобі коштуватиме купу грошей, то вже краще було б купити новий будинок, аніж оселитися в такій руїні.
Будинок, що його матінка Лашом охрестила "руїною", стояв за кілька кілометрів од їхнього села, в сусідньому кантоні. Це був великий квадратний особняк під черепицею, частина колишньої церковної садиби, до якого у вісімнадцятому столітті прилягав гарний білий кам'яний жилий флігель. Будинок був на десять кімнат. До нього вела алея двохсотлітніх лип; чималий лужок, наполовину затоплюваний взимку, спускався до річки. Загалом, це було володіння, яке цілком можна б назвати невеличким маєтком, коли б воно не стояло в центрі містечка і не належало колишньому священикові.
Будинок був досить великий, щоб викликати пошану виборця, і разом з тим аж ніяк не грандіозний. А головне — він безперечно кращий за будинок в Мюро.
— По-моєму, нам два житла ні до чого, — сказав Сімон. — Переїзди-но ти до мене, а цей дім продамо.
Матінка Лашом ледь випросталася на стільці й пильно глянула на сина очима без вій, — одне зовсім кругле, як у нічного птаха, а друге наполовину заплющене.
— Ах, ось, виходить, чого ти приїхав... — пробурмотіла вона.
Потім трохи помовчала.
— Ні, — неквапливо сказала вона нарешті. — Не поїду я до чужих людей.
— Але ж, матусю, який я чужий! Хіба ж я чужий?
— Я знаю, що кажу. По-перше, там буде, твоя дружина.
— Та ні, матусю. Ти ж знаєш, я вже кілька років не живу з Івонною. В Парижі ми маємо різні квартири. Я навіть не бачуся з нею.
— То навіщо ти з нею одружився? — спитала стара.
Сімон знизав плечима. "Ну от, тепер почнеться", — подумав він.
— І потім тут я у себе вдома, — вела далі стара. — Не поїду я не у свій дім.
Сімон пояснив матері: він найняв будинок з умовою, що, можливо, згодом придбає його. І додав, що, певна річ, купить його, коли буде обраний.
— А як тебе не виберуть?
— Ну, тоді будемо наймати його аж до...
У нього мало не вихопилося: "до твоєї смерті", і, хоч він вчасно затнувся, мати все збагнула.
— То чому ти не залишиш мене здихати тут? — спитала вона. — Цвинтар у нас під боком. І тобі недовго доведеться чекати, поки я туди потраплю. Та й не люблю я Жемон... Ні, синку, ні, — вела вона далі, — таких старезних жінок не переселяють. І ще — в Кардинальському будинку стільки сходів! Не можу я по них лазити: ось подивись лишень, які в мене вени!
Вона знову підняла верхню та нижню спідниці, показавши такі набряклі й гулясті ноги, ніби між чорними бавовняними панчохами та шкірою там було покладено з десяток яєць.
— Трапляється, на ногах у мене й виразки бувають, — немовби пишаючись цим, оголосила вона.